Сусамбіл

Узбецька казка

Чи було, чи й не було, чи пищало, чи гуло, але кажуть, що до нас був колись непевний час: лис в начальстві пробував, вовк ягнят сторожував, ворон був рознощиком, горобець — донощиком…

І жив колись, за давніх-прадавніх часів, бай, а з худоби в нього були віл та віслюк. Господар мав чималий шмат землі, на якому від ранку до вечора той віл працював. Коли ж увечері, голодний і стомлений, він повертався додому, йому кидали, замість вечері, оберемок сухого кукурудзиння.

А віслюк жив у розкошах. Хазяйські діти полюбляли їздити на ньому верхи, і господар наказав змайструвати для віслюка гарне сідельце, а пітничок розшити й оздобити китицями. Замість води віслюка напували шербетом, замість сіна — годували конюшиною та ізюмом.

Одного вечора приплентав віл додому, побачив своє осоружне кукурудзиння та й заплакав.

— Чуєш, приятелю, — звернувся він до віслюка, — якби ти знав, який я голодний. Зглянься наді мною, дай мені крихту свого харчу.

Зглянувся віслюк над волом і поділився з ним своїми наїдками. Раніше біля віслюка завжди лишалися недоїдки, а цього разу господар, зазирнувши вранці до повітки, похвалив:

— О, нарешті й у віслюка з’явився апетит, — і підкинув тому ще смачного свіжого корму.

Та одного вечора, зайшовши до повітки, господар побачив, як віл наминає призначені віслюкові ласощі.

— Що я бачу?! — вигукнув бай з обуренням. — Пан осел наїлися і вдають із себе доброчинця! Ну, начувайся, лежню!

Другого ранку господар залишив вола у стайні, а віслюка вирядив на роботу. Бідолашний віслюк досі ніколи не ходив у ярмі і на превелику силу тягнув за собою клятий омач[1]. Та, зрештою, довелося скоритися долі, і тепер уже віслюк повертався в повітку голодний, де на нього чекали не колишні ласощі, а вода і оберемок сухого кукурудзиння. Так тривало ціле літо.

Одного дня бай поїхав на ринок. Там він купив кілька мішків солі. Нав’ючивши на віслюка важелезні мішки, бай ще й сам умостився зверху. Бідолашний осел насилу переставляв ноги під тим тягарем. Нараз небо потемніло, й пішов дощ. Дорога обернулася на суцільну багнюку. Дощ намочив сіль, і мішки поважчали. Віслюк ледве тримався на ногах, а господар ще й штрикав йому боляче в шию гострим патичком, бив закаблуками по череві та без упину горлав: Ти ворушитимешся сьогодні, злиденна шкапо?!

Врешті-решт дісталися вони до мосту через арик, але тут осел втрапив ногою в дірку і впав. Разом з ним гепнувся на міст і сам бай. Розлютився господар і ну лупцювати бідолашну худобину. Заплакав осел від страшної кривди.

Аж тут надійшли подорожні, розітнули мотуззя, яким були позв’язувані мішки, поскидали їх з тварин, допомогли підвестися й витягти ногу з проломини. Потім господар знову нав’ючив усе на нього, і рушили вони далі. Вдома господаря пожаліли, що він так змок і намордувався, завели попідруки до теплої хати, посадили біля вогню, нагодували масним пловом, напоїли гарячим чаєм. А віслюка прив’язали у дворі просто неба, кинувши під ноги оберемок сухого кукурудзиння.

Довго думав осел, як йому вирятуватися з такого становища: «Залишатися в жорстокого господаря немає сили, а піти від нього — значить померти голодною смертю. Куди ж його податися?»

І нараз осел згадав, що за дитячих літ він чув від матері про щасливу країну Сусамбіл, де буйні трави і прозорі води. «Там не знають про кривди й тортури, там досхочу корму й черево не відає голоду», — казала його мати, що й сама все життя мріяла про ту країну, але померла, так і не вибравшись до неї.

Думав-думав осел, а тоді підвівся зі свого місця, шарпнувся раз, шарпнувся другий, обірвав мотузку, проревів на прощання та й подався до щасливої країни.

Нехай він собі йде, а ви тим часом послухайте про півня. Був собі колись чоловік, що тримав курей: тридцять дев’ять курок та одного півня. Кури добре неслися, але той чоловік був страшенно скупий і хіба що раз на три дні посипав курям зерна, та й то не завжди.

