Колись дуже давно жив неймовірної сили чоловік на ім’я Клич-Батир.
Дізнався він якось, що десь у світі живе вродлива дівчина Ак-Біляк, і рушив шукати ту красуню.
Дорогою трапився йому перехожий.
— Гей, друже, чи далеко ти вирядився? — спитав той.
— Та ось мандрую, шукаю красуню Ак-Біляк, — відказав Клич-Батир. — А ти хто такий і що тут робиш?
— Ткач я, — відповів перехожий. — Та ось прочув, ніби об’явився в нашій країні дужий чоловік на ім’я Клич-Батир. От я й шукаю його, хочу силою помірятися.
— Вважай, що тобі пощастило, — всміхнувся Клич-Батир. — Я його приятель. Може, спершу зі мною силою поміряєшся? Здолаєш мене, тоді і з самим Клич-Батиром поборешся.
— Що ж, коли так, поборемося з тобою! — погодився ткач. Ухопилися вони один за одного й ну борюкатися. Підважив Клич-Батир ткача та й жбурнув додолу.
— Молодець! Якщо ти такий дужий, що вже казати про твого приятеля! — підвівся ткач, уклонився Клич-Батирові.
А той дав ткачеві маленьку гарбузяну табакерку й сказав:
— Візьми, друже, цей наскавак і не забувай про мене. Доки буде в ньому насвай[1], не турбуйся, а коли раптом закапає з нього кров, біжи чимдуж до мене! Був я сам-один, а тепер нас двоє стало.
Розпрощався Клич-Батир із ткачем і рушив далі.
Не багато минуло часу, але й не мало. І зустрів Клич-Батир ще одного подорожнього, який був, виявляється, коваль.
— Куди це ти вирядився? — спитав коваль.
— Та ось мандрую, шукаю красуню Ак-Біляк, — відказав Клич-Батир. — А ти чого стримиш на цім шляху?
— Кажуть, ніби їде якийсь Клич-Батир, страшний силач. От я й чекаю на нього. Хочу поборотися з ним.
— Вважай, що тобі пощастило, — всміхнувся Клич-Батир. — Я його приятель. Якщо хочеш, побори спершу мене.
— Гаразд, — погодився коваль.
Ухопили вони один одного за поперек, поборюкалися трохи. Але довго опиратися коваль не міг, і Клич-Батир поклав його на спину. Коваль не тільки не образився, а й висловив бажання заприятелювати з переможцем. Клич-Батир і ковалеві дав такий самий наскавак.
— Доки буде в нім насвай, ні про що не турбуйся, а з’явиться кров, щодуху біжи до мене! Був я один, потім нас стало двоє, а тепер — троє!
Розпрощався Клич-Батир із ковалем і рушив далі.
Не знати, скільки він ще проїхав, аж бачить — іде проти нього ще якийсь подорожній. Цей був водонос.
І його Клич-Батир поборов, дав такий самий наскавак і сказав ті самі слова, що ткачеві й ковалеві.
— Було нас троє, а з тобою стало четверо, — додав наостанку й рушив далі.
Їхав він, їхав і дістався степу, де чабан пас овечу отару.
— Чиї це вівці? — спитав Клич-Батир у чабана.
— Красуні Ак-Біляк, — відказав той.
— А де вона живе, красуня Ак-Біляк?
— Послухай, джигіте, — сказав чабан, — багато таких молодців, навіть шахських та ханських синів, приїздило до неї. А де вони тепер? Згубили себе нізащо! Поглянь, оно палац бовваніє. Усі його мури обтикані головами таких, як ти. Невже тобі й після цього кортітиме дістатися до красуні!
Поміркувавши хвилинку, Клич-Батир відказав:
— Я неодмінно здобуду Ак-Біляк. Але порадь, що для цього треба зробити?
