Піймав якось мисливець ведмедя в лісі, посадив його в клітку, а сам пішов додому по воза, щоб клітку з ведмедем з лісу забрати.

Ходить ведмідь по клітці, думає, як йому вибратися,— клітка залізна, міцна, зламати її ніяк не вдається. Коли бачить — іде собі чоловік. Почав ведмідь просити:

— Чоловіче добрий, дуже я тебе прошу, випусти мене на волю. Вийду — в боргу не залишусь, відплачу тобі добром!

— Яким же ти мені добром відплатиш? — спитав чоловік.

— Покажу тобі, де золото сховане.

— Не треба мені твого золота, ти краще скажи, коли тебе з клітки випущу, ти не з’їси мене?

— Що ти, чоловіче добрий, невже в мене совісті зовсім нема?!

Повірив чоловік, відкрив клітку, а ведмідь вийшов та до нього:

— Дурна твоя голова, повірив мені! Та я ж три дні нічого не їв, от зараз тебе і з’їм!

— А де ж твоя совість, ведмедю? Не їж мене поки що. Ходімо, може, зустрінемо кого-небудь, розповімо про все, нехай нас розсудять. Коли скажуть, що ти маєш рацію,— їж мене на здоров’я!

— Ну що ж,— погодився ведмідь,— ходімо.

Йшли вони, йшли, коли назустріч їм прямує лисиця. Гукнув чоловік:

— Гей, кумо лисонько, йди-но сюди!

— Що таке? — підійшла лисиця.— Чого вам?

— Та нічого особливого,— сказав чоловік,— послухай, що з нами трапилось, і розсуди нас. Якщо я винен, нехай мене ведмідь з’їсть, якщо ні, нехай мене відпустить. Діло було так. Ішов я лісом і бачу — ведмідь сидить у клітці, сам ніяк вибратись не може. Як помітив мене він, став благати, щоб я його з клітки випустив. Я випустив його, а він вийшов і одразу захотів мене з’їсти. Чи не так, братику ведмідь?

— Так, так,— погодився той.

— Що ж,— сказала лисиця,— суть справи я зрозуміла. Ведмідь може з’їсти і тебе, і мене. Та одного я не збагну. Що це таке «клітка»? Я маю побачити її, інакше не зможу розсудити вас. Ходімо подивимось на цю клітку.

— Ходімо,— зрадів ведмідь.

Коли прийшли до клітки, чоловік і каже лисиці:

— Оце, кумо, та клітка!

— Та невже?!—здивувалася лисиця.

Розсердився ведмідь, закричав:

— Хіба не бачиш, що це клітка?! Оце залізне пруття, оце дверцята, невже не зрозумієш!

— Не сердься на мене, братику ведмідь! Те, що бачиш уперше, завжди дивує.

— Так, це правда,— погодився ведмідь,— але вирішуй швидше, бо я з голоду помираю.

— Постривай, любий ведмедю,— каже лисиця,— скоро ти наїсися, як ніколи раніше. Тільки дай мені відповідь ще на одне запитання, останнє.

— Питай, подивимось,— погодився ведмідь.

— Це клітка чи ні?

— Клітка!

— Залізна?

— Авжеж!

— Це дверцята?

— Дверцята!

— Все ясно, одного не збагну, як ти, такий величезний ведмідь, зміг поміститися в ній? Щось я не дуже в це вірю!

Увірвався ведмедеві терпець, він як закричить:

— Ах ти, злодійко куряча! Ти ба, питає, як це я в клітці помістився! Дивися ж, хай твої нерозумні сліпі очі переконаються!

— Не сердься, братику ведмідь, на мене, може, я справді сліпа та нерозумна. Але така вже в мене вдача, що, доки своїми очима не побачу і своїми вухами не почую, не можу повірити. Якби я тебе в клітці побачила, тоді б і повірила.

Заревів ведмідь од злості і поліз у клітку. А лисичка замкнула за ним дверцята й сказала ведмедеві:

— О, тепер зрозуміла. Обідай тут на здоров’я. А ми, куме, ходімо собі, в нас іще багато справ.