Егри й Тугри

Узбецька казка

Було ж таке… Жив собі за давніх часів молодик на ім’я Тугри[1]. Все його майно складалося з коня.

Одного дня Тугри, шукаючи, де б його заробити, рушив верхи на коні до міста. У дорозі наздогнав перехожого, що простував кудись пішки.

— Доброго здоров’я, приятелю, куди це ти прямуєш? — спитав Тугри.

— До міста, праці шукати, — відказав той.

— І я так само, — мовив Тугри. — А як тебе звуть?

— Егри. А тебе?

— Тугри.

І домовилися вони разом мандрувати й праці шукати.

Їхав-їхав Тугри верхи, а тоді подумав: «Мій новий приятель, мабуть, стомився. Треба нам по черзі їхати, по черзі йти. А без цього яка дружба?»

Він зіскочив з коня і підсадив у сідло Егри. А той, умостившись, як належить, у сідлі, уперіщив коня канчуком, пригнув голову до кінської шиї і в одну мить зник з очей.

— За словами ніби й друг, та не спить ворожий дух, — тільки й вимовив Тугри і рушив далі пішки.

Зайшла ніч. Скоро Тугри побачив, що від дороги збочує стежка. Він пішов тою стежкою й незабаром опинився в лісі. Тут він і намірився переночувати.

Але ж не на голій землі спати.

Блукав він, блукав та й набрів на старий тандир, де колись пекли перепічки.

Зрадів Тугри, побачивши тандир: «Оце він мене й переночує, все-таки тут я себе безпечніше почуватиму».

Заліз Тугри в піч, скрутився там і заснув.

Минуло небагато часу, і в лісі почулися голоси його хижих господарів. Заревли, завили вони, збираючись на галявині довкола тандира. Один за одним з’явилася: лісовий шах лев, його візир — тигр, шахський лицар — ведмідь, шахський співець — лис, музики — вовк та шакал.

Шах-лев сів на почесне місце на тандирі, і підлеглі заходилися розважати володаря своїми оповідками про те, що вони знають і що мають.

— Панове, — мовив лис, — дозвольте запросити вас до себе в гості. Оце вже десять років, як я мешкаю в просторій печері на узліссі. За цей час мені пощастило зібрати в себе чималі скарби. Певен, що ні в кого немає такого багатства, як у моїй печері.

Лисову мову урвав шакал:

— А тепер послухайте мене. Я живу під отим великим пагорбом, що здіймається над лісом. А в нірці поряд живе мишеня. І от щодня опівдні мишеня вилізає з нірки, виносить сорок одну золоту монету й бавиться ними. А нагулявшися, знову забирає їх до себе в нірку.

— Хіба це диво? — озвався ведмідь. — Ось послухайте, що я вам розкажу! Неподалік від мого лігва росте високий і розлогий карагач. А долі біля стовбура стримлять із землі два пагінці з листячком. Якщо це листячко зірвати, розтерти й дати ковтнути з водою будь-якій живій істоті, вона в ту ж мить позбудеться навіть найжахливішої недуги. Я так своїх діток вилікував.

Після ведмедя заходився розповідати вовк:

— Мушу вам сказати, панове, що і в нас є чим вас розважити. Ну, хоча б таке: на узліссі пасеться овеча отара на десять тисяч голів. Щодня я з’їдаю по дві вгодовані вівці. Вівчарі, щоб упіймати мене, пастки наставляють, тенета розкидають, і все дарма. А їм варто лише купити пса у старого селянина, що живе поза лісом.

— Оце ж і в мене таке саме на язиці, — втрутився в розмову тигр. — Правду ти сказав, вовче, десять тисяч овець випасають на узліссі байські вівчарі. І так само, неподалік, коні пасуться. Теж десять тисяч голів. Але щодня цей табун меншає на одного коня. Завдяки мені, звичайно. І ніхто не зметикує, що в табуні є моя погибель, — сірий в яблука жеребець, — я його давно запримітив. Скільки намагався вкрасти його, не піддається, не наздожену. Так от, якби хто сів на того огира і в одну руку взяв аркан з волосіні, а в другу — довгу ломаку, та погнався б за мною, та накинув би мені на шию зашморга, а ломакою вперіщив по хребту, я вам кажу, навряд чи коли в житті я ще підійшов би до того табуна.

Погомонівши ще про те та інше, хижаки порозходились. А Тугри, який, звісно, все те чув, виліз із тандира та й подався просто до лисової печери. А воно й правда, всякого добра й харчів там було досхочу: на здоровезних гаках висіло всіляке м’ясо, великі дзбани були по вінця залиті салом, у високих череп’яних глеках зберігався рис.

Тугри заховався, чигаючи на лиса. Незабаром з’явився рудий господар, приніс великого гарного півня. Тугри голіруч схопив лиса і так міцно здавив, що з того й дух вилетів. Так Тугри став володарем лисового майна.

