Кажуть, ніби Насреддін-афанді був страх який бідний, а родину мав нівроку численну. І часом господар сам не знав, як нагодувати дітей.
Одного вечора, здійнявши руки до неба, він заволав:
— О великий боже, зглянься на муки твого відданого раба, одірви від твоїх незліченних скарбів тисячу таньга і подаруй мені. Та якщо ти будеш скнарою і даси мені хоч на одне таньга менше, — май на увазі, я не візьму дарунка від такого скупинді.
Сусідня домівка належала заможному баєві.
Почув той Насреддінове благання і надумав позбиткуватися з горопахи. Відрахував він тисячу таньга, потім одну монету заховав, а решту поклав до гаманця й перекинув через стіну.
Насреддін-афанді, зачувши, як щось упало на землю, схопився з місця й підібрав гаманця. Полічивши гроші і гадаючи, що один срібляник кудись закотився, афанді облазив усе подвір’я, але нічого не знайшов.
— О великий боже, — голосно вигукнув він, — я не маю сумніву, що ти хотів подарувати мені тисячу таньга, але сила-силенна клопотів і брак часу завадили тобі зайвий раз полічити гроші, і ти помилково поклав до гаманця на одне таньга менше. Але я приймаю твій дарунок.
Бай, сидячи на даху домівки, усе чув і був такий вражений, що мало не стратив глузду. Отямившись, він кинувся до сусіда й загрюкав у двері. Стривожений афанді здивовано запросив:
— Заходьте, сусідоньку, будь ласка, заходьте.
— Я не збираюся гостювати в тебе, — відмовив бай злісно. — Віддай гаманця.
Тепер розлютився афанді.
— Послухайте, шановний баю, великий Аллах милосердний зглянувся наді мною й кинув мені гаманця, а ви простягаєте свої пазурі до чужих грошей.
Бай трохи охолов і, мало не плачучи, мовив:
— Дорогенький сусідоньку, я чув, як ви щовечора благали Аллаха, надумав випробувати вас і заради жарту кинув до ваших ніг гаманця з дев’ятсот дев’яноста дев’ятьма таньга. А тепер, будь ласка, поверніть мені мої гроші.
— Облиште свої жарти, шановний баю, — заперечив афанді, — я благав у Аллаха допомоги, він звершив диво й кинув мені гаманця. А ви хочете привласнити мої гроші.
— Йолопе, таких див не буває!
— Я просив Аллаха, і він мені дав. А ти, як не віриш у дива, згинь з-перед очей.
Другого дня вранці бай знову прийшов до афанді й зажадав, щоб той пішов з ним до судді.
— Е ні, це занадто далеко для мене, треба перейти дві магаллі. Пішки не піду, — відказав афанді.
Довелося баю привести зі своєї стайні чистокровного аргамака під розкішним сідлом.
Глянув афанді й сказав:
— Хіба ж я можу в своєму дранті їхати на такому коні? Насилу спинивши його, бай приніс із дому дорогий шовковий халат і допоміг Насреддіну перевдягтися.
Побачивши афанді в коштовному халаті й на чудовому коні, суддя подумав, що то якийсь пишний пан, і всадовив його на чільне місце. А на бая і оком не повів.
Тим часом бай виклав суть позову й став вимагати, щоб суддя примусив афанді повернути гроші власнику.
— А що ви на те скажете, пане? — спитав суддя.
Склавши руки на животі, афанді відказав:
— О мудрий оборонцю справедливості! Я благав Аллаха, щоб він подав мені допомогу, і він, щедрий, звершив диво й подарував вашому вірному слузі дев’ятсот дев’яносто дев’ять таньга.
— Але ж ви чули, що казав позивач?
— Шановний пане суддя! Коли вам треба буде знайти у Бухарі чи навіть у цілому світі найбільшого шахрая, брехуна й негідника, то беріть мого сусіда. Він має звичай зводити наклепи на безневинних людей і обертати кожен свій наклеп на золото. Я не здивуюся, коли він зараз скаже, що не тільки гроші, а й аргамак, на якому я приїхав до вас, і оцей халат, що на мені, так само належать йому.
Бай, зачувши ту мову, не стримав гніву й заволав:
— Авжеж, присягаюся вам, шановний пане, що все це моє!
— От бачите, хіба я вам не казав?
Переконавшись у брехливості бая, суддя вигнав його.
Афанді став манірно прощатися і вже намірявся вийти з приміщення, коли суддя зупинив його і поманив до себе:
— Підійдіть ближче, — мовив він і, коли афанді приступив до нього, прошепотів: — У вашому диві є дещо незрозуміле.
— Що саме? — здивувався афанді.
— Коли такий важкий гаманець, упавши з неба на землю, лишився цілий, то це просто неймовірне диво. Принесіть його мені разом з грошима, щоб я сам пересвідчився в правдивості ваших слів.
— Гаразд, пане, — вклонився афанді.
Дорогою додому афанді подумав: «Якщо я принесу судді гаманець, з грошима доведеться розпрощатися».
І він став збирати овечі котяхи. Набравши дев’ятсот дев’яносто дев’ять котяхів, афанді напхав ними байський гаманець і подався до судді. Суддя тремтячими руками став розв’язувати шворку на гаманці.
— Зупиніться! Не чіпайте! — зойкнув нараз афанді. Але суддя вже розв’язав гаманця й висипав усе на палас.
— Що це таке? — вигукнув вражений суддя. — Як це називається? Що за глум?
— Вай-вай, усе пропало! Я ж вас просив не розв’язувати гаманця!
— Що ви там іще вигадали?
— Вай-вай, пропали мої грошики! Хіба ж ви не знаєте, що перш ніж розв’язувати гаманця, треба прочитати молитву. Така властивість кожного дива. А тепер гроші обернулися на кізяк. О нещаслива моя голівонько!
Афанді, раз у раз йойкаючи та зойкаючи, поплентався з приміщення суду. А суддя розгублено позирав на чималу купу овечих котяхів перед ним.