— Заїдь на базар і купи повний мішок кишмишу. Ак-Біляк має коня, який над усе полюбляє кишмиш. Коли кінь бачить, що хтось скрадається в палац Ак-Біляк, він починає іржати. Красуня прокидається і стинає голову сміливцеві. А ти вчини хитріше. Прокопай під землею хід до стайні цього коня. Прикрийся рогожкою і чекай. А як споночіє і красуню Ак-Біляк зморить сон, вилізь і насип у ясла кишмишу. Поталанить тобі це зробити — вважай, що красуня Ак-Біляк твоя.
Клич-Батир так і зробив. Прокопав до стайні підземний хід, та, коли затуляв отвір рогожкою, кінь його побачив і заіржав. Тої ж миті красуня Ак-Біляк увійшла до стайні.
— Що сталося? Чого ти іржав? — спитала вона, погладила коневі гриву й подивилася навколо. Нічого не помітивши, красуня пішла до себе.
Але щойно Клич-Батир ворухнувся під рогожкою, кінь знову заіржав. І знов до стайні вбігла красуня. Обдивившись довкола, нічого не помітила та й напалася на коня:
— Чого ти іржеш, безсоромнику, спати мені не даєш!
Хльоснула двічі коня канчуком, пішла до себе й заснула.
Діждався Клич-Батир ночі, відсунув рогожку і висипав у ясла цілий мішок кишмишу. Кінь забув про все на світі, а Клич-Батир нечутно увійшов до спальні. Бачить — красуня Ак-Біляк спить на постелі із сорока перин.
Клич-Батир спритно забив довкола постелі сорок кілочків і прив’язав до них сорок кісок Ак-Біляк. Красуня прокинулась і злякалася. Бачить — стоїть над нею юнак і дивиться на неї.
— Чого ти прийшов? — спитала Ак-Біляк. — Чого тобі треба від мене? Зараз я встану й зітну тобі голову. — Вона шарпнулася встати, але кіски, прив’язані до кілочків, не дали їй навіть ворухнутися. Засміялася красуня, похвалила Клич-Батира за метикованість і сказала:
— Ти переміг мене, джигіте!
Вони одружилися й стали жити разом.
Але слава про незвичайну вроду Ак-Біляк дійшла до падишаха на ім’я Карахан. Він закликав до себе стару бабцю, відому своїми підступними хитрощами, й пообіцяв:
— Привезеш красуню — насиплю тобі стільки золота, що й голови твоєї не видно буде з тої купи.
Умостилася стара хитрунка на віслюка й рушила в далеку дорогу. Незабаром дісталася до місця, де мав проїздити Клич- Батир з полювання.
Там вона розбила гострим каменем ноги своєму віслюку й стала голосно плакати та примовляти.
Під’їхав Клич-Батир і спитав:
— Що тобі сталося, бабусю?
— Зглянься наді мною, синку, — голосила стара підступниця, — не покинь мене саму в пустелі, бо загину.
Пожалів Клич-Батир стару, всадовив її на коня позад себе й привіз додому. Красуні Ак-Біляк це дуже не сподобалося.
— Навіщо ви привезли цю бридку бабу? Вона нам життя загубить.
— Та хіба вона на таке здатна? — зареготав Клич-Батир. — Нехай живе при нас. Буде тобі пособляти в усьому.
От і стала стара жити в них, поратися по господарству. Одного разу вона спитала в Ак-Біляк:
— Донечко, а чи не знаєш ти, де в Клич-Батира душа захована? Я гадаю, тобі годилося б знати.
— А як його спитати про це?
— Увечері, коли Клич-Батир повернеться додому з полювання, ти не дивись на нього, то він і сам усе скаже, — захихотіла підступна баба.
Повернувся Клич-Батир з полювання, красуня сіла в кутку, набурмосилася й ні пари з вуст.
— Чого це ти така зажурена, серденько моє? Що сталося? — здивувався Клич-Батир.
— Ми вже стільки живемо разом, а я й досі багато чого не знаю про вас, — відмовила красуня Ак-Біляк.
