Упертий зайчик

Узбецька казка

Так от, щоб ви знали, жив колись зайчик, і звали його Упертюх. Він і справді був упертий, нікого не визнавав і все робив на свій розсуд. Одного дня виліз Упертюх верхи на осла й подався в гості до тітки, що жила по той бік Будякових Хащів.

На березі арика бавилися в піску зайченята. Побачивши Упертюха, вони закричали:

— Вертай назад, Упертюху! Будякові Хащі — небезпечне місце. Самому не можна туди їздити.

Але Упертюх і вухом не повів.

День був спекотливий, а час наближався до півдня. Їде Упертюх на віслюкові, а за ними біжить-вибрикує маленький ослик. На голівці в нього китиці барвисті теліпаються, на шиї дзвіночок висить, дзенькає-бренькає.

А в Будякових Хащах жила лисяча сімейка: тато-лис, мама-лисичка і маленьке лисеня. Зачувши дзенькіт дзвіночка, усі троє нашорошили вуха.

— Це неслухняний Упертюх їде, — гукнуло лисеня.

— От ми його зараз провчимо, — сказала лисичка-мама. — Я в нього віслюка вкраду.

— А я — малого ослика, — мовив тато-лис.

— А я роздягну і одяг заберу, — вирішило лисеня.

Їде собі Упертюх і гадки не має, що на нього чигає в тих Будякових Хащах. Половину шляху він уже подолав, але опинився в самісіньких хащах: і до одного краю далеко, і до другого неблизько.

Їде Упертюх попереду, віслюка підганяє, а маленький ослик притомився й став відставати. Упертюх раз у раз назад обертається та малому гукає, щоб не відставав.

Зрештою Упертюхові заболіла шия від того обертання, і він подумав: «Дзвіночок бринить, отже, ослик слідом біжить». І перестав оглядатися.

Помітив це тато-лис, підкрався тихесенько, зняв дзвіночка з шиї в ослика і старому віслюкові до хвоста прив’язав. А ослика собі забрав.

Їде Упертюх далі. На закруті дороги вискочила з чагарів лисиця й питає:

— Куди це ти, зайчику, сам-один їдеш?

Упертюх одразу подумав: «Ця хитрунка може мого ослика вкрасти». Обернувся, а малого, вже немає.

— Вай, ослик мій… де він подівся? — заплакав Упертюх.

— Не плач, зайчику, — стала його заспокоювати лисичка-мама. Ослик твій відстав і не знає, куди йому йти. Він за отим поворотом стоїть. Іди забери його. А я твого віслюка постережу.

Зрадів Упертюх, зіскочив на дорогу, побіг назад.

— От недотепа, — зареготала лисичка-мама, вилізла на віслюка й погнала його до себе.

Добіг Упертюх до закруту дороги, обдивився: немає ослика. Повернувся назад — віслюка немає, мов і не було ніколи. Злякався Упертюх остаточно. «Так вони й мене самого тут украдуть, якщо я не втечу», — подумав він і вдарився у ноги.

Біг-біг Упертюх і вибіг на берег ставка, а там сидить маленьке лисеня й гірко плаче.

— Ти чого ревеш? — спитав його Упертюх.

Ой, братику, біда, — відказало лисеня. — Послала мене мама на базар і дала мені золотий, а він у мене з кишені вилетів і у воду закотився. Що мені тепер робити? З мене ж мати за нього шкуру здере.

— Не плач, — пожалів Упертюх лисеня.

— А ти плавати вмієш? — спитало лисеня.

— Вмію.

Дістань мені золотого. А я тобі за це сто таньга[1] дам, — пообіцяло лисеня.

— Спробую, — зрадів Упертюх і вмить поскидав із себе штанці й сорочку і шубовснув у воду.

— От і мені пощастило своє зробити, — зареготалося лисеня і, забравши одяг, чкурнуло в хащі.

Пірнав-пірнав Упертюх, а золотого так і не знайшов. Виліз на берег — нема лисеняти і вбрання немає. Голий-голісінький додому прибіг. Відтоді Упертюх ніколи вже не потикався сам у Будякові Хащі.

[1] Таньга — срібна монета вартістю 15 — 20 коп. (узб.).


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up