Жив у давнину селянин. З дитячих років залишився він круглим сиротою, і довелося йому піти у наймити. Працював він дуже багато і все ж таки не щодня був ситим.

Рік минав за роком, а у селянина як і раніше був тільки старий курінь. Про одруження він і мріяти не наважувався.

Якось весняного ранку селянин вийшов у поле орати. Співали птахи, духмяніли квітучі дерева, і селянин відчув у душі надзвичайну легкість і радісне хвилювання. Щасливе передчуття охопило його. Навіть буйвіл, здавалося, працював більше, ніж звичайно.

Селянин орав доти, доки полуденна спека не висушила ранкову росу і всі люди не рушили до осель. Тоді він, узявши плуг на плече, погнав буйвола назад.

У лісі йому зустрілася дівчина. Здивований селянин не міг відвести погляду від її ніжного обличчя, від її стрункої фігури і чудової синьої сукні. Незнайомка чемно привіталася і запитала, чи не хоче він стати її чоловіком[1].

Селянин вагався, пам’ятаючи про свою бідність, але дівчина домоглася свого.

З цього дня багато чого змінилося в житті селянина. Чоловік і дружина удвох полагодили своє житло і ретельно працювали в полі.

Поступово селянин засадив невеликий сад, а потім, зібравши грошей, купив ділянку землі. Тепер йому не потрібно було наймитувати.

За цей час селянин ще більше прив’язався до своєї дружини. Він так сильно кохав її, що не міг як слід працювати: не встигав провести кілька борозен плугом, як згадував про дружину і скоріше біг додому, щоб побачити її.

І господарство поступово почало занепадати; ніякі умовляння дружини не допомагали. Тоді вона вирішила зробити інакше: узяла два листи паперу, намалювала на кожному з них свого портрета, прикріпила їх на жердинах і встромила в землю у різних кінцях поля. Молода жінка виявилася вправною малювальницею, і портрети вийшли як живі.

Відтоді робота у селянина пішла на лад. У який би бік він не йшов із плугом, здіймаючи очі, він бачив перед собою обличчя коханої дружини, і снаги у нього немов більшало. Тільки посвистувати біля портретів селянин не міг: дружина попередила його, що цього робити не можна.

Якось селянин, як звичайно, орав поле. Подивиться вперед — дружина на портреті посміхається, начебто вийшла йому назустріч; озирається — дружина посміхається, начебто проводжає. Радісно стало на серці у селянина.

А тут пташки защебетали навкруги на всі лади, і він, забувши про заборону, почав їм підсвистувати. Птахи подумали, що це звідкись здалеку чутно голос їхнього побратима, і защебетали ще голосніше, і селянин їм у відповідь теж засвистів сильніше.

‘ І тут раптом налетів вітер, пригнув до землі дерева, здійняв хмари пилу до самого неба. Лише тепер селянин згадав застереження дружини, але було вже запізно: вітер зірвав портрети, закрутив їх і відніс із собою. Довго летіли вони, поки не зачепилися за дерево і не впали на землю.

Сталося так, що їх знайшов поміщик, який полював у тих краях. Довідавшись, що селянин не лише не наймитує у нього, але й одружився із красунею, розсерджений поміщик вирішив помститися.

Наступного дня він вирушив до палацу і подарував портрети королю. Король був уражений, що на світі є така красуня, і щедро обдарував поміщика землями і грошима, призначивши його намісником цілої провінції.

Усі придворні зібралися, щоб придумати, як роздобути красуню. Але спочатку король побажав довідатися, чи така ж вона розумна, як красива. Наступного дня він послав чиновника і наказав загадати селянину кілька важких загадок. Але дружина селянина допомогла чоловікові, і він з честю витримав іспит.

