Сизоперець-мудрець

Узбецька казка

За давніх-прадавніх часів жив собі мисливець. Одного ранку вийшов він у поле, розкинув тенета, а сам причаївся поблизу. Незабаром прилетіла зграя голубів; посідали птахи на гілках чинари та все вниз поглядають: як би його зеренця подзьобати. І був серед них старий розумний голуб на ймення Сизоперець. Зрозумівши намір своїх друзів, він їх попередив:

— Не смійте додолу злітати, бо там на вас тенета наготували, усі в пастку втрапите.

Не послухали голуби Сизоперця, один по одному спустилися на землю й заходилися щось там визбирувати. Пожадливість взяла гору, й вони не зогледілись, як опинились у мисливській пастці. Сизоперець не міг покинути друзів у біді, він також злетів додолу й приєднався до них. Тої ж миті мисливець смикнув за мотузку, і голуби забилися в тенетах.

Поглянувши з докором на своїх друзів, Сизоперець мовив:

— Є в мене для вас ще одна порада, як хочете почути, скажу. Може, порятуємося.

— Кажи, кажи, — загомоніли голуби, — ми не зважали на твої слова, от і вскочили у біду. А тепер, що порадиш, усе зробимо.

— Ну, то слухайте уважно, — мовив Сизоперець. — На мій знак усі разом змахнімо крилами й підлетімо вгору. Тільки так можна вислизнути з рук мисливця.

Вдарили голуби крилами, підлетіли вгору, кинувся мисливець за сіткою, а голуби ген-ген високо залетіли, вже й не видно їх стало.

Летить Сизоперець та й думає, як їм позбутися сітки. Думав, думав, нараз згадав про мишеня, свого давнього вірного приятеля, і спрямував до нього зграю. Довго летіли голуби понад безводною пустелею, а тоді ще над горами і, нарешті, підлетіли до нори, де жило маленьке мишеня. Сизоперець гукнув свого приятеля, і мишеня обережно визирнуло з нірки, але побачивши приятеля, заквапилось до нього. На прохання Сизоперця, мишеня спритно попереточувало мотузки і визволило з тенет цілу голубину зграю. А тоді знайшло для них гарну місцинку, всадовило гостей у затінку, принесло їм зеренця та іншого частування. Сизоперець і мишеня сіли рядком і стали гомоніти про життя-буття та про всякі пригоди, що сталися з ними останнім часом.

 

А треба сказати, що, крім мисливця, незвичайну пригоду голубиної зграї бачила ворона. Вона сиділа на тій самій чинарі, що й голуби. Коли зграя знялася вгору разом із сіткою й полетіла, ворона подумала: «Ці голуби, хоч куди залетять, завжди вміють собі харч знайти. Полечу і я за ними». Змахнула ворона крилами й подалася слідом за голубами. Те, що вона побачила біля мишачої нірки, здивувало її ще більше: «Оце дружба, — подумала ворона. — Треба й мені заприятелювати з мишеням».

Ворона не стала заважати розмові друзів, а коли вони набалакалися й розійшлися відпочити, підлетіла до нірки і гукнула мишеня.

Визирнуло мишеня з нірки — а біля входу ворона, мов гора, стоїть. Обережне мишеня привіталося люб’язно, але з нори не вилізло:

— Доброго здоров’я, сестричко!

Привіталась і ворона та й каже:

— Ви знаєте, я оце ні з ким ніколи не дружила, ціле життя самотою жила, і немає в мене ані родичів, ані близької, відданої істоти: усі мене цураються, всі од мене сахаються. І так мені обридла самотність, так сточила душу, що я оце думала-думала та й вирішила з вами заприятелювати. Вірнішого друга, я знаю, ніде мені не знайти. Але чи смію я сподіватися на вашу ласку?

— Так-так, — озвалося мишеня. — Любо все це чути. Але ж ви маєте звичку полювати на мишей, як же мені повірити в щирість ваших слів?

— Правду кажете, любий друже, так воно й було. Варто мені побачити десь на землі мишеня, я каменем падаю на нього… Але дружба, виявляється, гарна річ, і відтепер я вам ніколи ніякої шкоди не заподію.

Отак присяглася ворона, і мишеня, повіривши тим словам, вибігло з нірки. Вони потисли одне одному лапки на дружбу, і мишеня кинулося частувати гостю всім, що мало.

Одного разу ворона запросила мишеня до себе в гостину показати сад, в якому жила. Спершу вона мала намір принести свого приятеля в дзьобі, але побоялася, що так буде йому незручно. Нарешті друзі домовилися, що ворона під час мандрівки обережно триматиме мишеня лапками.

Так вони й зробили. І незабаром прилетіли до чудового саду, що в ньому росли дерева всіх порід, які тільки знає світ. Найрозмаїтіші квіти розсівали довкола неземні пахощі, обертаючи сад на суцільний квітник. Дзюркотіли струмки з чистою, прозорою, мов скло, водою. Яблука й груші самі падали з гілок під ноги друзям.

Ворона на славу частувала свого приятеля. А потім щаслива господиня і вдоволене мишеня пішли прогулятися садом. І побачила їх черепаха, що так само жила в тім саду. Побачила, і заздрісно їй стало. Виповзла черепаха з кущів проти друзів, привіталася до них люб’язно. Поцікавилась їхнім здоров’ям, самопочуттям, а тоді не втерпіла і спитала, як це вони так щиро подружилися. Ворона розповіла черепасі пригоду з голубиною зграєю, розповіла, як мишеня рятувало друзів. Черепаха ще дужче здивувалася. Ну де ще можна побачити таку дружбу, таку приязнь! І черепаха присяглася, що й вона буде їм вірним другом.

