Заклятий Василь і царівна Юлина

Українська казка

Раз була, де не була, бідна удовиця. Напряла-наткала вона полотна і понесла до потоку прати. Коли зібрала випране в корзину, дивиться — до неї повзе гадик. Удовиця дуже налякалася. Але гадик зачав говорити:

— Не бійтеся нічого. Візьміть мене до себе додому. Станьте мені матір’ю.

Жінка була доброю і принесла гадика до хати. Нараз пустила на долівку і питає, що він буде їсти.

— Давайте тільки молока, — відповідає гадик.

Так воно й було. Спочатку вистачало для нього молока від одної корови, а як виріс — доїла аж дві. І змій прожив у жінки десять років. Став великий і якось їй каже:

— Мамо, йдіть ви до царя і сватайте за мене царівну. Удовиця йому відповіла:

— Та як піду сватати царівну, коли народ знає, що я не маю сина. А цареві брехати не можна, йому треба говорити правду.

— Не бійтеся нічого. Йдіть до царя зі смілою кров’ю. Кажіть йому, що у вас є син і хочете за нього засватати царівну.

Зібралася, прийшла до царя. Красно поклонилася, привіталася. Цар подав їй стільчика і почав питати, що нового вона розповість.

— Прийшла я до вас, царю, у великім ділі, — каже удовиця. — У мене є син, і прислав засватати царівну.

Цар відказує:

— Дуже товсте дерево почав рубати твій синок. Якщо не дорубає, то доведеться відрубати йому голову. Ти, жінко, йди додому і передай синові таке: най прокладе від твоєї хати до мого палацу діамантову дорогу та щоб при дорозі на кожні три кроки стояла сосна й на кожній кривулі співала корчма. І все то вже до ранку має бути зроблено. Вранці, щоб зозуля мене розбудила — три рази закувала у моє вікно. Я встану й подивлюся, чи варто твого сина брати своїм зятем.

Удовиця приходить додому і розповідає, що наказав цар.

А змій каже:

— Не журіться, мамо. То все — мале діло. До ранку буде зроблено.

Як сказав — так сталося. Рано від хати до палацу лежала готова діамантова дорога. Обабіч дороги росли красні сосни, на кожній кривулі веселилася корчма. Зозуля тричі закувала, і цар пробудився. А коли він глянув на діамантову дорогу, його засліпило великою зорею.

Цар замислився: «Як же я віддам дочку за того, кого ще й не видів?» Але журився він недовго: на діамантову дорогу виповз великий змій. Спинився у воротах і гукає:

— Гей, пресвітлий царю! Віддавай свою дочку, як пообіцяв!

Цар тут і не радився. Каже дочці:

— Юлинко, збирайся та підеш зі змієм. Я не хочу, щоб зайшов у двір.

Царівна вийшла за ворота, і змій повів її за собою. Потяглися через голі пусти, а далі зайшли в гори, у великі хащі. Дівчина знудилася і просить:

— Змію, лиши ти мене геть — най не мучуся!

А він відповідає:

— Потерпи, Юлинко, уже скоро будемо на своєму стані.

Вийшли на красне поле, сіли відпочивати. Пригрівало сонце, було тепле літечко. Юлинка лягла у траву і солодко заснула. Коли устала, дивиться — а вона у ліпшому раю, як було у царському дворі. Всюди краса і велика радість. Тільки змій — у бочці, сидить у воді.

Жили вони, жили — і одного вечора він зняв зміїну шкіру. До кімнати, де царівна спала, зайшов красний хлопець із золотим волоссям. Почав її будити. Дівчина зіскочила із ліжка і схопила шаблю. Тоді він говорить:

— Я звуся Василем. Ще хлопчиком не послухав матір, вона була сердита й закляла мене. Ходив десять років у зміїній шкірі. Час закляття сходить до кінця. І я пробую скидати з себе шкіру. Як не віриш — подивися в бочку.

Пішла і перевірила — усе чиста правда: у бочці лежить одна зміїна шкіра.

Але не так скоро то робилося, як я розповідаю. Хлопець ще заходив у ту шкіру і виходив з неї. А одного ранку царівна йому каже:

— Васильку, я би дуже хотіла подивитися, як живуть мої рідні.

Він відповідає:

— Ти, Юлинко, сама не дійдеш, бо то геть далеко та й не знайдеш дороги. Але якщо просишся — іди. Я тобі поможу. Сідай на сього стільчика і лише подумаєш, куди тобі йти — уже будеш там. Прийдеш додому і розкажеш, як ся маємо. Будуть тобі радити — се, те. Нянька послухай, матір ні…

Дісталася Юлина в палац. їй дуже зраділи і батько, і мати, бо думали, що вже від дочки немає ані кісточки. Мати одразу запитала:

— Ну, який твій чоловік, як ти з ним живеш?

Вона розповіла:

— Мамко, такий красний, але на день мусить одягатися у зміїну шкіру.

— А ти кинь її в огонь! — порадила мати.

І цар чув дочку. Але цар був чоловік розумний і сказав їй так:

— Донечко, не треба спалювати шкіру. Раз курча помалу вилуплюється, то скоро воно вилупиться зовсім.

А знаєте, як то воно є: дочка радше послухає матір. Так вийшло і з Юлиною. Повернулася і їй прийшло у голову запалити шкіру. Чоловік побачив, що вона зробила, і тяжко зітхнув: «Ну, Юлинко мила, приб’єш ти свої ноги, глядаючи мене».

Царівна вранці дивиться — а вона лежить на тому полі, куди прийшли спершу. Одна-однісінька на полі. Встала, йде шукати свого Василя. Заблудила по хащах по темних. Голодна й обшматована. А ніде не бачила нікого ціленькі три роки. І не мала в кого запитати, куди пішов її чоловік.

На третій рік помітила, що на одному буці сидить чорний ворон. Почала просити:

— Ой вороне, вороне, ти високо літаєш, чи ти мого миленького десь там не стрічаєш?

Ворон відповів:

— Я його, царівно, зустрічав за дев’ятою горою. Вічка втирав хусткою-ширинкою[1] та плакав за тобою.

— Ой вороне золотий! — благає Юлина. — Спровадь мене на дев’яту гору, бо я вже геть упала із сил.

Ворон її пожалів: знявся в небо й полетів у бік дев’ятої гори — показав, куди царівні йти.

А Василь за всі оті роки служив у відьми-босоркані[2]. Юлинка з бідою дійшла до хатини і стала за рогом. Бачить, Василь вийшов із відром — іде до криниці. Йде і говорить сам до себе:

— Юлинко, Юлинко! Чи ще колись я тебе побачу?

А царівна чула, що він каже. І, як вертався від криниці, показалася йому. Василь помітив свою жінку і радісно обцілував її. Поніс воду в хату і вже нічого не робив — почав збиратися в дорогу.

І йшли вони, дуже тяжко йшли. Та знайшли Юлинине домівство. Цар і цариця прийняли їх з радістю і зробили молодим весілля. А Василь невдовзі перебрав корону і став за царя.

Та й казці кінець. Хто не вірить, то най перевірить, чи правду я розповідав.

[1] Ширинка — хустка.

[2] Босорканя — відьма.

Джерело: Дванадцять братів. Закарпатські казки.— «Карпати», Ужгород, 1972.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up