Три персні

Українська казка

Це було тоді, коли моя прабабка в попелі гралася, а прадід повзав рачки по подвір'ю.

Жив-був чоловік, що мав трьох синів, а коло його хати не могла навіть кішка втриматися, бо миші виздихали з голоду.

Коли чоловік постарів і відчув смерть з косою за плечима, покликав своїх хлопців і сказав:

— Я, діти мої, буду вже вмирати. Не сумую за життям, бо прожив у бідності й нужді. Шкодую лиш за тим. що не лишаю вам ні волів, ні корів, ні коней. Є в мене три персні. Даю кожному по одному. Як тяжко буде жити на світі, то киньте перстень на землю, і тоді вам сповниться якесь одне найдорожче бажання. Перстень можна кидати тільки один-єдиний раз.

Помер чоловік. Сини його оплакали, поховали і порозліталися по світу, як листя, бо коло хати не було що робити.

Старший син блукав селами і дивився, де з комина дим іде — шукав людей, які б ним журилися, годували його, одягали

В одному селі ґазди й ґаздині повиходили в неділю з хат, посідали на призьби[1] і про щось розмовляли, сміялися. Тільки один чоловік і жінка сиділи осторонь зажурені.

— Чого ви сумуєте? — спитав хлопець.

— Як не сумувати.— відповів чоловік, коли у нас хлопчик і дівчинка ростуть горбатими, і ніхто їм не може нічим допомогти.

— Я допоможу. Вони будуть такими, як усі людські діти.

— А що ж ти хочеш за це? — спитав чоловік.

— Будете мене все життя годувати й одягати. Я нічим не повинен журитися.

На тому й погодилися. Старший син кинув перстень на землю, діти випростались.

Зажив хлопець у хаті того ґазди. Його одягали й годували, як великого благодійника. Ходив у панському вбранні, нічого не робив, а на обід казав щоднини давати йому смажену курку,

Газда давав. Минуло багато років. Діти виросли і від світанку до ночі так працювали на свого благодійника, що знову погорбатіли. А він, побачивши, що життя прожив марно, зажурився і від того помер.

Скоро помер і середній брат. Ловив одного разу рибу в глибокому озері, дно човна випало, він опинився у воді і почав топитися.

Згадав про перстень, та стало жаль кидати його у воду,— може, якось врятується, а перстень знадобиться. Але поки роздумував, захлинувся хвилею та й пішов на дно.

Найменший брат жив бідно, але не журився цим. Він мандрував по селах, заробляв на хліб і ніколи не думав про перстень. А коли набурлакувався, знайшов собі дівчину, бідну, як і він сам. та й оженився. Зліпили якусь хатину з глини і жили, як каганець без лою.

Настав тяжкий голодний рік. У хаті не було хліба. Жінка спитала:

— А чи нема в тебе, чоловіче, тата-мами, аби нам допомогли?

— Нема, жінко. Був колись у мене добрий бідний тато, який перед смертю дав мені перстень. Сказав, що як буде тяжко, то щоб я кинув його на землю, і тоді сповниться одне найтяжче моє бажання. У мене ще не було такого бажання.

Жінка знала, що її чоловік розумний, і те, що він зробить з тим перснем, буде добре.

Раз після довгої лютої спеки почалася страшна буря. Вітер землю рвав, хмарами колотив. Град стогнав у небі, над землею так гриміло, що аж стіни в хаті стугоніли. Потім настав потоп. Хвилі несли хати, худобу. Люди підіймали руки до неба, благали милосердя. Та небо, темне і зле, дивилося на них мокрими, сердитими очима.

Шкода стало молодшому братові людей. Він витягнув з пазухи татів перстень, кинув, примовляючи:

— Най згине буря, най хмари позатикають свої діри, най озеро вернеться у свої береги і най все стане на своє місце.

Буря вдарилася об скелю і затихла, хмари позатикали діри, крізь які лився дощ, і розповзлися. Хати повернулися на старі місця, усе ожило.

Люди повеселішали. Підійшли до рятівника і спитали:

— Якщо в тебе був такий чарівний перстень, то чому ти не став найбагатшим чоловіком на землі?

— Хіба можна бути щасливим серед нещасливих людей? — відповів той.— Тепер відчуваю себе найбагатшим, бо зробив добро.

З того часу односельці не забували наймолодшого брата і не давали йому бідувати.

І тепер живе.

[1] Призьба — невисокий земляний або глиняний насип уздовж стін хати знадвору.


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up