Жив собі цар. Якось він гуляв по саду, і несподівано його очі десь зникли, ніби їх хтось виколов. Так цар став сліпим, і, хоч як усі старалися, ніхто йому не міг допомогти.
От старший син царя й каже батькові:
— Слухай, батьку, дай мені хурджин золота, доброго коня, шаблю та доспіхи, я поїду шукати ліки для твоїх очей.
— А як же ти ті ліки найдеш? — запитав його батько. Син відповідає:
— Це вже мій клопіт! Але я неодмінно знайду!
— Ну, коли так, на тобі хурджин золота, піди в конюшню, візьми першого-ліпшого коня, який тобі сподобається, сідай та й їдь собі.
Син усе зробив, як сказав йому батько, вибрав коня, взяв хурджин золота і вирушив у дорогу.
Довго їхав чи недовго — й сам не знав, коли бачить — у глибокій ущелині цвітуть квіти тисячі кольорів.
Син і подумав про себе: «Якщо ці квіти не вилікують мого батька, то його більше нічого не вилікує». Повернувся син додому й каже цареві:
— Світло твоїм очам, я приніс ліки для тебе.
Змішав син усі квіти, зварив, промив батькові очі цією водою, але ніякої користі це не дало.
А батько питає:
— Де ж це ти, синку, ці квіти назбирав?
Син і розповідає:
— Поїхав я в країну Індію, там в одній ущелині побачив квіти тисячі кольорів, назбирав їх і приніс тобі.
Батько каже:
— Ех, синку, це ж та сама ущелина, де двадцять років тому я з царем Індії змагався в кох[1]. Довго ми там боролися, багато болота намісили, от з тієї грязюки і зацвіли ці квіти. Ну, звичайно, вони не допоможуть моїм очам!
Минув якийсь час, підріс середній син царя.
— Батьку,— каже,— дай мені хурджин золота, доброго коня, і я піду шукати ліки для твоїх очей. Твій старший син недотепа, коли не зміг дістати ліків.
— Синку, синку! Все це марне,— відповідає батько,— бо й ти вчиниш так, як і твій старший брат.
— Ні,— запевняє син,— якщо не дістану, роби, батьку, зі мною що хочеш!
— Ну що ж, іди, синку, бери хурджин золота, доброго коня, й побачимо, на що ти здатний.
Узяв середній син золото, вивів коня із стайні і рушив у дорогу.
Мандрував він з країни в країну, з міста до міста, але так нічого і не знайшов. Коли якось їде і бачить: із землі б’ють сім джерел, і в кожному джерелі вода іншого кольору. Син і думає: «Коли ця вода батькові не допоможе, то йому вже нічого не допоможе».
Царевич мав глечик, от він з кожного джерела води набрав у глечик та й поїхав назад додому.
Сповіщають царя:
— Царю, світло очам твоїм! Син твій приїхав!
Кличе батько сина, цілує його, питає:
— Чи привіз ти ліки для моїх очей?
Син відповідає:
— Авжеж, привіз!
Узяв середній син глечик з водою, промив батькові очі, та нічого не сталося — не допомогла вода.
Батько питає:
— Синку, звідки ти цю воду привіз?
— Поїхав я,— розповідає син,— у країну Мсир[2] і там у степу побачив сім джерел, вода в кожного була іншого кольору, то я й подумав: «Якщо ця вода не вилікує мого батька, то йому вже нічого не допоможе».
— Дурниці,— заперечив батько,— ці джерела, синку,— мої джерела. Тридцять років тому я бився з девами[3] за них, та деви відібрали їх у мене. Вода в джерелах справді чарівна, і кожне джерело має свою властивість. Одне, наприклад, дає людську подобу — хто нап’ється з нього води, перетворюється в людину. Хто нап’ється з другого — той у лань перетворюється, з третього— вовком стане, з четвертого — слоном стане, з п’ятого — носорогом стане, з останнього — птахом. То хіба ж така вода допоможе моїм очам? Іди, синку, берися за свою роботу.
