Царівна Рузя

Українська казка

Був цар і цариця, які довго не мали дітей. Аж через двадцять років знайшлася у них дівчинка. Назвали її Рузею. Та хоч мала дівоче ім’я, а росла на царському дворі, де весь час марширувало військо, і змалку захотіла стати офіцером. Рузя була ще майже дитиною, тому цар ні в чому не перечив їй — віддав дочку до вищої військової школи. Але дівчина росла і так добре вчилася, що у школі першого нікого не було — тільки одна вона. І найвищий військовий водитель подумав собі легко: «Візьму її за жінку!» Що подумав, те їй і сказав:

— Слухай сюди, Рузько. Скоро ти скінчиш свої класи, і я би хотів так, аби ми двоє побралися.

Рузя засміялася:

— Такого не буде, бо ви вже старий!

Військовий водитель розгнівався на дівчину. І що він надумав? Доповів цареві так, що, мовляв, його дочка ходить з молодими вояками.

Це вже розсердило й царя. Він розміркував: Рузя стала дорослою і не сьогодні-завтра свої права має у руках. Та щоб його єдина дочка гуляла з вояками? Щоб зганьбила його сиву голову? Не хотів і бачити такої дочки. Закликав свого стражника, грізно наказав:

— Запрягай у бричку чорних коней і повези Рузю у найтемнішу хащу. Там шаблею зарубай її і принеси від неї тільки серце.

Стражник, як почув такі слова, то аж похолов: ба що цареві сталося? Наказує єдину дитину зарубати шаблею, а ще таку красуню, маєтну відданицю! Але ліпшого немає: наказує ж цар! Стражник узяв дівчину на бричку і завіз у хащу. Там на одній поляночці зостановив коней, а сам зліз із брички, упав на траву і почав дуже плакати. Рузя зіскочила униз, нахилилася над ним і переговорює:

— Чого ви заплакали, через яке діло?

— Де би я не плакав, — відповідає стражник, — коли ти, небого, виростала на моїх очах, а я нинішнього дня маю тебе зарубати шаблею і принести цареві твоє серце. Мушу то зробити на царський наказ.

Рузя подумала і каже:

— Слухайте мене. Вбийте свою собаку і понесіть цареві псяче серце. А щоб вам повірили, що серце моє, понесете і мою одежу.

Стражник зробив так, як наказала Рузя. Поніс цареві псяче серце і дівчине плаття.

А Рузя залишилася у хащі зовсім гола. Сховалася в дуплі, заночувала. Але вранці лісникові пси завітрили її. Кинулися до старого бука, скачуть на стовбур, гавкають. Підійшов лісник. Глянув, а в дереві, в дуплі, стоїть дівчина. Нараз відкликав своїх псів і каже до неї:

— Не бійся, дівчино, виходь.

А вона відказує:

— Я не можу вийти, бо не маю плаття.

— Тоді чекай, нікуди не йди. Я побіжу до міста, куплю тобі одяг…

Так воно й було. Лісник пішов до міста, купив дівчині плаття та ще й приніс їй хліба.

Царівна одяглася у просту спідничку, з’їла сухий окраєць і дуже їй сподобалося в лісі.

— Я нікуди звідси не піду! — говорить лісникові. — Тут буду собі жити.

А молодому лісникові дівчина полюбилася.

— Чи хотіла б ти мене за свого чоловіка? — запитав її. Дівчина одразу дала згоду, бо ліпшої долі не було.

Вони пішли у просте село, де лісник мав хату. Там одружилися й живуть. Скоро народився у них хлопчик, і в молодій родині стало ще веселіше. Так жили три роки.

На третій рік ударили в бубон — кличуть на війну. Пішов лісник, пішов його кум — із села забрали всіх чоловіків. Рузя залишилася одна. Якось прийшла до куми і каже:

— Ой кумочко, я мушу бути дома, бо мала дитина. Купіть мені у місті білого полотна і всіляких шовкових ниток.

Кума купила, що вона казала. Тоді Рузя сіла до роботи — взялася вишивати. Вишила три рушники і знову — до куми:

— Ой кумочко, продайте за мене ці три рушники.

Жінка запитала:

— А скільки просити?

— Нічого не просіть. Хто скільки дасть — то й добре.

Кума радо винесла рушники на ринок — такі були красні. Простий народ на те й не дивився, бо дорогі речі! Та підійшов один пан і каже:

— Скільки, жінко, хочеш за ці рушники?

