Як хлопець одружився на чортовій доньці

Українська казка

Казка зачинається з бідного чоловіка, що мав одного сина. Син виріс на леґіня, купив собі коника й поїхав по світу.

Їде, їде — через ліси, пусти. Та раз коник став. Хлопець просить, грозить, але той не хоче ступити із місця. І чоловік не знає, що робити. Глянув — перед коником стоїть якийсь пан.

— Чого так б’єш худобу? — спитав його пан.

— Б’ю, бо не слухає мене. До сього часу йшов, а тепер не хоче…

— То знаєш що? Ти рушай за мною, і коник буде йти. Їде хлопець далі. А в давнину росли великі хащі, села були рідко, одне від одного далеко. І хлопець заїхав до такої темної гущавини, що і пана вже не стало видно. Та знайшов там хатку, що запала в землю. Дивиться у вікно: сидять три діди і всі якісь однакові. Зайшов хлопець до хижі. Але тільки ступив за поріг, один дідо став казати казку. Як скінчив, каже хлопцеві:

— Заплати мені за казку.

Хлопець зняв крисаню і дав її дідові.

Тоді почав казати казку другий. І той попросив плату, Тому хлопець дав із себе реклик[1]. Третьому за казку мусив зняти свої ногавиці.

Знову зібрався у дорогу. Але який леґінь — без крисані, реклика-піджака та ще й ногавиць! Хлопець зажурився. А коник йому каже:

— Ти вернися, подякуй дідам.

Він так і зробив. Тоді йому діди повернули, що взяли від нього за казки. І спитали:

— Куди їдеш, хлопче?

Він усе їм розповів.

І діди порадили:

— Ти, неборе, запроданий чорту, тому піди до чорного моря. Там побачиш явора, що має дупло. Сховайся в те дупло. Скоро прийдуть купатися в море три дочки нечистого. Дві наперед, а одна потому. Двох пропусти, а коли побачиш, що роздяглася третя, візьми її перстень. Буде на тебе йти страхами — великими хвилями, огненними валами і злими гадюками, — але ти не страшися: не повертай перстень, доки не дасть слово, що буде твоя. Вона й визволить тебе.

Хлопець добре прищепив до серця дідівську пораду.

І дібрався до чорного моря, знайшов явора, сховався у дуплі. Приходять дві дівчини. Викупалися і пішли назад. Потім з’явилася молодша. Коли зайшла у воду, хлопець тихо виліз із дупла і взяв її перстень. А дівчина скупалася, вийшла на берег, убралася; дивиться — нема персня! Помітила хлопця і почала грозити:

— Дай сюди мій перстень!

— Дам, але спочатку ти пообіцяєш, що будеш моя!

— Я твоєю ніколи не буду! Дай перстень, бо воду на тебе підніму, вогнем спалю, гадюк напущу.

Вона так і робила. А хлопець не боявся. І дівчина мусила дати йому слово, що буде його.

Прийшли туди, де жив старий чорт.

Іван — так звали хлопця — ходить по дворові, а чорт його помітив і гукнув:

— А, тут є мій попутник!..

І хлопець побачив того самого пана, якого він зустрів у дорозі. Пан завів Івана до кімнати:

— Відпочивай, бо уночі дістанеш велику роботу.

Як він пішов геть, з’явилася найменша дочка і питає хлопця:

— Що тобі казав няньо?

— Казав, щоб я йшов спати, бо уночі дістану якесь важливе діло.

— Не журися, я тобі поможу.

Чорт опівночі приходить і наказує:

— Маєш упіймати зеленого зайця! Коли ні, то вип’ю твоє серце.

Іван усе переповів дівчині. Вона розміркувала:

— Дуже мудре діло, та будемо старатися. Заєць той ховається у чорному морі…

Вони прийшли до чорного моря. Дівка дала хлопцеві рушницю і порадила:

— Кого будеш видіти, у того стріляй.

Сама зайшла у море виганяти зеленого зайця.

Нараз Іван бачить: іде його батько.

— Ой синку, як давно ми не виділися!

Іван його пропустив, не вистрілив.

А дівчина виходить із моря і запитує:

— Ну як, чи був хтось?

— Були мої нянько.

— Та чому ти не стріляв? То був зелений заєць!.. Добре, ще раз спущуся у море. Коли когось увидиш, одразу стріляй!

Зайшла вона у хвилі й виганяє зеленого зайця.

Іван бачить — іде його мати. Він пожалів і матір.

— Та чому ти не стріляв? — спитала його дівчина. — То був зелений заєць!.. Я вже дуже змучена, востаннє іду в море. Та якщо ти знову нікого не уб’єш — обоє постраждаємо.

Пішла утретє виганяти зеленого зайця.

І бачить Іван — іде вона сама. Він недовго радився і вистрілив. Дивиться, а то — зелений заєць. Хлопець узяв дичину і приніс до чорта.

— Їж її, коли собі убив! — сказав сердитий чорт.

Але чортиця відживила дівчину. Прийшла до свого чоловіка й просить:

— Жени хлопця, бо він дуже хитрий. Той вип’є твоє серце, а не ти — його.

Чорт дав наказ донькам, аби вони вчинилися кобилами. А Йванові наказав гнати кобил на пашу.

Молодша каже сестрам:

— Сестри, прошу вас, не убивайте хлопця. Тоді повім вам новину.

Сестри послухали її, скачуть попід небо, а хлопця не чіпають.

На толоці молодша спитала:

— Сестри, чи красний Іван?

— Красний.

— Він бере мене. Але в нього є ще побратими, котрі візьмуть вас.

І дві старші сестри вернулися додому, а Іван з молодшою втікає. Старий чорт дізнався, що сталося на толоці, й пустився за ними. Оглядається дочка — летить її батько. Каже вона Іванові:

— Із мене станеться пшениця, а з тебе — малий хлопчик. Хлопчина буде з цоркоталом бігати і горобців від ниви полохати… Як нянько запитає тебе про втікачів, то скажи, що бачив їх тоді, коли цю пшеницю сіяли.

Прибіг старий чорт і питає хлопчика, чи не бачив таких і таких.

— Бачив.

— А коли?

— Ой, дуже давно, коли пшеницю сіяли.

Старий чорт вернувся і сказав чортиці, кого він зустрів.

— То були вони! — аж скрикнула чортиця.

Тепер за молодими пустилася сама.

Дівчина говорить:

— Іване, з мене станеться рибник, а з тебе — гусак. Коли мати покличе тебе, то не озирайся, бо відразу візьме твої очі.

Стара підбігає і дуже лагідно говорить. Та й обдурила гусака: він озирнувся і втратив очі. Чортиця їх кинула у пазуху і біжить назад. Дівчина полетіла сперед матері — зробилася криницею. Час був сухий, і баба, розгарячена, захотіла пити. Припадає до тої криниці, але вода всихає і всихає. Стара схилилася так низько, що очі з пазухи упали у криницю. Л вона нічого не помітила. Напилася, прибігла додому.

Вдома похвалилася, що взяла від молодого очі. Хоче показати, а очей нема! Тоді страшно почала клясти:

— Сяка-така дівка, обдурила і мене!

Та вже було пізно наздоганяти втікачів.

Іван із нареченою щасливо дібрався до своєї хати. Там вони одружилися і добре живуть.

[1] Реклик — піджак.

Джерело: Дванадцять братів. Закарпатські казки.— «Карпати», Ужгород, 1972.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up