Минав час. Підріс і найменший син, Аревшат. Якось підійшов він до матері й каже:
— Матусю, я мушу піти і знайти ліки або головою накладу.
Мати дуже любила найменшого сина і стала просити його:
— Синку мій, відмовся від цієї думки, ти не зможеш ліків знайти!
— Ні, ні, я мушу їхати шукати,— наполягав син.
Побачила мати, що не може зупинити сина, й каже:
— Аревшат-джан[4], оскільки ти вирішив, я тобі щось скажу, та гляди батькові не обмовся. Коли підеш до батька, візьми з нього обіцянку, що він дасть тобі все, чого ти побажаєш. Як він погодиться, тоді скажи: «Хочу вогненного коня і меч-авлуні, що з кожним ударом довшає на сімдесят аршин!» Коли він погодиться і дасть, знай, що можеш їхати і шукати ліки. Тільки єдине, Аревшат-джан! Мого імені не називай, не кажи, що я тебе цього навчила.
Вислухав це син і пішов до батька:
— Батьку, я їду по ліки для твоїх очей, і все, що я попрошу, ти повинен мені дати.
Цар відповідає:
— Синку мій, проси що хочеш, зроблю все для тебе, чого забажаєш.
Він і гадки не мав, що Аревшат може назвати коня-вогня чи меч-авлуні.
— Бери що хочеш, усе віддам.
— Гаразд,— каже син,— якщо дав слово, ти від нього не відмовишся. Хочу коня-вогня і меч-авлуні.
— Е-е, синку, хай скрутить собі в’язи той, хто тобі це нарадив! Чи не мати твоя часом наказала?!
— Ні, батьку, мати мені нічого не казала.
— А звідки ж ти дізнався?
— Я,— відповідає син,— бачив сон, ніби в тебе є такий кінь і меч. Один старий мені вчора уві сні сказав: «У твого батька є кінь-вогонь і меч-авлуні, якщо він їх тобі дасть, ти можеш їхати по ліки».
Що батькові лишалось? Коли дав слово, не відмовишся, дарма що серце кров’ю обливається. Цар і каже:
— Дам тобі, синку, все, але швидше повертайся!
Син питає:
— Чому, батьку?
Батько відповідає:
— Якщо інші царі дізнаються, що мій кінь-вогонь покинув місто, вони нападуть на мене, заберуть моє царство, а мене вб’ють!
По тих словах цар пішов у стайню. Син подався слідом за батьком і побачив: стайня вогненного коня аж сяяла чистотою, в яслах було повно ізюму, бо, виявляється, вогненний кінь їв тільки ізюм. Цар підійшов до коня, обійняв його, погладив і сказав тихесенько йому на вухо:
— Вогонь-джан, доручаю тобі свого сина, вези Аревшата куди треба, але поверни мені його живим і здоровим.
Поцілував коня цар і пішов собі.
Тож хай собі цар залишається в своєму царстві, і ми помандруємо за його сином і конем-вогнем.
Вивів царевич коня із стайні, аж раптом згадав, що не взяв меча. Підкликав він слугу й звелів піти сказати батькові:
— Аревшат уже на коні, чекає на меч-авлуні!
Що робити батькові? Душу б за цей меч віддав, але ж пообіцяв синові. Пішов він, виніс із комори меч-авлуні, дає синові й каже:
— Бога ради, швидше повертайся!
Вирушив нарешті царевич у мандри. Довго їхав він чи недовго, багато чи мало, знає тільки він та його кінь. Приїхав він у якесь безлюдне місце. Бачить — на землі щось виблискує. Просить він коня, щоб той ближче до того місця підійшов, а кінь каже:
— Аревшате, не ходи туди, від цього тобі тільки зло буде.
Але царевич не слухає його, своєї править:
— Ні, ходімо все-таки, подивимося, що то таке.
