Були собі чоловік та жінка, і була в них одна дочка. Мати була гарна, а дочка ще краща. От те дівча ще підлітком було — умирає мати. А вмираючи, покликала до себе дочку та й каже їй нишком:
— На тобі, доню, це зернятко, та нікому не кажи, що в тебе воно є. А як прийде тобі лихо, посади його, то виросте з нього верба яра, і що тобі треба буде, йди до тієї верби, то все тобі й буде.
От поховав чоловік жінку, пожурився-пожурився та й знов оженився на вдові. А в тієї вдови та своя дочка.
От баба свою дочку жалує, а ту дівчину зненавиділа так, що й просвітку їй нема. Бабина ж дочка така лінива, така ледача: ні до холодної води не береться, все б сиділа, згорнувши руки. А та дівчина роботяща та добра дитина, і що не дай їй робити і скільки не дай, то все зробить.
Та що з того, коли нічим бабі вона не догодить. Хоч як гарно зробить, а баба все її лає, все її лає, а то й межи плечі стусана дасть чи таки й Зовсім добре попоб'є. За роботою та за тими штурханцями ніколи дівчині і вгору глянути, ніколи й причепурити себе, сорочку вишити, а що було в неї пошите ще за материного часу, своїй дочці баба повідіймала. Ходить бідолашна в такому рам'ї[1], що й люди сміються. Мовчки терпить усе та бідна дівчина, тільки поплаче нишком. А лиха баба ще більше лютує, що вона мовчить, ще гірше над нею коверзує та так усе визирає, до чого б його прискіпатися, коли ж усе дівчина робить як треба.
От баба й надумала.
Жени,— каже, — ледащо, бичка пасти! Та на тобі круг прядива, щоб ти його й зом'яла, і потіпала, і спряла, і помотала, і поткала, і побілила, і полотно додому принесла! Та гляди: не зробиш, то й жива не будеш!
Взяла дівчина те прядиво, погнала бичка пасти. Бичок пасеться, а вона плаче: де ж таки видано, щоб усе те за день зробити? А далі й згадала: «Єсть же в мене зернятко від матінки!»
От узяла посадила його на леваді, полила, а сама сіла та й знову плаче. Плакала, плакала та й заснула. Прокидається, аж із того зернятка така гарна верба яра виросла, а під вербою криничка, і вода в ній така холодна та чиста, як сльоза. Підійшла дівчина до верби та й каже:
— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.
От верба й відчинилася, а відтіля так панни й вилинули:
— Панно наша мила, панно наша люба, що скажеш робити?
Вона й каже:
— От вам круг прядива: треба його зом'яти й потіпати, і попрясти, і помотати, і полотно з нього поткати, і побілити.
— Панно наша мила, панно наша люба, зараз буде.
Та й назад усі в вербу.
От допасла дівчина до вечора, знов до верби:
— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.
От верба й відчинилася, і ті панни виносять їй полотно тонке, таке біле — хоч зараз сорочки ший. Узяла дівчина те полотно, пригнала бичка додому, віддає полотно бабі. А та аж зубами заскреготіла, як побачила, та нічого казати.
І свою дочку послала бичка пасти та й каже:
— На тобі, донечко, мичечку: спрядеш — спрядеш, а не спрядеш, то й так принесеш.
Погнала та бичка пасти та й мичку закинула, а ввечері приганяє бичка та й каже:
— Голова в мене, мамо, так боліла, що й не зведеш.
— Ну, дарма, доню, ляж та відпочинь!
От діждали вони неділі. Баба свою дочку причепурила і веде до церкви, а на дідову гримає:
— Топи, ледащо, нетіпахо! Щоб ти й витопила, і обідати наварила, і прибрала, ще з цього полотна й сорочку пошила, поки ми вернемося з церкви. Та гляди: не зробиш, то й жива не будеш!
От пішла баба з дочкою до церкви, а дівчина швиденько витопила, обідати наварила, в хаті поприбирала, тоді побігла на леваду до верби та й каже:
— Вербо яра, відчинись! Ганна-панна йде.
Верба й відчинилась, а відтіля панни так і вилинули.
— Панно наша люба, панно наша мила, що скажеш робити?
— Треба з цього полотна, поки з церкви вийдуть, сорочку пошити… Та ще й дайте мені вбратися — хочу до церкви поїхати.
Ті зараз кинулись, убрали її гарно-гарно, а на ніжки маленькі золоті черевички вбули. Тут і коні під'їхали — сіла вона та й поїхала до церкви.
Як увійшла вона в церкву, так церкву й осіяла. Люди аж не отямляться з дива: «Чи воно князівна, чи королівна? Ще такої не бачили». А на той час князенко в церкві був. Як угледів, то й очей уже не відведе від неї… Відправа кінчається — вона перша з церкви вийшла, сіла, поїхала. Під'їхала до верби, верба відчинилася, вона поскидала все з себе, знову наділа своє рам’я, пошиту сорочку взяла… Коні в вербу в'їхали — зачинилася верба, а дівчина пішла в хату, сіла та й виглядає бабу з церкви.
Коли приходять.
— А що, наварила?
— Наварила.
— А сорочку пошила?
— Та й сорочка пошита.
Подивилась баба, нічого не сказала, тільки плечима здвигнула.
— Давай обідати!
