Колись — це було за давніх часів — падишахові з міста Лочин наснилася золота рибина. Уранці він скликав своїх візирів і звелів:
— Якщо не добудете мені золотої рибини, я вас усіх розжену!
Візири заметушилися, мов несповна розуму, всі до одного поприбігали до моря, позакидали вудки й рибальські мережі, але золота рибина ніяк не ловилася.
Тим часом звістку про падишахів наказ почули міські рибалки — батько й син. Старий зрадів з тої чутки, подумавши: «От якби це мені попалася золота рибина!» Щойно він так подумав, а в його мережу й справді запливла золота рибина. Зрадів старий, мало розуму не стратив.
— Синку, — каже, — постережи рибину, а я побіжу до падишаха, спитаю, що з нею робити.
А тим часом золота рибина стала благати юнака:
— Не віддавай мене падишахові, юначе, він мене погубить.
Зглянувся юнак над гарною рибиною і випустив її в море.
Незабаром прискакав падишах.
— Де золота рибина?
— Вона була така гарна, володарю, що я зглянувся над нею і випустив її в море, — відказав молодий рибалка.
Падишах розлютився, аж ногами затупотів. А сторожа вмить схопила молодого рибалку й скрутила йому руки.
— Киньте його самого в море, рибі на обід, — звелів падишах.
Кинули юнака в море, хвилі підхопили його й понесли далеко-далеко. А старий самітний батько плакав з розпачу на березі…
Грали хвилі на морі, бурхали знавісніло…
Молодий рибалка розплющив очі й побачив себе на якомусь острові. Поряд з ним стояв ставний джигіт, очевидно, його рятівник.
— Доброго здоров’я, приятелю, — привітав джигіт юнака. Рибалка дивився на нього і очам своїм не вірив: джигіт був такий схожий на нього самого, як одна половина яблука на другу.
Обнялися вони сердечно, і так почалося їхнє приятелювання. Якийсь час друзі ще гомоніли, а потім розпрощались і розійшлися хто куди.
…Відійшовши трохи од берега, молодий рибалка опинився у величезному саду. Блукаючи там, він зненацька набрів на кидика — маленького чоловічка. То був власник острова, злий дух Алвасти.
— Добридень! — привітався до нього рибалка.
— Якби ти не привітався до мене, я б тебе живого проковтнув, — мовив Алвасти, вовком поглядаючи на рибалку. А тоді схопив його за руку і потяг до темного льоху.
— Ось на, їж, що тобі до смаку!
Рибалка був страшенно голодний. Але спершу спитав:
— А чим я маю віддячити за твою люб’язність?
— Попрацюєш годину на мене, — відказав Алвасти.
Добре під’ївши, рибалка закинув на плече міцну мотузку й торбу, що їх дав йому Алвасти, і вони пішли до старого колодязя.
— Підпережись одним кінцем цієї вірьовки, — загадав Алвасти, — полізеш у колодязь.
Рибалка так і зробив. На дні колодязя, виявляється, була багата скарбниця. Алвасти звелів накидати повну торбу коштовного каміння і прив’язати її до мотузки. Витягнувши торбу, Алвасти завалив отвір колодязя величезною брилою.
— Гей, приятелю! — гукнув рибалка. — Кинь мені мотузку, щоб я вибрався звідси!
Але той і вухом не повів.
Збагнувши, що лихий кидик не прийде на поміч, рибалка став обдивлятися підземну скарбницю. Погляд його раз у раз натрапляв на людські кістки, очевидно, то були рештки безталанних людей, обдурених злим духом.
Минуло п’ять днів. Спродавши коштовне каміння, Алвасти повернувся додому і побачив джигіта, що сидів на березі моря.
— Добридень! — привітався джигіт.
— Якби ти не привітався до мене, я б тебе живого проковтнув, — відповів Алвасти, — Ходи зі мною!
І завів молодика до того самого похмурого льоху.
— Прошу, їж досхочу!
— Але ви мені наперед скажіть, чим я маю віддячити вам? — спитався джигіт.
— Дрібниця. Попрацюєш яку годину.
Молодик не тільки добре наївся, а ще й за пазуху понабирав усілякого харчу. А тоді пішли вони з Алвасти до колодязя. Підперезавшися мотузком, джигіт спустився на дно колодязя і розшукав там молодого рибалку, що лежав уже непритомний від голоду й задухи.
— Уставай, це я прийшов, — мовив він приятелеві.