Тоді король передав йому наказ пофарбувати до вечора в чорний колір три пагорби. Задача була важкою, і селянин сполотнів з переляку. Але дружина заспокоїла його і пояснила, що йому треба зробити. Селянин зрадів, добре пообідав, узяв великий смолоскип, вирушив до пагорбів і підпалив їх. У той час стояла посуха, а тому кущі і трава були сухими, наче порох. До вечора усе на пагорбах вигоріло вщент і вони зробилися зовсім чорними. Королю знову довелося визнати себе переможеним.

Тоді він замислив нову хитрість. Наступного дня король передав селянину такий наказ:

— До вечора сплети мені мотузку з мурах. Не зробиш — відрубаю голову.

Селянин з переляку затремтів усім тілом. Удома його почало лихоманити і він, знесилений, повалився на ліжко.

Розпитавши, в чому справа, дружина розсміялася:

— Оце і все?

Вона намастила нитку медом і винесла її на вулицю. Незабаром уся нитка була густо обліплена мурахами. Чоловік так зрадів, що хворобу його наче рукою зняло.

А король вирішив дати селянину це складніше завдання.

Цього разу чиновник передав від його імені наказ виготовити канат з попелу і попередив, що, якщо до вечора канат не буде готовий, селянина повісять.

Розумна жінка і тут знайшла вихід. Вона сплела канат з ганчірок, прикрила його зверху камінням і підпалила. Канат, зотлівши, цілком зберіг форму.

Чиновник повідомив королю, що усе виконано.

А король вирішив, що ця жінка — фея, яка спустилася з небес на землю. Він послав солдатів і наказав їм привести дружину селянина.

Чоловік гірко ридав, але дружина сказала йому:

— Сам винуватий, не треба було свистіти. Зараз не можна нічого зробити. Але почекай, мине час, і ми знову будемо разом.

По цих словах вона дала йому фінік і чашку рису.

— Цей фінік і цей рис чарівні, — сказала вона. — З’їси фінік, кісточку посади в саду, а рисові зерна — у полі. Коли рис достигне і пташки будуть прилітати клювати його, бери в кожної з них одну пір’їну. Збери все це пір’я і зроби з нього вбрання, а коли на дереві дозріють фініки, вдягни це плаття і йди їх продавати.

І в оселі селянина знову зробилося порожньо, але він не сумував і ретельно вирощував рис і фініки. Так минув рік, за ним другий, третій. Тричі дозрівав рис, і в селянина зібралося багато пір’я. Нарешті і дерево виросло і вкрилося соковитими плодами[2].

Селянин зробив убрання із пір’я, вдягнув його і вирушив до столиці продавати фініки. Фініки були смачними, і всі, хто їх скуштував, не могли нахвалитися.

А дружина селянина в цей час була важко хвора.

Вона занедужала з того самого дня, як її за наказом короля насильно забрали з дому. Усі спроби вилікувати її були марними. А третього року вона ще втратила й мову.

Король дуже зрадів, коли вона раптом знову заговорила, і зажадала, щоб до палацу покликали продавця фініків. Король одразу послав чиновника за селянином.

Селянин прийшов, побачив свою дружину і так зрадів, що почав пританцьовувати, а поли його вбрання, пошитого із пір’я, розвівалися, наче крила. Дружина засміялася.

А король вирішив, що таку чудову дію має незвичайний одяг. Він наказав селянину зняти вбрання і надяг його на себе, віддавши замість того свою мантію. Потім король побажав сам продовжити лікування своєї бранки і теж почав пританцьовувати. Але дружина селянина цього разу не засміялася. Вона покликала зграю злих королівських псів. Побачивши короля, закутаного в пір’я, собаки не впізнали його і загризли до смерті.

Так скінчилося життя підступного короля.

А селянин забрав з палацевої скарбниці все золото і срібло і розділив його між бідняками.

Потім він разом із дружиною повернувся додому, і вони зажили щасливо, як колись.

 

[1] У багатьох національних меншин В’єтнаму збереглися деякі ознаки матріархату; зокрема, ініціатива щодо укладення шлюбу може походити від дівчини.

[2] Йдеться не про фінікову пальму, а про швидкорослі китайські фініки.