Там, де кінчався сад, бовванів високий пагорб, а на його зеленому схилі щодня паслася сарна. Побачивши, як мирно-любо походжають садом ворона, мишеня та черепаха, сарна й собі приступила до них. Друзі радо її привітали, а ворона запросила до дастурхану[1]. Посиділи, погомоніли між частуванням, ну й, певна річ, сарна також поцікавилась, як це заприятелювали такі не схожі одне на одне істоти.

Ворона й сарні розповіла про події, що передували їхній зустрічі. Вислухавши розповідь, сарна сказала, що й вона хотіла б пристати до такого шановного товариства. Друзі радо привітали її і пішли неквапом по стежці, розпитуючи сарну про те та інше і виявляючи до неї щиру пошану.

Під час розмови мишеня згадало про голубів.

— Такий у нас радісний день, — сказала ворона, — треба було б і їх запросити до себе.

Вона попрохала мишеня написати листа Сизоперцеві. Щойно лист був готовий, його прив’язали вороні до ноги, побажали щасливої путі, і ворона полетіла.

Незабаром вона повернулася разом з голубиною зграєю. До пізнього вечора гуляли й розважалися друзі в саду, гомоніли одне з одним і всі разом, і нікому не хотілося розлучатися.

Минуло кілька днів. Одного разу сарна подалася на свої улюблені луки. Довго вона там гуляла, напасаючись. Вже зайшов вечір, а сарни не було, і друзі стали непокоїтися. В тривозі перебули вони ніч. А вранці Сизоперець каже вороні:

— Треба йти на розшуки, чи не сталося з нею якої біди? І рушили вони шукати сарну, але її ніде й сліду не було. Голуби й ворона потомилися, літаючи, з розпачу не знали, що діяти. Аж тут, перелітаючи якийсь видолинок, ворона побачила бідолашну сарну. Виявляється, вона попала ногою в пастку, наготовану мисливцем.

Ворона заквапилася до друзів, щоб разом порятувати сарну.

Засмучені друзі зраділи, що сарна жива, і стали радитись, як визволити приятельку. А мудрий Сизоперець попрохав уваги й мовив:

— Вороно, бери в свої лапи мишеня і неси чимшвидше до бідолашної сарни.

Усі відразу збагнули, що саме це й треба було робити. Ворона взяла обережно мишеня і полетіла.

Сизоперець намірився летіти слідом, але його затримала черепаха: вона теж хотіла рятувати сарну, та не знала, куди повзти. Хоч як Сизоперець переконував черепаху нікуди не йти, вона не послухалась. Тоді голуб Полетів доганяти ворону.

А тим часом ворона занесла мишеня у видолинок до сарни. Мишеня негайно заходилося перегризати мотуззя. Аж тут надлетів і Сизоперець. Уважно роздивившись, він сказав:

— Друже, ти не намагайся переточити всі мотузки, кілька ниток залиш. Бо мисливець, побачивши велику шкоду, зрозуміє, що це ми винні, і схоче помститись. А ми зробимо інакше: хай сарна ніби лишається в пастці, та як мисливець надійде ближче, вона шарпнеться, розірве решту ниток і втече.

Мишеня так і зробило, ворона понесла його додому. За нею полетів і Сизоперець. А тим часом з’явився мисливець. Побачивши сарну, що ніби борсалася в пастці, він кинувся до неї. Сарна щосили шарпнулася, мотуззя тріснуло, і вона стрілою помчала геть з видолинка. Мисливець дуже засмутився і, зібравши розірвану пастку, вже хотів іти, але тут у видолинок наспіла черепаха. Розлючений мисливець схопив її і кинув у торбу.

Скоро сарна прибігла в сад, друзі полегшено зітхнули, але тої ж миті хтось помітив, що немає черепахи.

— Я ж їй казав, щоб вона нікуди з саду не вилазила. А вона таки не послухала мене, — мовив Сизоперець. — Знову тобі, вороно, доведеться летіти на розвідку.

Ворона прилетіла у видолинок саме тоді, коли мисливець, піднявши черепаху, вкинув її у торбу. Повернувшись до саду, ворона розповіла друзям усе, що бачила, і Сизоперець порадив, що робити.

Ворона з мишеням знову полетіла навздогін за мисливцем. Вони мали стежити за кожним його кроком і не проґавити зручної хвилини. Тим часом сарна вибігла проти мисливця і стала ніби тікати від нього, удаючи, що накульгує. Мисливець, побачивши сарну, страшенно зрадів.

«Ага! — подумав він. — Це вона, мабуть, пошкодила собі ногу, коли видиралася з пастки. Ну, начувайся!»

Мисливець погнався за сарною, а та, накульгуючи, тікала й тікала від нього. Врешті-решт засапаний мисливець зняв з плеча торбу, кинув її додолу і ще прудкіше побіг за сарною. У цю ж мить до торби підлетіла ворона з мишеням. Мишеня проточило торбу, і черепаха, опинившись на волі, залізла під величезну брилу, що лежала неподалік. А ворона, схопивши мишеня, віднесла його до саду. Тим часом Сизоперець пролетів над сарною і гукнув їй: «Усе гаразд. Тікай!» Сарни не стало, мов і не було. А за кілька хвилин вона й Сизоперець були вже в саду серед вірних друзів. Радощам не було краю, бо всі остаточно збагнули, що вірна дружба дорожча від усіх скарбів світу.

[1] Дастурхан — скатертина, переносно — частування на скатертині (узб.).


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up