Джигіт напоїв рибалку й нагодував, тоді заліз у торбу, скулився і гукнув нагору:
— Тягніть!
Алвасти витягнув торбу й завдав собі на плечі. В одну мить джигіт розітнув торбу ножем, виліз і запхнув у неї самого лиходія. Потім джигіт витяг з колодязя свого приятеля рибалку, а туди вкинули Алвасти та й пішли собі. Незабаром зустріли пастуха, і той сказав їм:
— У нашого шаха велике горе. Його донька-одиначка славиться на весь світ своєю вродою, але німа від народження. Шах оповістив: хто вилікує її від недуги, за того він оддасть свою кохану доньку. Скільки вже закоханих у шахівну полишило свої голови під палацом, а бідолашна дівчина й досі мовчить.
Почувши про це, приятелі подалися до міста. Молодий рибалка подарував шахові коштовне каміння і сказав, що хоче спробувати вилікувати його доньку. Шах дав згоду. Коли приятелі стали на порозі палацу, поперед рибалки вийшов його приятель і сказав:
— Дозволь, спершу я спробую удачі. Якщо мені поталанить і шахівна забалакає, я вже з того самого буду щасливий, бо одружуватися я ще не збираюся. А подарунки ми з тобою чесно поділимо.
Рибалка погодився, і його приятель переступив поріг палацу.
— Не заходь сюди, загинеш, — зупиняли його служниці шахівни Але джигіт не зважив на застереження і за одну мить уже стояв проти красуні.
— Добридень, дружино мого старшого брата! — гукнув він.
— Що? — скрикнула обурена шахівна. То було перше слово, вимовлене нею в житті.
— Я прийшов, щоб забрати тебе з собою.
Шахівна тремтіла й звивалася від люті, але більше жодного слова не вимовила.
— Кажи, що ти згодна! — крикнув джигіт погрозливо.
Шахівна мовчала. Тоді джигіт вихопив з піхов шаблю й кинувся до красуні. Перестрашена шахівна закричала і впала додолу, а з розкритих уст її виповзла двоголова біла гадюка. Джигіт наступив на неї чоботом.
— Згодна! — вимовила щаслива шахівна й подала джигітові перстень.
Пішов джигіт до свого приятеля, розповів усе, як було, і виправив його з перснем до шаха.
За кілька днів після гучного весілля обидва приятелі і шахівна гуляли на березі моря.
Раптом друг рибалки сказав:
— Тепер уже час нам розпрощатися. Якщо колись опинишся в скруті, приходь сюди і гукни мене. Щасти тобі!
Обнялися міцно приятелі, а тоді джигіт ступив до води, обернувся на золоту рибину й пірнув у хвилі.
Аж тепер молодий рибалка збагнув, що його приятель і доброчинець був тою самою золотою рибиною, яку він колись випустив на волю.
— Щасти й тобі! — гукнув він, вдивляючись у хвилі.
Недовго жили молоді в шахському палаці. Надто вже тужив молодий рибалка за батьком та за рідним краєм. Сказав він якось про це своїй дружині, й та відповіла:
— Я на все згодна, тільки б ти був щасливий. Та хіба ми здолаємо перепливти море, що відділяє нас від твоєї країни? Наші люди не вміють будувати великих кораблів.
— Дарма, — зрадів молодий рибалка. — Мій приятель допоможе нам.
Пішов він до берега, гукнув вірного приятеля й розповів про свою скруту.
— Не журися, — відповів той. — Увечері приходь з дружиною до берега. Тут на тебе чекатиме величезна рибина. Вона розкриє свою пащу, а ви сміливо заходьте всередину. Вранці будете вдома.
Так усе воно й було. Страшно було дивитися на ту рибину. Шахівна тремтіла від жаху, але рибалка заспокоїв її, підняв на руки й разом з нею зайшов у роззявлену пащу. Всередині було тихо й тепло. Рибина стулила рота й попливла, а молоді невдовзі поснули.
Уранці їх розбудили ясні промені сонця. Рибина лежала біля самого берега з роззявленою пащею. То був рибалчин рідний берег. Виступили молоді з пащі, кивнули рибині на прощання й подалися додому.
Зрадів старий батько, побачивши свого сина живого та дужого, а поряд з ним дружину-красуню.
— Щасти вам дожити до старості разом і в злагоді, — привітав він молодих, як годиться.
І прожили вони довге життя.