Одного дня, шукаючи поживи, кури забрели на сусідське подвір’я, а там господиня саме провіювала січку над ямою, перше ніж висипати в казан. На землю впало кілька зернят. Угледівши їх, півень підійшов ближче и став дзьобати. Побачила це сусідка, зняла галас:

— Киш-киш, розбійники! — скрикнула вона й пошпурила в півня залізними щипцями. Бідолашний півень так і покотився, а тоді, накульгуючи, подався геть від лихої жінки. Усе тіло йому боліло, і він заплакав од прикрої кривди. І подумав: «Господар щодня дістає майже сорок яєць, то вже міг би принаймні за одне продане яйце купити й посипати

нам зерна. А він та його жінка тільки й знають, що відганяти нас від порога, а сусідка й собі жбурляє всім, що в руки трапиться. Не життя, а мука!» — Схопився півень, затріпав крилами й подався, куди очі світять.

Недовго він ішов, коли бачить: суне дорогою засмучений осел. Привіталися вони.

— А чи далеко ви прямуєте? — спитав півень.

— У Сусамбіл.

— А що воно таке, той Сусамбіл?

— Є такий благословенний край, де трави густі й води прозорі, де не знають, що таке кривда, де життя справді рай.

— Візьміть і мене до того щасливого краю, — попросився

півень.

— Гаразд, — відказав осел. — Був я сам-один, а тепер нас буде двоє.

І пішли вони далі удвох, розповідаючи один одному про свої біди та пригоди.

А тепер згадаймо про вола. Надумав господар заробляти гроші, примушуючи свого вола битися з биками. Переміг віл одного бика, потім ще сімох чи вісьмох. І нарешті мав відбутися тяжкий бій з якимсь здоровецьким биком. Напередодні того бою зайшов господар до повітки змастити волові роги до бою. А віл саме спав, і снилося йому, ніби до загону, де його лишили з майбутнім суперником, зайшов господар, а бик кинувся на нього, наставивши роги. Щоб порятувати господаря, віл і собі кинувся на напасника і вдарив його рогами. Прокинувся віл: біля ніг лежить господар; замість бика-напасника, що йому наснився, віл узяв на роги свого господаря.

За те ж і дісталося йому! Підвівся господар, припнув вола налигачем до стовпця і так відшмагав бідолашного, аж тому вся шкура взялася пухирями. «За віщо? — бідкався в думці віл. — Я ж робив усе, що мені господар загадував. А скількох биків переміг! А він мене так відлупцював. Піду я від нього. Гірше не буде!»

Напружився віл, обірвав налигача й утік на волю. Ішов, ішов, аж бачить — попереду осел з півнем кудись чимчикують. Наздогнав їх віл. Здивувався осел, побачивши колишнього приятеля, і сказав:

— О-о, пане віл! Що це сталося, що й ви пішли від свого господаря?

— І не питайте. Після вашої втечі господар і мене прикро скривдив. От я і втік. А куди це ви прямуєте?

— До країни Сусамбіл.

— А що ж воно за країна? — спитав віл.

— Є такий благословенний край, де трави густі й води прозорі, де не знають, що таке кривда, де життя справді рай.

— Візьміть і мене до того щасливого краю, — попросився віл.

Гаразд, — відказав осел. — Було нас двоє, тепер буде троє. Ходімте!

І пішли вони далі, переповідаючи одне одному свої пригоди та прикрощі. Незабаром дісталися вони до безводної сухої пустелі і зустріли там двох земляних зайців — тушканів. Зголоднілі й виснажені, вибігли вони до шляху, сподіваючись побачити якого подорожнього і виканючити щось на зуб. Глядь, аж і справді шляхом сунуть осел, півень та віл. Дочекалися їх тушкани й стали просити яку крихту. А осел і каже:

— Любі наші браття, хіба ж ви не бачите, що ми й самі голодні. Хочете якогось харчу дістати — ходімте з нами.

— А куди ви прямуєте?

— Ми йдемо до країни Сусамбіл.

— А що воно таке, той Сусамбіл?

— Є такий благословенний край, де трави густі й води прозорі, де не знають, що таке кривда, де життя справді рай.

— Тоді й ми з вами підемо, — сказали тушкани.

— Гаразд. Було нас троє, буде п’ятеро, — погодився осел, і пішли вони всі п’ятеро далі.

А ще в тій пустелі жили бджоли. Їм також не було чого їсти. Літали вони, літали того дня попід хмарами й нараз побачили п’ятьох подорожніх. Напали бджоли на тих подорожніх, заходилися їх кусати, а осел і каже:

— Угамуйтеся, хіба ви не бачите, що ми й самі, як ви, голодні. Усі соки з нас давно повисмоктували наші господарі, і на вашу долю там нічого не лишилося. Хочете якогось харчу дістати — ходімте з нами.

Повірили бджоли й стали питатися, куди йдуть подорожні.

— У Сусамбіл, — відказали мандрівники.

Приєдналися бджоли до тої ватаги. А осел сказав:

— Було нас п’ятеро, стало багато.

