Жив бідний чоловік, що мав одного хлопця. Той хлопець ходив служачи. А як вийшли хлоп’ячі роки, побачив, що нічого з ґаздівської служби — іде він у розбійники!

Прийшов до одного великого міста і бачить, що три хлопці ховають між собою якусь таємницю, напевне, радяться йти красти. Наблизився до гурту і каже:

— Про що радитеся, хлопці? Кажіть і мені. Не бійтеся нічого, бо я такий чоловік, як ви. Я вже давній злодій.

Вони відповіли:

— Радимося, як би у царя украсти золоті.

Син бідняка питає:

— А чи много в нього золотих?

— Не можна й полічити!

— Не журіться, ми їх порахуємо, лише скажіть, де вони лежать.

— Гроші лежать в окремій палаті. Досить тяжко буде їх украсти, бо цар має велику сторожу.

— Добре, хлопці. Йдіть до коваля та дайте мені справити чотири долота і одну порядну із заліза довбню.

Скоро все зробилося. Розбійники пішли розбивати. Почали пробивати задню стіну палати. На долота клали дубову кору, аби їх не чути. Так вони дісталися в палату, набрали срібла й золота. Коли йшли геть, то стіну заклали смоляним папером, щоб не було видно, де продовбали в ній діру.

Ще не раз приходили і брали собі гроші, доки якось цар не додивився, що бракує золота. Він поскаржився цариці.

— Як то може бути? Чи наші гроші всілися, чи хтось їх краде? Та на замках нічого не слідно.

— Не можуть гроші всістися, — каже йому цариця. — Іди у темницю і запитай розбійника, якому ти дав довічну кару. Він щось тобі порадить.

Цар так і зробив. Він запитав старого:

— Скажи мені, що сталося з грішми? Чи то вони усілися, чи хтось їх краде? Скажи чисту правду — я випущу тебе на свободу.

Розбійник усміхнувся на цареву бесіду і говорить так:

— Пресвітлий царю, йдіть додому, візьміть залізну палицю і постукайте по стінах. Розбійники, напевне, пробили діру і заклали смоляним папером. Через неї носять ваше золото.

— А як їх зловити?

— Викопайте під дірою яму — чоловікові під плечі — та налийте до неї смоли. Розбійники будуть пролізати, й один із них упаде в яму.

Цар зробив, як радив йому злодій.

Вночі прийшли розбійники, щоб знову взяти золота. Один із них упав у смолу і почав просити:

— Тягніть мене, бо я в смоляній ямі!

Розбійники подали йому колика, взялися тягти, але не могли витягти. Син бідняка витяг довгого ножа і відрубав нещасникові голову. Розбійники вхопили ту голову і пішли собі.

Рано-вранці цар іде дивитися, що там діється. Бачить, у ямі чоловічий труп, але без голови. Не розуміє — що то значить? Знову подався у темницю до старого злодія:

— Твої слова сповнилися, діду. Там у смолі зостався розбійник, але без голови.

— Значить, межи ними є один хитрак: він одрубав розбійникові голову, щоб ви не впізнали.

— Що ж тепер робити, як їх упіймати?

— Накажіть, щоб безголовий труп тягли по торговиці. Хтось із його родини мусить заридати. Того треба схопити.

Син бідняка побачив, як тягають труп, і нараз догадався, що то означає. Купив мальованих тарілок і дав жінці вбитого розбійника:

— На, бери з собою тарілки та йди дивитися на труп, що його тягають. Спершу зашпортайся об нього — упади й розбий ті тарілки, а тоді вже плач.

Вона так і зробила. Наплакалася стільки, що голова її боліла.

А цар бачив, що ніхто не плакав, лише одна жінка, яка розбила тарілки. Іде і знову радиться із старим розбійником. А розбійник каже:

— Ота жінка плакала не над черепками, а над чоловіком: то була його жона! Даю вам, царю, ще одну пораду: накажіть, щоб розіпнули труп на хресті при дорозі. А довкола поставте сторожу — дванадцять вояків, бо хтось захоче викрасти розп’ятого і поховати разом з головою.

Цар послухав старого розбійника.

Але і син бідного мав не дурний розум: купив собі дрантиву одежу і запріг у возик сліпого коня, до возика положив горілки і подорожує. Проходить попри трупа, що висить на хресті, і тут свого сліпого коня наганяє в ярок. Візок перевернувся. Вояки пожаліли бідного чоловіка і прибігли, щоб допомогти підняти візок. А як піднімали, побачили горілку. Кожний сховав собі по пляшчині, а господар вдав, що не побачив. Ударив свого коника і поїхав далі. Іншою дорогою вернувся до міста і купив дванадцять попівських риз. Опівночі вернувся за трупом. Вояки, п’яні, спали. Повідбирав від них рушниці, познімав із кожного вояцьку одежу та перебрав у попівські ризи. А потому зняв із хреста тіло і разом з головою закопав у землю.

Рано цар цікавиться, чи сторожа упіймала злодія. Йому доповідають: замість вояків там одні попи.

Тоді цар знову радиться зі старим розбійником. А той дає цареві пораду:

— Зробіть серед площі велику гостину. Порозкидайте по землі золото і срібло та слідкуйте, хто буде збирати. Спіймаєте злодіїв, що вас обкрадали.

Цар так і зробив. Порозкидали золото і срібло, але не бачили нікого, хто б його збирав. Народ розійшовся, а золота нема!

Цар — до старого розбійника.

— Як то може бути, що я не помітив, хто позбирав золото?

— Злодій дуже хитрий. Він, напевне, свої черевики намастив смолою і так позбирав золото… Тепер даю вам, царю, останню пораду: скличте до палацу женихів, котрі хотіли би царівну. Та най вона прийде до дверей і лише покажеться. Потому най сховається у другу кімнату. А в тій кімнаті викопайте яму і накладіть до неї подушок. Коли розбійник побіжить за вашою донькою, най вона ударить йому на чоло золоту печатку і штовхне його до ями.

Так і сталося. Син бідняка одразу побіг за царською донькою, а вона стала за одвірком і вдарила йому на чоло золоту печатку. Але розбійник був хитрак, він вихопив од неї печатку. І коли дочка царя штовхнула його в яму, дуже закричав:

— Люди, мене б’ють!

Женихи позбігалися, і багато з них упало в яму. А він кожному ударив на чоло золоту печатку, яку нелегко було стерти. Коли їх вивели, цар бачить, що в кожного на чолі печатка. Не міг упізнати серед них розбійника. Питає дочку:

— Котрий?

Та й вона не знає.

Пішов за мудрим словом до темниці. Старий сказав:

— Тепер уже його і не спіймаєте, якщо не спіймали. Правда, можете на очі побачити живого. Оголосіть, аби прийшов розбійник, котрий зумів вас обхитрити. Та дайте царське слово, що нічого з ним не буде, лише хочете бачити, що він за один.

Син бідняка почув царських вісників. Тоді красно убрався, прийшов до царя:

— Тут є той хитрак, котрий виманив у вас стільки золота. Що від нього бажаєте, царю?

Цар відповів, що мав би бажання його оженити на своїй дочці. А хлопець подумав, що ліпшого й не треба.

Так молодим справили весілля.

А старого в’язня, котрий давав цареві поради, випустили на волю.