Лисиччина порада

Узбецька казка

Одного разу, пасучи в степу отару, старий вівчар ліг спочити та й задрімав. А прокинувшись, побачив, що степ охопила пожежа. Завернув він свою отару та й погнав геть від небезпечного місця. Оминаючи охоплений полум’ям пагорб, він раптом почув голосне сичання. Бачить — а в полум’ї б’ється, шарпається, звивається чимала змія. Зглянувся вівчар над нею, прив’язав до своєї гирлиги торбинку, і простягнув у полум’я. Змія спритно заповзла у торбинку, вівчар підтягнув її до себе й витрусив змію з торбинки. А та, щойно вилізши, кинулась на вівчара і вмить обвила йому ногу.

Здивувався вівчар та й питає:

Чого це ти обвила мою ногу?

— Бо хочу тебе вжалити, — відповіла змія.

— Але ж я тебе врятував від страшної смерті. Невже ти вжалиш людину, яка тобі зробила добро?

— Я не повинна зважати на такі дурниці. Якщо від природи мене наділено жалом, то я повинна жалити, ні про що не думаючи. От і все.

— Та не може такого бути! — вигукнув у розпачі вівчар. — Ну, постривай трохи, давай спитаємо у когось, чи можна на добро відповідати злом. Як скажуть сторонні, так і буде.

Погодилася змія, і вівчар рушив уперед зі змією на своїй нозі.

Невдовзі трапилася їм назустріч худюща корова.

— Послухай, корово, скажи-но нам: добром чи злом відповідають на добро?

Корова замислилась на хвилину, а тоді сказала:

— Звичайно на добро відповідають злом. От візьміть мене: доки я була молода і давала молоко тричі на день, господарі мене любили й ходили за мною як за своєю дитиною. А тепер я постаріла, не стало в мене молока, і господарі збираються завтра продати мене на м’ясо. Хіба ж добром вони платять мені за моє добро?!

— Ну от, бачиш, вівчарю, самі люди платять злом за добро. Чого ж ти від мене вимагаєш? — просичала змія. — Готуйся до смерті — зараз я тебе вжалю та й усе.

— Постривай, куди ти квапишся? Давай ще в когось спитаємо, — кинувся благати вівчар. — А тоді вже хай буде, що буде.

І тут вони побачили дерево, що стояло край дороги. То була стара-престара яблуня з обідраною корою й поламаним гіллям. Земля довкола її стовбура була всипана камінням.

Вівчар спитав у яблуні:

— Скажи нам, яблуне, добром чи злом відповідають на добро?

— Злом, звичайно, злом, — відказала яблуня. — За молодих літ на моєму гіллі рясно родили яблука. Перехожі кидали в мене камінням, збиваючи їх, хлопчаки вилізали на мене й ламали гілки. Бачите, що тепер з мене сталося. Незабаром мене спиляють на дрова. То хіба це добро за моє колишнє добро?!

— Ну, от тобі й дерево те саме сказало, — просичала змія і намірилася вжалити свого визволителя.

— Зачекай ще трохи, — попросив засмучений вівчар. — Давай ще раз, востаннє спитаємо у когось.

І тут їм нагодилася лисичка.

— Лисичко-лисичко, — зупинив її вівчар, — скажи нам, чи справедливо відповідати злом на добро?

Спинилася лисичка, поглянула на вівчаря і на змію, що обвилася навколо його ноги.

— А чого ви мене про це питаєте? — спитала раптом лисичка.

— Та от врятував я змію від смерті у вогні, а вона тепер хоче мене вжалити. Хіба ж це справедливо?!

— Як же ти її врятував від смерті? — здивувалася лисичка.

— Побачив, що вона б’ється, шарпається в полум’ї і зглянувся над нею. Прив’язав до вівчарської гирлиги торбинку і простягнув у полум’я. Вона заповзла у торбинку, я витягнув її з полум’я і випустив на волю. Ось так і порятував.

Почувши таке, лисичка голосно засміялася і сказала:

— Ти, мабуть, вирішив поглузувати з мене, вівчарю! Хіба могла б така велика змія вміститися у твоїй маленькій торбинці? Не може такого бути.

— Але я вмістилася, — заперечила змія.

— Не вірю! Покажи, як це в тебе вийшло. Спробуй ще раз залізти в торбинку. І тоді я скажу, хто з вас правий.

— Ну, дивись, — похвалилася змія і заповзла знов у вівчареву торбинку.

Тут лисичка моргнула вівчареві, щоб той зав’язав торбинку, і сказала:

— А тепер бий торбинкою об землю, скільки сили маєш!

Вівчар так і зробив. Бив-бив, доки убив підступну змію, а тоді пішов своєю дорогою.


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up