Минуло ще чимало часу, доки подорожні дісталися до омріяної країни Сусамбіл і зажили там мирно і щасливо. Їсти мали досхочу и до смаку, працювати ніхто не примушував, а самі вони робили все, що потрібно було для їхнього життя-буття. І жили б вони собі так і досі… Але ще не настав, мабуть, час для їхнього повного щастя. Річ у тім, що неподалік від країни Сусамбіл височіли стрімкі гори, а в тих горах жило чимало всякої звірини. І жили там вовки, велика зграя хижих вовків.

Одного дня вовчий падишах запросив до себе в гості всіх вовків і влаштував гучний бенкет. П’ють вони, гуляють, шашлики наминають. Аж тут глянув падишах у сусамбільську долину й загледів там вола з віслюком.

— О! Вечеря до нас сама у гостину прийшла. Ану, троє-четверо молодців, злітайте, приженіть сюди ту худобу.

— Та що там робити чотирьом! — вискочив якийсь хвалько. — Я сам-один з ними упораюся!

Його відтрутив інший хвалько:

— Чого ти тут розприндився? Забирайся геть у свій закуток. Я сам піду по здобич.

— А ти чого вискакуєш? Чого до мене чіпляєшся? — гаркнув перший вовк, і вони вчепилися один в одного.

Довелося втрутитися самому падишахові:

— Ну, ви, мерзотники, негайно припиніть бійку. Обоє підете по здобич.

І вовки помчали в долину.

Перший помітив небезпеку віл. Він гукнув своїх приятелів, і вони почали радитись: «Що діяти? Тікати чи залишатися тут?»

— Якщо станемо тікати, — мовив осел, — вони нас доженуть. Краще поміркуймо, що робити, коли вони вчепляться у нас. Я ревтиму й хвицятиму їх своїми копитами.

— А я на верхівку дерева злечу й горлатиму, щоб їх збити з пантелику, — сказал півень.

— А ми зриємо землю, щоб вони ноги собі поламали, — озвалися земляні зайці.

— А я їх на роги візьму, — мовив віл.

— А ми їх так нажалимо, що вони самі себе не впізнають, — запевнили бджоли.

За хвилину вовки були в долині.

— Ти бери он того, — мовив один, указавши на віслюка, — а я візьму цього, здорового.

Віл, зачувши ту мову, одступив кілька кроків назад, а тоді розігнався і так ударив вовка рогами, аж той сім разів перекинувся. Тим часом осел і собі хвицьнув другого вовка обома задніми ногами. Аж тут хмарою налетіли бджоли й почали жалити вовків.

Як чкурнули від них вовки, мало ноги не покалічили на тих нірках, що їх тушкани повиривали. Прибігли, засапані, налякані, з роздутими писками, набряклими очима, до свого падишаха.

— Що сталося? — здивувався вовчий падишах.

— Володарю! То ніяка не вечеря там бродить, а погибель наша! — вигукнули вовки в один голос і стали навперейми розповідати про всі жахи, що їх зазнали в долині.

— Вони прийшли сюди по наші душі. А з ними янголи Мункар та Накір прийшли та ще двоє гробарів. У Мункара й Накіра важкі палиці, вони як уперіщать ними, то хай би на нашому місці сам лев був, і той би сім разів перекинувся…

— Замовкни ти, базіко, — урвав його розповідь другий вовк. — Помовч бодай одну хвилину. Ось я краще скажу. З ними, володарю, сам янгол смерті Азроїл прийшов. Він один має тисячу списів і встромляє їх у ворога всі водночас… Що ти знаєш, — вискочив наперед перший вовк. — Вони, кажу, з гробарями прийшли. Ми ще й померти не померли, а ті гробарі вже нам по сім могил викопали, ми в них мало ноги не поламали…

— Роззява, — знову встряв другий вовк, — Нічого ти не помітив. Вони навіть суфі[2] з собою притягли. Ми ще не померли, а він виліз на верхівку дерева і звідти, мов з мінарета, почав скликати людей на задушну молитву…

Побачивши скособочені писки своїх приятелів, почувши їхні розповіді, вовки перелякалися на смерть.

— Що ж нам тепер робити? — спитав падишах, що так само тремтів з переляку.

— Володарю, коли ми спробуємо опиратися, дні наші лічені. А якщо їх не чіпати, може, втечемо.

Почувши це, вовчий падишах розважив:

— Коли так, годі сидіти, рушаймо звідси негайно.

Знялася зграя разом, а тікати кинулись врізнобіч. Відтак вовки ніколи й на сім днів путі не наближалися до гір побіля країни Сусамбіл.

А сусамбільці, нарешті, пізнали смак справжньої свободи, щастя і радощів.

[1] Омач — соха (узб.).

[2] Суфі — служник у мечеті, що закликає людей до молитви (узб.).


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up