Посідали обідати та й почали розказувати, яку-то вони панночку в церкві бачили — як сонце гарну… що аж князенко і молитись забув, та на неї дивиться.
— А до кого вона підхожа? — питає дівчина.— Може, до мене?
Бабина дочка в сміх, а баба:
— Ач, нетіпаха, грубниця погана, до кого рівнятися здумала!
От діждали й другої неділі. Знову дід з бабою та з бабиною дочкою до церкви, а тій звеліла баба топити та й ще якусь роботу загадала. А вона впоралась швиденько та до верби:
— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде!
Відчинилась верба, а з неї панни так і вилинули.
— Панно наша люба, панно наша мила, що скажеш робити?
Вона їм знову загадала, убралася до церкви, в золоті черевички взулася, поїхала.
Коли князенко вже там… Вона як увійшла, то й церкву осіяла. Люди торопіють: «Боже, яка краса! Хто ж це? Ніхто не знає… А князенко й очей не зведе… Кінчається відправа — вона перша вийшла, приїхала, пишне убрання поскидала, своє рам’я наділа, сіла та й дожидає з церкви.
Поприходили з церкви, посідали обідати, розказують за ту панну.
— Князенко гарний, а вона ще краща.
— А може, вона до мене підхожа? — Ганна питається.
Бабина дочка регочеться, а баба трохи не била дівчини…
Не знає вже, що б їй і робила — так зненавиділа.
А князенко тим часом усе довідується: хто та панна? Ніхто не знає. Радились, радились, як би його дізнатися. От один хлопець і каже:
— А я знаю, як довідатися.
— А як? — питається князенко.
— На тому місці, де вона стає, смоли підлити — черевички й попристають.
Так і зробили. Приїхала Ганна-панна на третю неділю до церкви, стала… А ті вже — князенко з панами — так і пильнують, так і пильнують… Кінчається відправа, хоче вона йти — не рушить з місця. Рвонулася вона,— таки зірвалась, а один черевичок і зостався. Утекла вона додому, приїхала, убралася знов у своє рам'я та й сидить.
Приходять із церкви, як стали розказувати!..
— Такий,— кажуть,— маленький черевичок, що й ноги такої нема, щоб на неї прийшовся.
— А може, на мою прийдеться? — питає дівчина.
Баба як розлютується, як почне її лаяти вдвох із дочкою:
— Та ти нетіпаха! Та ти грубниця, тільки в попелі гребешся, ноги як ті колоди, а до кого рівняєшся!
Попобила її баба та й з хати прогнала.
А князенко геть скрізь розпитується: хто золотий черевичок загубив? Ні, ніхто не знає. Що його робити? А той парубок та й каже знову князенкові:
— А я знаю, як її знайти.
— А як? — питає князенко.— Кажи!
— Послати скрізь міряти той черевичок, на чию ногу прийдеться, то то й вона.
От так і зробили. Пішли ті двораки князенкові міряти. Пішли спершу по князях, тоді по панах… Боже, як-то всім дівчатам хотілося, щоб черевичок прийшовся, та князенкові за жінку бути! Ні, не приходиться!.. Пішли тоді по купцях — ні! По міщанах— ні!.. Треба йти по мужиках. Пішли.
Ходять та міряють, та й міряють,— нема! От заходять і в ту хату, де дідова дочка й бабина дочка були. А баба ще здалека їх побачила, що йдуть, та на свою дочку:
— Мий, доню, швидше ніжки, бо йдуть черевичок міряти!
А на дідову:
— А ти, нечупаро, задрипанко, грубниця погана, геть мені зараз на піч — щоб і не видно тебе було!
Та й загнала її.
Прийшли ті.
— Здорові!
— Дай боже доброго здоров'я.
— Чи є у вас дівчата?
— Та є в мене дочка,— каже баба.— Доню! Доню! Біжи сюди, давай ніжку — золотий черевичок міряти! От люба дитина— ніжки біленькі!..
Почали міряти — ні, не приходиться.
— Та ти дужченько, доню, стромляй ніжку — вона влізе! — каже баба.
Стромляла-стромляла — де там!..
А дідова дочка дивиться з печі.
— А то ж яка дівчина у вас на печі? — питається пан.
— Та то ледащиця, грубниця, нетіпаха!.. — говорить баба, та на дівчину: Ти чого вилізла, задрипо, сказано тобі — сиди там!
— Ні, бабо, хай вона сюди йде! А злазь, дівчино!
Злізла вона, стали черевичок міряти — враз так і прийшовсь.
— Ну, бабо,— кажуть вони,— ми цю дівчину візьмемо у вас'.
— Оце лихо! Де ж таки видано, щоб таке опудало та князенкові за дружину було! Чи то ж годиться?! Я не пущу!
— Ні, бабо, таки візьмемо!
Баба верещить: та вона така, та вона сяка!.. Та вона з попелу не вилазить, та на ній сорочки ніколи білої нема…
Так ті й не слухають.
А дівчина каже:
— Стривайте трохи — піду приберуся! Вийшла на леваду:
— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде!
Як відчинилася верба, а ті панни так і вилинули… Убралася вона, як увійшла в хату,— і хату осяяла… Так усі й поторопіли.
— Дай же ж,— каже,— обую й другий черевичок… Посідали, поїхали. Швидко й весілля відбули. А верба з криничкою пішла в землю та й знов у князенковому саду вийшла.
[1] Рами — лахміття.
