В одного дідича була велика череда. В тій череді був волик, що мав золоті роги. Його завжди пантрував найвірніший панський пастух Штефан. Пан наказував:
— Паси, Штефане, мого золоторогого волика, як свої очі!
— Буду пантрувати, паночку, ще ліпше. Та що я зроблю, як нападуть вовки і з’їдять малого?
— М’ясо з’їдять, а роги залишать. Їх принесеш мені. Ти зрозумів, Штефане?
— Аякже, пане.
Якось дідич скликав багато гостей. Він похвалився перед гістьми:
— Маю такого волика, що ще світ не бачив: золоті роги в нього!
— А чи того волика не вкрадуть у вас?
— Нізащо! Череду пантрує мій найвірніший пастух Штефан. Він хитрий, як лис.
Один панисько каже:
— А в мене є наймичка Парасочка, що зачарує пастуха і украде волика.
— Цього вона не утне.
— Ще й як! Можемо заложитися… Даю півмаєтку!
— Я теж — півмаєтку, — засміявся дідич.
Заложилися. Панисько послав наймичку туди, де паслася дідичева череда. Дівчина була файна, як те сонечко, а бесїдлива, як та пташка. Пастух дуже сподобав собі наймичку Парасочку і захотів її поцілувати.
— Ой ні, цього не можна, — сказала вона. — Спочатку дай мені серце з волика, що має золоті роги.
Штефан довго не думав, зарізав того волика та й дав дівчині серце. А вона сказала:
— Поцілуй мене один раз. Другий буде завтра. Та маєш мені дати золоті роги.
— Бери їх тепер, лише дозволь ще раз поцілувати! — відповів пастух. Він забув про дідича і про все на світі. Знав одну Парасочку.
Але після того дівчина пішла і більше не приходила.
Штефан почав боятися дідича. Що тепер робити? Увігнав гирлигу в землю, поклав на неї капелюх. Цілий день ходив довкола того і вчився, як має говорити з дідичем. Потім пішов до панського двору і став перед дідичем.
— Що нового, Штефане?
— Біда пане.
— Яка, Штефане?
— Та прийшла якась спокуса, без бороди й без вуса і за чорні брови видурила ще й золоті роги.
Дідич від злості впав на місці.
Півмаєтку взяв собі панисько, а друга половина лишилася Штефанові. Йому і Парасочці, яку взяв за жінку, було й того досить!
І казці кінець.
