Хлопчик-горошок

Давно це було. Давніше, ніж ви думаєте. І жив тоді чоловік на ім’я Хасан. Був він наймит і не знав, куди подітися від злиднів, що обсіли його. Від раннього ранку до пізнього смеркання працював він на бая і не мав вільної хвилини, щоб піти додому пообідати. Обід приносила йому в поле жінка, бо дітей у них не було.

Отак і велося з року в рік. Чоловік орав байську землю, сіяв і поливав посіяне. Потім наставали жнива й молотьба, а тоді знову треба було угноювати землю, орати і сіяти. І так тривало б, мабуть, довіку, якби не сталося цієї дивовижної пригоди.

Одного разу, коли Хасан орав байське поле, жінка народила йому сина, але маленького-малесенького, завбільшки з горошину. Бідолашна жінка плакала й побивалася, нарікаючи на свою долю:

— Ну що мені робити? Батько твій від ранку до вечора голодний працюватиме. А я не маю сили обід йому віднести. І ти он який маленький вродився, що мені за поміч з тебе буде?! Ой, бачу, ні на що ти не годний, Нохотбаю[1] мій, Нохотбаю. Краще б тебе зовсім не було!

Вона насилу звелася з постелі і, не втираючи сліз, пішла варити чоловікові обід. А зваривши, знову забідкалась: «Ну хіба ж я занесу цей обід у поле, коли й по хаті мене ледве ноги носять». Насипала вона юшки в горнятко й поставила біля порога. Коли бачить, до горнятка підкотився, мов горошина, її щойно народжений син та й каже:

— Ви не ходіть, мамо, сьогодні в поле, я сам однесу батькові обід.

— Ти? — зчудувалася мати. — Таке скажеш! Тебе самого на руках треба нести.

Прикро Нохотбаєві чути материну мову. Але він не став на тс зважати, метнувся до порога, підняв горня й побіг. Мати тільки руками сплеснула від подиву.

А наймит Хасан уже поглядав на дорогу. «Чого це жінка сьогодні спізнюється? — думав він. — Уже б час пообідати, а її немає». Нараз Хасан зупинив воли, дивиться й очам віри не йме: котиться по дорозі знайоме горня, котиться саме, а жінки не видно. Хасан і рота від подиву роззявив, а горня підкотилося йому прямо до ніг, ще й пропищало:

— Тату! Я вам обід приніс.

Підняв Хасан горня — нічого не побачив. Тоді дістав перепічку і став обідати. Тим часом Нохотбай виліз на вола, забрався йому у вухо, гукнув щось, і воли слухняно пішли вперед. А хлопчик-горошок спритно перебрався на омач, щоб той із борозни не вискочив. Дивиться Хасан і дивується: воли самі йдуть, і земля ореться.

Наївся Хасан, поставив горня на землю й пішов до волів. А Нохотбай побачив це, покинув волів, підбіг до горняти, підхопив його легенько й побіг додому. Побачив це Хасан і зовсім розгубився: «Що воно за дивовижа?»

Прийшовши додому, він передусім спитав дружину:

— Ти чого не приходила сьогодні на поле? І хто мені обід приніс?

А дружина тільки засміялася:

— Не прийшла та й годі. Наче вдома роботи немає. А обід вам приніс ваш син.

Хасан розгнівався.

— Який син? Та коли б у мене був син, хіба ж я не знав би про те? І якби він приніс мені обід, невже б я його не побачив?

«Ні, — подумала дружина, — так я його не переконаю. Ще дужче розгнівається та й усе». — І вона гукнула:

— Нохотбаю! Де ти? Ходи сюди!

— Кого ти кличеш? — не міг збагнути чоловік. — Що вигадуєш? Який Нохотбай? Що за ім’я? Я такого зроду-віку не чув! Та й бути такого не може…

— Ой, помру з реготів! — не втрималася дружина. — Невже ви й досі не вірите? Синок у нас вродився. Тільки маленький-маленький, мов горошина. От я й назвала його Нохотбай.

Хасанові з подиву слова в горлі застрягли. Тут і Нохотбай підбіг до нього:

— Добридень, тату!

Довго дивився Хасан на нього, мов на комаху, і не було меж його подиву: по хаті, спритно перебираючи ніжками, бігало маля завбільшки з горошину.

— Оце ж і є наш синок Нохотбай, — сказала дружина.

Та Хасан все не вірив, що такий крихітка міг принести йому горня з обідом. Проте серце його сповнилося радощів, і він похвалив Нохотбая:

— Молодець, синку! Завжди допомагай батькам.

Сіли вони, гомонять. Слухає Хасан, що Нохотбай каже, й радіє: «Дуже метиковане хлоп’я, будуть з нього люди. От тільки маленький. Але то дарма. Виросте! — заспокоював себе Хасан. — Можна й почекати!»

Але марно чекав Хасан. У людей діти росли, снаги набирались, а його Нохотбай, який був у день свого народження, такий завбільшки й лишився. Все ж батьки були дуже вдоволені своїм дитям. Нохотбай геть усе робив у хаті, радо пособляв і батькові, і матері.

Одного разу Хасан надумав показати свого сина баю. Гукнув Нохотбая, й пішли вони до господаря. Побачивши маля, бай спершу зареготав, а тоді розлютився:

— Ти кого мені привів? Хіба це людина? Мені наймити потрібні, а не комахи! Заберіть його звідси! Ні, стривайте! — наказав він служникам. — Одвезіть його на той бік річки Курдум і киньте в ущелину!

Хасан жахнувся. А коли служники схопили Нохотбая і той жалібно запищав, батько заплакав з такої кривди. Служники подалися з хлопчиком-горошком до річки, а Хасан побіг додому й розповів дружині про своє горе. Плакали вони, плакали, побивались, а вдіяти нічого не могли.

Байські служники перевезли Нохотбая човном через бурхливу річку Курдум, зійшли на берег і кинули хлопчика-горошка в глибоку ущелину. Минув день, зайшла ніч, а Нохотбай усе дерся вгору схилом. І таки видерся з ущелини, уже вранці, коли зійшло сонце.

Кілька днів по тому блукав Нохотбай берегом, аж поки набрів на людей. Вони прихистили малого, нагодували й приголубили. Нохотбай працював укупі з ними, не шкодуючи рук. Полюбили його люди, берегли, мов рідного сина, жаліли, коли він розповів про жорстокий вчинок бая, про те, як знущався той з батька.

Одного дня люди зійшлися в хаті, де жив Нохотбай, і вирішили помститися баю. Вони обрали Нохотбая своїм ватажком і перепливли човном річку Курдум. Довго вони йшли, а Нохотбай, не знаючи втоми, усе вів їх далі. Нарешті дісталися вони до байського будинку й несподівано напали на бая. Убивши жорстокого багатія, забрали все його майно й віднесли в Хасанову хату.

Щасливий Нохотбай знов опинився вдома. Батьки обнімали його й цілували, плакали з радощів.