Щедрий і скнара

Узбецька казка

Сталося колись так, що, подорожуючи безлюдним степом, зійшлися щедрий і скнара. Жодного разу скнара не розв’язав власного бурдюка з водою, не розкрив торби з харчами. їв і пив те, чим частував його щедрий.

Але одного дня в щедрого не стало ані хліба, ані води. Здорожені, спинилися вони в безводному, пустельному краю перепочити. Скнара наточив зі свого бурдюка піалу води й напився, дістав з торби хліба й пожував. Голодний і спраглий, щедрий заволав:

— Приятелю, почастуй і мене!

Але скнара обурено відмовив:

— А я не бажаю опинитися в твоєму становищі. — Тоді виліз на верблюда і покинув свого супутника напризволяще в безлюдному краю. А щедрий не мав сили навіть рушити в дальшу путь. Щоб хоч трохи погамувати голод і спрагу, він вирвав якусь бадилинку й пожував її. А та травичка була чарівна: пожувавши її, людина починала розуміти мову всілякої звірини і навіть рослин.

Тим часом зайшов вечір, щедрий приліг на піщаному горбі, але голод і спрага не давали йому заснути. Коли зовсім споночіло, поблизу проповзли дві черепахи.

— От дива, — мовила старша, — цей телепень ось-ось помре від спраги, а до колодязя нема й півгодини ходу.

— Хто їх збагне, тих людей, — погодилася менша черепаха. — Цей дурень конає із голоду, а поряд з колодязем стоїть юрта кочовика, якби він туди подався, мав би і молоко, і м’ясо.

Щедрий не вірив власним вухам. Та все-таки виліз на верблюда і заквапився до криниці. Там він досхочу напився води, а гостинний кочовик почастував мандрівника смачною вечерею. Уранці щедрий, закупивши в господаря всілякого харчу, рушив у дорогу. Слідом за ним подався і скнара, що також ночував поблизу.

Коли щедрий розраховувався з кочовиком за м’ясо, скнара підгледів, що його колишній супутник має важкого гаманця, й задумав недобре діло. Незабаром вони дісталися до якогось кишлаку, і щедрий ліг перепочити. Щойно він заснув, скнара витягнув у нього гаманця, забрав верблюда і втік.

Гірко зажурився щедрий. Та що вдієш! Виламав собі замашну ломачку і, спираючись на неї, рушив далі. Минаючи якийсь дувал, зачув балачку двох сорок.

— Звідки ти тягаєш до свого гнізда золоті монети? — допитувалась одна сорока в другої.

— А он під тою високою тополею живе кріт, — відказала приятелька, — він знайшов скарб семи падишахів. Кріт сліпий, от я й тягаю в нього гроші з-під носа.

Щедрий кинувся до тополі і викопав скарб семи падишахів.

Незабаром він дістався до міста й зупинився в караван-сараї. Над своїми грошима щедрий ніколи не трусився, — такої вже вдачі був, — тому радо обдаровував кожного бідолаху, роблячи його щасливим. Побачивши, як забагатів щедрий, як безтурботно роздає старцям милостиню, скнара прямо здурів від заздрощів, утратив сон і спокій. Зважившись на все, він пішов до падишаха і звів наклеп на щедрого:

— О найясніший володарю! У вашому місті, в караван-сараї, поселився страшний розбійник. Накажіть його схопити й кинути до в’язниці.

Падишах, не гаючи часу, вислав варту до караван-сарая, щедрого схопили, скрутили, гроші одібрали, а самого привели до падишаха.

— Ти розбійник! — закричав падишах. — Завтра ти сконаєш на шибениці!

Щедрий почав був розповідати, хто він є і які пригоди з ним стались, але падишах не схотів його слухати. Гроші в нього забрали до падишахової скарбниці, самого кинули у темницю, а скнару вигнали геть.

«Звідки це лихо на мою голову?» — міркував, сидячи в темному зіндані, приголомшений горем щедрий.

У цю мить із нірки шаснули двоє мишенят:

— Падишахова донька осліпла. Шкода такої гарної дівчини, — мовило одне мишеня.

— Хто вилікує принцесу, того падишах з головою засипле золотом, — додало друге мишеня.

— Пхе, дурні люди, — завважило перше мишеня, — Її нема чого лікувати. Треба тільки знайти отару голомозого Абдулли, що пасеться в степу. Там у нього є старий-старий цап. З бороди того цапа треба вискубти дві волосини, спалити, а попіл прикласти принцесі до очей. І все буде гаразд.

Щойно мишенята сховалися до нірки, щедрий заволав:

— Я лікар! Я лікар!

Довго він кричав, але ніхто не зважав на його галасування. Потім якийсь вартовий все-таки наважився потурбувати найяснішого падишаха. Упавши до ніг володаря, він сповістив:

— Якийсь в’язень безперестанку кричить, що він лікар.

— Негайно тягни його сюди.

Щедрого привели до падишаха.

— Це ти, розбійнику? — мовив володар. — Чого галасуєш? Однаково тобі ніщо не допоможе.

— Я не розбійник, — мовив щедрий. — Я великий лікар. Я вилікую вашу доньку.

Падишах не повірив, але все-таки звелів варті вивести щедрого в степ. Там вони знайшли отару голомозого Абдулли, і щедрий видрав у старезного цапа півбороди. Зробивши все, як казало мишеня, він вилікував принцесу. Щасливий падишах насипав щедрому силу-силенну золота й навіть віддав власний халат.

Коли щедрий у новому халаті з важким мішком золота на спині залишав палац, проти нього вийшов скнара і став низенько кланятися.

— Чого тобі? — спитав щедрий.

— Поясни, будь ласка, чого тобі щастя прямо в руки лізе, а на мою голову саме тільки лихо валиться? Я ж тебе голодного і спраглого покинув на смерть у пустелі, а ти за півгодини вже гостював у кочовика. Я пограбував тебе серед ночі, а ти другого дня ще багатший став. На мій виказ тебе заарештували й кинули до зіндану. І знову, дня не збігло, а ти йдеш собі багатий і щасливий. А мене викинули геть з палацу.

Щедрий стільки зазнав лиха од скнари, що вже й не дивився б на нього, але нічого не міг вдіяти проти власної вдачі. Взяв та й розповів скнарі про дивовижні властивості травички.

Заметушився скнара, забув навіть подякувати щедрому за науку, сів на верблюда й подався в степ. Знайшов ту травичку, пожував і став розуміти мову всіх тварин.

«Не стану я підслуховувати пащекування всілякої дрібноти — черепах, сорок та мишей, — мовив бобі в думці, — у дрібних істот — дрібні й таємниці. А великі звірі знають великі таємниці».

Тиняючись у степу, він якось помітив, що з печери вечірньої пори вийшов тигр, лев, вовк та лис.

— От кого треба послухати, — розважив він.

Був скнара боягуз, та захланність перемогла страх, і він заховався в печеру, де жили хижаки.

Удосвіта звірі знову зійшлися до печери.

— Людським духом тхне, — завважив лев, заходячи до печери.

— Еге ж, схоже, що хтось сюди забрів, — потвердив тигр.

— Це наш обід прийшов до нас власними ногами, — зареготався вовк.

Звірі напали на скнару, пошматували його і з’їли.


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up