— А про що ти хотіла б дізнатися?
— Ну, наприклад, де у вас душа захована?
Не хотів Клич-Батир розкривати своєї таємниці, але Ак-Біляк наполягала, і він сказав їй:
— Моя душа захована в моїй шаблі. Тому й звуть мене Клич-Батир[2]. Без своєї шаблі я не можу й кроку ступити.
Молоденька була Ак-Біляк і нерозумна. Тому й переповіла слова Клич-Батира старій підступниці.
Зраділа лиходійка і сказала:
— Обдурив тебе чоловік. Якщо хочеш перевірити, візьми завтра в Клич-Батира його шаблю, коли він збиратиметься на полювання. Побачимо, що буде?
Уранці Ак-Біляк стала просити чоловіка залишити шаблю вдома.
Не хотів він засмучувати коханої дружини, віддав їй шаблю, а сам рушив на полювання.
Підступна баба одразу вкрала шаблю й кинула її в річку. Тої ж миті Клич-Батир упав з коня неживий. А бабця змайструвала зі скіпок коня, та ще й не звичайного, а чарівного. Крутни його за праве вухо — злетить під хмари, крутни за ліве — опиниться на землі. Побачивши того коня, Ак-Біляк зареготала:
— Що то за чудовисько? Кому потрібна ця дерев’яна потвора?
— Даремно ти таке кажеш на мого скакуна. Сідай ось на нього верхи, тільки позад мене, спробуємо, на що він здатний.
Щойно вони сіли, стара крутнула коня за праве вухо — і злетіли вони під хмари, крутнула за ліве — опинилися у палаці падишаха Карахана.
Уклонилася чаклунка Караханові й мовила:
— Мій володарю, я виконала твоє бажання, привезла тобі красуню Ак-Біляк.
Падишах звелів насипати старій стільки золота, скільки вона сама здолає піднести, а тоді влаштував бенкет, що мав тривати сорок днів і сорок ночей…
А тепер згадаймо про друзів Клич-Батира — ткача, коваля й водоноса. Усі троє водночас дістали з кишені свої табакерки й побачили, що з них точиться кров. В одну мить вони покинули все, що робили, й помчали до Клич-Батирової оселі.
Підбігли, а перед ними бурхає річка.
— Вибери воду з річки! — сказав ткач водоносові.
Той скоренько вибрав шкіряним відром воду, і вони побачили дно річки, а на дні — Клич-Батирову шаблю. Ткач дав її ковалеві й попрохав:
— Нагостри!
Коваль нагострив шаблю, і тої ж миті Клич-Батир зітхнув і підвівся на тому самому місці, де упав неживий. Побачивши, що немає коня, Клич-Батир подався додому пішки. Прийшов, а, замість красуні Ак-Біляк, зустрічають його ткач, коваль і водонос.
— Що сталося? — спитали вони в один голос.
— Біда на мене звалилася, — мовив він. — Клята баба вкрала в мене Ак-Біляк.
Ткач одразу пішов на розвідку до міста, де жив падишах Карахан.
Бачить — народ чимось збуджений, барабани гудуть, сурми сурмлять.
— Що тут у вас діється? — спитав ткач у воротаря.
— Як що? Весілля гуляємо, — відказав той.
— Яке весілля?
— Падишах бере красуню Ак-Біляк.
Побіг ткач до Клич-Батира й розповів, що вивідав.
Схопив Клич-Батир свою шаблю, скочив на коня і помчав до ворожого міста. Там безстрашно зайшов до палацу й викликав Карахана на двобій.
Переміг Клич-Батир Карахана й зітнув йому голову.
Володарем тієї країни Клич-Батир поставив ткача, а візирами призначив коваля й водоноса.
Сорок днів і сорок ночей святкували друзі перемогу, а тоді Клич-Батир узяв красуню Ак-Біляк до себе на коня й повернувся з нею додому.