Вона відповідає:

— Скільки дасте за своєю дякою, за стільки й продам.

Пап обдивився рушники, а на них — царські знаки. Нараз вийняв три тисячі срібних і заплатив жінці.

Кума дуже зраділа і прибігла з грошима до Рузі:

— Люба моя кумочко, у вас — золоті руки! За рушники дали стільки грошей, скільки я ще своїми очима ніколи і не виділа!

А Рузя не рада:

— Всі ті гроші я залишу вам. Тільки ви побудьте з моєю дитиною, бо я мушу іти на війну.

А на той час її чоловік дослужився вже до командира, бо ще в лісі вмів добре стріляти. У його загоні — й кум. Лісник часто пише додому листи, але вони йдуть довго. А командир хотів би дуже знати про малого сина, чи вже щось підріс. Каже своєму кумові;

— Я відпущу тебе додому. Підеш і подивишся, який великий твій похресник. Повернешся й покажеш мені.

Так і було. Рушив кум додому. А в ті часи ходилося пішки, хто поспішав, то йшов навпростець. І не так то робилося швидко, як я розповідаю. Добився кум до свого села, але першим ділом зайшов до куми. Бачить, вона молода і красна, якби була з царської родини. І почав казати:

— Рузько, я повинен тебе засмутити. Твого чоловіка на війні забило. Ще такого і такого дня впав на моїх очах…

Але тим часом надійшов і лист. Чоловік відписував, що він, як командир, послав додому кума, аби той дізнався, як вони живуть, чи вже великий у них син.

Рузя глянула на кума спокійними очима, бо вона була розумна жінка, мала добру школу. Сказала так:

— Запряжемо завтра моїх коней, сядемо на віз і поїдемо обоє. Я хочу подивитися, де ви поховали мого чоловіка.

Так і було: другого дня вранці вони зібралися і їдуть. Приїхали на високий міст. Кум зупинив коней, схопив Рузю за волосся і тягне до води. Але вона недаремно вчилася у військовій школі — полетів униз і кум. Рузя не втопилася, бо вміла добре плавати. Витягла на берег і кума-вояка, та вже мертвого.

Привезла нещасника в село, дала поховати. А сама перебралася в його вояцьку форму і пустилася в дорогу: просто на війну!

Та що тоді творилося у царському дворі? Прийшла сумна звістка, що на війні вбитий найвищий водитель, військо розбігається. Старий стражник, котрий мав у хащі зарубати Рузю, вже не служив у царевій варті. Він згадав, що дівчина залишилася жива й має добру військову науку. Але де її знайти? Одягся старий стражник в останнє лахміття і пішов поміж людей — перезнає про Рузю. Раз лиш чує, що люди говорять: на війні з’явився такий витязь, що все військо йде з ним уперед. Ворог тікає, як сліпий!

Старий не встиг вернутися додому, як війна скінчилася.

Цар наказав, аби всі війська, що повертаються додому, проходили перед його палацом. Так і було: війська марширували, і всі офіцери доповідали сивому цареві, як вони воювали.

А лісник вів свій загін останнім. Хлопці врубали такий крок, що палац затрясся. Але цар їх зупинив:

— Уже пройшло майже ціле військо, а я ніде не бачу того витязя, з яким ми виграли війну.

— Він позаду, — доповів лісник. — Він у нас найнижчий.

Цар хотів, щоб витязь приголосився сам.

Ей, коли став перед ним вояк, коли замахав шаблею, віддаючи честь, то шабля аж зламалася.

— Ну, так щиро не вітав мене жоден офіцер! — похвалив вояка цар і разом з командиром запросив до гостини.

Ой, то була велика гостина — не можна й розповісти. Скажу одне, що коли всі гості добре розвеселилися, витязь кинув шапкою під ноги, з-під якої нараз розпустилося зібране волосся:

— Чи впізнаєте мене, царю?

І цар, і цариця впізнали свою Рузю, зраділи ще більше. Рузя тут же підвела до них свого чоловіка, тепер командира. І цар обох прийняв на свою ласку. Залишив їх жити у палаці, а невдовзі передав їм царство.

Вірте чи не вірте, а так воно було.

Джерело: Дванадцять братів. Закарпатські казки.— «Карпати», Ужгород, 1972.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up