По тому він згадав шакалові хвастощі й подався до великого пагорба, що височів над лісом, розшукав мишеня, яке гралося золотими, згріб їх і висипав собі в торбу.

Дорогою до вівчарів нарвав листячка з-під карагача, про яке розповідав ведмідь.

Знайшовши вівчарів, Тугри привітався до них, спитав про життя-буття. Один із них засмучено поскаржився:

— Життя нам немає від клятого вовка. Унадився по вівці ходити, оце сьогодні знову двох заріже. Що нам від бая буде, — страшно й подумати.

— А що ви мені дасте, як я віднаджу вовка?

— Сорок овець дамо.

Тугрибай пішов до селянина, що жив за лісом, купив в нього собаку й подарував вівчарям. В отарі настав мир, вовк більше не потикався до отари.

Од вівчарів Тугри подався шукати кінський табун. Привітався до пастухів, а ті відразу стали бідкатись, нарікаючи на тигра:

— Якщо ти нам, Тугри, не допоможеш, цей клятий тигр доконає нас.

— Гаразд. Я допоможу вам, — погодився молодик. — Надвечір приведіть мені вашого жеребця, сірого в яблука, наготуйте сорокааршинний аркан з волосіні і добру ломаку на три аршини.

Вискочивши на огира, Тугри виїхав на стежку й спинився, чигаючи на розбійника. Тільки-но споночіло, тигр вийшов із лісу і впевнено попрямував до коней. Тугри спритно накинув тигрові на шию аркан і став лупцювати його по хребту ломакою. Хижак насилу втік од своєї смерті.

Вдячні пастухи подарували молодикові того самого сірого в яблука огира, і Тугри подався верхи на ньому до міста. А в місті з усіх усюд лунали голоси оповісників.

— Гей, люди!.. В саду гине мигдаль… Кохана донька нашого могутнього шаха ось уже сім років тяжко хвора. Хто вилікує шахівну, той стане шахові зятем…

Тугри, не вагаючись, рушив до палацу і, коли його завели до шаха, сказав:

— Я вилікую вашу доньку…

Він натовк у ступі листячка з пагінців карагача, запарив його і дав напитися шахівні. Чарівна, мов квітка в місячному сяйві, шахівна одужала, і шах влаштував гучний той на честь весілля своєї доньки й Тугри.

Після весілля шах спитав Тугри:

— Любий зятю, скажи мені, в якому місті хотів би ти стати беком?

Але Тугри відказав:

— Немає такого міста, в якому я хотів би стати володарем. Я скромна й чесна людина. Якщо ваша ласка, звеліть поставити нам оселю на схилі пагорба. Там я житиму й працюватиму коло землі.

Здивувався шах, але зробив так, як просив зять. І став Тугри жити зі своєю дружиною біля лісу на пагорбі, заробляючи на життя власного працею.

Одного разу Тугри побачив, що мимо йде його колишній супутник Егри. Змарнілий Егри вів на повідку коня.

Егри також упізнав Тугри і став його розпитувати:

— Друже, як ти зумів усе це набути? Звідки в тебе такий маєток? — І додав сумно: — А я оце, як ми розлучилися, жодного разу й не наївся досхочу.

Тугри не забув підступності, що нею відплатив йому Егри за щирість і доброту. Але, незвичний брехати, розповів усе, як було:

— Після того як ти украв у мене коня і втік, я пішов собі далі оцим самим шляхом, тоді звернув на стежку і, набрівши на старий тандир, заліз у нього на ніч…

Егри слухав дуже пильно, а як розповідь скінчилася, його пойняла така заздрість і нетерплячка, що він не попрощався до ладу з Тугри й заквапився до лісу.

Зайшла ніч, і Егри заліз у тандир. Уперше за багато ночей хижа звірина знову зібралася на галявині.

— Ну, то що? Почнемо нашу розмову? — спитав шах-лев. — Але чому я не бачу мого вірного співця лиса?

— Лиса немає в живих, — зітхнув шакал. — А я ніколи вже не побачу, як блищить золото, яке вважав своїм…

— А біля мого лігва хтось обірвав усе листячко з пагінців карагача. Жодного не лишено, — додав ведмідь.

— А я втратив свою законну здобич, — обурився вовк. — Той самий пес, про якого я розповідав, тепер життя мені вкорочує.

— Я вже не кажу про себе, — мовив, нарешті, тигр. — Але мені здається, що все це наслідок наших розмов. Хтось нас зрадив.

— Наказую знайти зрадника і вбити! — звелів лев.

І стали хижаки думати, хто їх зрадив.

— Зрадник — фазан! — скрикнув раптом шакал. — Він сидів минулого разу поблизу й усе чув.

Усі звірі підвели голови, щоб поглянути на фазана, але той вигукнув: «Зрадник — тандир!» — і полетів геть.

Кинулися звірі до тандира — а там Егри.

— Негіднику! Тепер ми з тобою поквитаємося! — заревли хижаки і роздерли його на шматки.

[1] Тугри — чесний. Егри — нечесний (узб.).


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up