Жив собі колись старий чоловік. Бідний-бідний. І був у нього віслюк.
Щоранку до світ сонця вирушав він на своїм віслюкові в пустелю, збирав там хмиз та верблюдячі колючки і возив на базар продавати.
І щоразу жінка давала йому на дорогу двійко свіжих, щойно спечених у казані перепічок.
Одного дня, коли старий їхав до пустелі, шлях йому заступив лис і, відібравши в чоловіка перепічки, в одну мить проковтнув їх. Відтоді нахабний лис не проминав жодної нагоди і щодня забирав у старого його обід. Чоловік нічого не казав жінці, й та щоранку пекла йому перепічки.
І от одного разу старий, їдучи по хмиз, подумав: «А хто сказав, що я маю їздити до пустелі тільки цим шляхом, де мене щоранку оббирає той клятий лис?» — І старий звернув на інший шлях.
Їхав, роздивлявся, а тоді, сидячи на віслюкові, несподівано заснув. Що збудило старого, невідомо, але він прокинувся і обдивився довкола. Бачить: осел спинився неподалік від розлогої чинари. А під самою чинарою сплять сорок девів. Побачивши їх, старий дуже злякався.
А деви ото як заляжуть спати, то сплять звичайно сорок днів. Сьогодні саме був тридцять дев’ятий день їхнього сну, але, зачувши людський дух, деви попрокидалися. ‘
Старий ледве тримався на ногах від жаху.
«Що як вони мене щось запитають? Що їм сказати?» — гарячково міркував він. І надумав: «Скажу, що я янгол смерті Азроїл і що Аллах виправив мене на землю, щоб я приніс йому душі сорока девів, які десь тут живуть».
Деви, не спускаючи зі старого ока, запросили його:
— Підійди ближче, батьку. Хто ти такий?
— Я посланець Аллаха, янгол смерті Азроїл. Десь тут живуть сорок девів, то їхнім душам час готуватися в путь до Аллаха.
Тепер уже деви не тямили себе від страху:
«Що нам, горопашним, діяти? — шепотіли вони один одному. — Адже цей старий, виявляється, сам Азроїл!»
Нарешті один із девів запропонував:
— Слухайте, приятелі, пам’ятаєте: батько лишив нам у спадщину золоту ступу й товкачку? Може, віддамо їх Азроїлу, щоб не чіпав нас. Адже наші душі дорожчі від того золота.
Дорожчі, дорожчі, — пристали всі на цю думку, — але спробуймо підсунути йому тільки ступу, а товкачку до пори до часу залишимо в себе.
На цьому вони дійшли згоди, і один з девів сказав старому:
— Любий Азроїле, ми ось надумали подарувати тобі таку річ, що напевне потішить тебе. А ти вже не чіпай, будь ласка, наших душ.
Старий побачив, що його взяла, та й каже:
— Стривайте, ні про які подарунки я й чути не хочу, мені потрібні ваші душі.
Кинулися деви знову радитись та й постановили, що треба віддати старому не тільки ступу, а й товкачку.
Послухай, Азроїле, наш батько лишив нам у спадок золоту ступу й товкачку. Ми їх тобі подаруємо, а ти вже змилуйся над нами і не вбивай нас.
Старий погодився й відказав:
— Ну, гаразд, несіть ваше добро і покладіть на віслюка, а гріхи ваші я цього разу прощаю.
Принесли деви свій скарб, поклали на осла, і поїхав старий додому.
«Оце поталанило мені! — міркував він дорогою. — Відтепер не буду хмиз у пустелі збирати. Розіб’ю ступу, продаватиму золото по шматочку та й житиму зі старою без клопоту».
Минуло два дні, і деви на честь свого порятунку влаштували бенкет: у казані, підвішеному над вогнищем за сорок вух, зварили плов і запросили своїх приятелів, вовків та лисиць із найближчих околиць. Був серед гостей і той лис, що відбирав у старого перепічки.
— Що це ви, деви, надумали тепер поминки по батькові справляти, адже він давненько вже помер, — пожартував лис.
А деви відмовили:
— Мовчи, лисе, мовчи, друже, це ми святкуємо свій порятунок від аллахового посланця, янгола смерті Азроїла.
— І який же він, той Азроїл? — спитав лис. — Треба б і мені знати.
— Старий, з довгою бородою, підперезаний мотузкою, їздить верхи на віслюкові, — пояснили деви.
Як став той лис реготати, — не можна було спинити. А тоді й каже:
— Оце такі з вас деви? Та я в цього діда щодня по дві перепічки одбирав на обід. А оце два дні його не бачу. Мабуть, іншим шляхом тепер їздить, ото й натрапив на вас. Обдурив він вас. Як хочете, я покажу, де він живе. Ходімте.
Деви були такі вражені, не знали, що й казати. А тоді порадилися й виправили п’ятьох сміливців на розвідку. Ідуть деви слідом за лисом, а самі з жаху один одного за хвоста тримають. ‘
Саме в цей час жінка старого,, наготувавши тісто, каже:
— Старий, піди принеси хмизу, буду перепічки пекти.
Підвівся старий, виліз на дах по хмиз та й зиркнув ненароком на вулицю. А там лис чимчикує, той, що перепічки в нього одбирав, а за лисом — п’ятеро девів сунуть, один одного за хвоста тримають. Злякався старий: «Не зжерли мене деви тоді, то тепер напевне зжеруть. От якби на лиса щось набалакати, девів на нього нацькувати, може, й вивернувся б іще раз».
Так подумав старий і гукнув голосно:
— Гей, лисе, ти, може, вирішив оцими девами поквитатися за борги свого батька? Але я тобі наперед кажу: деви мені не потрібні. Готуй гроші, бо погано буде!
— То це ти нас хотів за батькові борги віддати? — заревів один із девів і, схопивши лиса за хвіст, вдарив ним об землю… Тут лисові й каюк прийшов. А деви вдарилися в ноги й побігли не озираючись назад.
Спустився старий з даху, здер з лиса шкуру й пошив з неї шапку. А п’ятеро девів, засапані, прибігли до своєї чинари і, ледве зводячи дух, розповіли:
— Усе правильно, старий справді аллахів посланець. А лис його боржник і хотів нас за свої борги Азроїлові віддати. То ми того лиса — за хвоста і об землю.
Раді, що порятувалися, деви знову влаштували гучний бенкет, а тоді подалися далі від небезпечного місця.
А що ж старий? Радіє, що позбувся і лиса, і девів. Він і досі ходить у шапці, пошитій зі шкури того лиса.
