Був собі осел. І, кажуть, мав себе той віслюк за неабиякого розумника.
Одного разу зайшов він до саду. Бачить, на деревах яблука висять, а поряд гарбузи достигають. І замислився осел, поглядаючи на гілля дерев та на огудиння з гарбузами. А тоді ворухнув довгими вухами й проказав:
— Багато чого в природі створено справді досконало, але трапляються речі, що їх краще було б зробити інакше.
Почув ті слова горобець та й каже:
— А що ж це тобі не до вподоби?
— Ти що, сам не бачиш? — відказав осел, кивнувши головою спершу на садовину, а тоді на гарбузи. — На таких великих, міцних гілках, поглянь, висять яблука, менші за дитячий кулак, а подивись на ці гарбузи — здоровезні, завбільшки з мою голову, а тримаються на тонесенькій огудині…
— Але ж саме в цьому і є мудрість природи, — заперечив горобець.
— Яка там мудрість? — обурився осел. — От коли 6 яблука були завбільшки як гарбузи, а гарбузи — маленькі, мов яблука, — це було 6 розумно.
Проказавши це, осел приступив до яблуні й почухався боком об стовбур. Дерево схитнулося, з гілки зірвалося яблуко і впало віслюкові на голову.
— Вай, голівонько моя! — заревів осел. — Чи ти ще ціла?..
А горобець регочеться:
— Це ж добре, що яблуко не таке завбільшки, як гарбуз, а якби було навпаки, що б з твоєї голови сталося!
— Правда твоя, шановний!.. — погодився осел.
