Як були собі чоловік та жінка, та не було у них дітей. От той чоловік насіяв проса, і вродилось просо таке славне, що аж весело дивитися.
Де не взявся вітер — вибив те просо. Прийшов чоловік додому та й голосить:
— Будемо,— каже,— ми тепер, жінко, без каші!
А жінка йому відказує:
— Іди, чоловіче, до вітрового батька суду просити: нехай тобі за побій заплатить!
Чоловік і пішов.
От приходить до вітрового батька, поклонився йому та й каже:
— Чого я до тебе прийшов, панотче?
— Скажеш.
— Твій син вибив у мене просо, так заплати мені за побій.
— Що ж тобі платити? Я не знаю, чим тобі платити.
От став вітрів батько думать. Думав, думав, а тоді і каже:
— Дам я тобі торбу.
— А що ж я з тою торбою робитиму?
— А що робитимеш? Як схочеш їсти, то зараз і скажеш:
— Торбо, торбо, поставляйсь!
Так от тобі буде їсти і пити, скільки душа забажає!
— Ну, добре!
— А як наїсишся, то скажеш:
— Торбо, торбо, укладайся!
Вона й укладеться.
— Ну, гаразд.
Поніс чоловік торбу додому і хвалиться жінці:
— От, жінко, що я приніс?
— Торбу. А що, чоловіче, з тієї торби?
— А що, жінко, це торба така, що тільки скажеш: поставляйсь! Так тут буде такої страви, що не поїмо.
Жінка ухопила відра, пішла по воду та й хвалиться сусідам:
— Мій чоловік приніс таку торбу, що як скажеш: поставляйсь! — так буде такої страви, що й не поїмо!
А кум їх почув, що говорить жінка, та й каже:
— Я прийду до вас у неділю обідать.
От діждались неділі. Прийшов кум у гості, садять його обідати, а піч нетоплена, нічого нема!
Кум і дивується:
— Що це,— дума собі,— за вража мати? Що то вони мені поставлять їсти?
Коли це господар зніма торбу з кілка. Кум і думає:
— Чи це б то справді жінка не збрехала?
А господар поклав торбу на стіл та й наказує:
— Торбо, торбо, поставляйсь!
Торба як поставилась, так де тієї й страви набралось: паляниці, м’ясо, борщ, гуска печена, пампушки із сметаною, каша молочна… усе! їли, їли та не поїли!
От кум прийшов до господи та й каже своїй жінці:
— От, жінко, у кума торба!
— А що там за торба така?
— А що? Посадив обідать, зняв з кілка торбу, та тільки усього, що сказав: торбо, торбо, поставляйсь! Так такого добра набралось, що тільки вигадать можна!
— От диво!
— Атож! Не диво!
— Де ж це він її таку здобув?
— А ось піду спитаю, де він її справді здобув!
От і прийшов.
— Де ти, куме, торбу взяв?
— А де взяв? Вітер дав.
— Продай, куме, мені цю торбу.
— Ні, не продам.
— Я тобі пару волів дам за неї.
— Не хочу й двох.
— На тобі три.
— Не хочу.
— От тобі чотири.
— Хто його зна, що робить!
А жінка каже:
— Та бери, чоловіче, чотири пари плугів, волів, буде чим орудувати.
Подумав чоловік та й змовився. Взяв у кума чотири пари волів, а йому торбу віддав.
Сам же, узявши воли, оре та хліб сіє. Насіяв проса, уродилось… Де не взявся вітер та й побив те просо.
Чоловік прийшов додому та й голосить:
— Побив вітер знов наше просо, будемо тепер без каші! А жінка й каже:
— Ти б пішов знов до вітрового батька: нехай дасть таку торбу, як давав!
Пішов чоловік.
— Здоров був, панотче!
— Здоров, чоловіче!
— Чого я до тебе прийшов?
— Скажеш.
— Твій син знов моє просо вибив; заплати за побій!
— Що ж я тобі заплачу?
— Дай мені таку торбу, як давав.
— Добре, чоловіче! Ось на тобі цю торбу, та як вийдеш у поле, так тільки скажеш: «Торбо, торбо, поставляйсь!» Там побачиш, як воно тобі поставиться!
Чоловік узяв торбу та й поніс. Вийшов у поле та й сів відпочивати. Захотілось йому їсти. Вийняв він торбу з-за пазухи та й наказує:
— Торбо, торбо, поставляйсь!
Торба як поставилась… Як вискочить з торби здоровенний молоток, як почав він чоловіка клепати; клепає, клепає… Йому, сердешному, аж очі помутились, аж джмелів слухає…
— Торбо… торбо… торбо… укладайсь! Торбочко, торбонько, укладайсь!
Молоток ускочив у торбу.
Зав’язав він свою торбу й несе до господи.
— Ну що, чоловіче, приніс?
— Приніс.
— А покажи.
— Осьде.
— Така? О чоловіче, тепер знову гарно будем жити!
— А що, жінко, бачиш, які у мене виски?
— А що це? Як пампушки! Що це таке, чоловіче?
— А що? Скажи лиш ти торбі: поставляйсь — так і дізнаєшся.
— Торбо, торбо, поставляйсь!
Молоток як вискочив з торби…
— Торбо… торбо… торбо ж, та торбонько, укладайсь! Молоток ускочив у торбу. Чоловік зав’язав торбу та й повісив на кілку.
Сидить жінка ні жива, ні мертва.
— А що, жінко, гарно будем жити?
— Ну, тепер, чоловіче, не ходи до вітрового батька: хай йому цур!
Трохи згодом побігла жінка до кума та й хвалиться:
— Мій чоловік знов торбу добув.
— Таку?
— Таку! Хай їх лиха година! Як сказала: поставляйсь, а з неї як вискочить молоток… Насилу встигла сказати: укладайсь!
— Де ж та торба?
— А де? Висить у хаті на кілку!
— Навіщо ви її держите?
— Для прихожого.