Підійшов Аревшат, дивиться, а то перо лежить, од світла міниться. Взяв царевич те перо, сховав за пазуху, поїхали вони далі. Їхали вони, їхали, аж почався дощ. Місце безлюдне, сховатися від дощу ніде. Хіба що під скелею, яка недалеко бовваніє серед рівнин. Спрямував Аревшат коня до цієї скелі, а кінь каже:
— Ой, хлопче, ця скеля — погане місце, не ходи туди.
Але знову царевич не послухався коня, під’їхав до скелі, зупинився. Коли бачить — де не взялися шестеро розбійників і кажуть:
— Ласкаво просимо, заходь до нас, хлопче, обсушись, обігрійся, відпочинь з дороги.
Відвели вони коня вбік, прив’язали, хлопця забрали з собою, посадили на почесне місце коло вогню. А тоді пішли до свого отамана й кажуть йому:
— Піди подивись, яка нам здобич до рук потрапила.
Вийшов отаман, привітався з хлопцем, роздивився, а потім наказав своїм розбійникам порішити його.
— Увечері, коли стемніє, свічки не засвічуйте, з хлопцем у темноті покінчите, а кінь і хурджин з золотом нам залишаться.
Так отаман їм наказав. Скоро стемніло. Побачив хлопець, що свічки не засвітили, і згадав про своє перо. Дістав Аревшат перо з-за пазухи, і навкруги стало так ясно, так видно, ніби засвітили тисячу свічок.
Зайшов тут отаман і бачить диво дивнеє: перед хлопцем лежить перо, що сяє як шам-чарг[5]. Кинувся отаман назад до своїх розбійників і каже:
— Не будемо вбивати цього хлопця, він ще нам згодиться.
Нарешті посідали всі вечеряти, трьох овець засмажили, наїлись усі, а тоді отаман каже:
— Слухай-но, хлопче, звідки в тебе це перо?
Аревшат відповідає:
— На дорозі знайшов.
Отаман каже:
— Я хочу, щоб ти мені дістав птицю з таким пір’ям.
— Де ж я її знайду, таку птицю? — дивується хлопець.
— Цього я не знаю, але птицю мусиш мені принести, інакше я тобі голову відрубаю. Ніде ти від мене не сховаєшся; як не знайдеш птиці — не жити тобі!
Попросив Аревшат три дні строку. Ніч проспав (нехай ранок для всіх буде добрий), а на ранок пішов до коня-вогня й заплакав.
Кінь питає:
— Що трапилося, чому ти плачеш?
Хлопець і розказує:
— Що мені робити? Хай буде проклятий той день, коли ми прийшли сюди. Та ще у біду потрапили. Отаман звелів мені здобути для нього птицю з такими перами, як я знайшов, а коли не принесу, то, сказав, і під землею мене знайде і не жити мені на світі. Де ж я візьму ту птицю, я не знаю навіть, де її шукати!
Кінь вислухав і каже:
— Ех ти, я ж попереджав тебе, чому ти не послухав мене? Що тепер з тобою робити? Кинув би тебе під ноги, потоптав би, та слово цареві дав. Будь вдячний своєму батькові, двадцять п’ять літ він мене годував-милував, і я цього ніколи не забуду. Коли вже так склалося, нічого не вдієш. Піди і скажи отаманові — нехай віднесе сорок сомарів[6] пшениці на Невідомий острів Невідомого моря і залишить там, тоді підеш ловити ту птицю.
Пішов хлопець до отамана і загадав йому все, як навчив його кінь.
Покликав отаман своїх розбійників і звелів, щоб вони вийшли на дорогу й забрали пшеницю у всіх проїжджих. Стали розбійники при дорозі і ну грабувати проїжджих: той два сомари, той — три, і коли назбиралося сорок сомарів, віднесли вони всю пшеницю на Невідомий острів Невідомого моря. Вийшла величезна купа.
Прийшов тоді отаман до Аревшата й каже:
— Все! Що ти хотів — готове! Іди і принеси птицю.
Пішов хлопець, вивів коня-вогня, осідлав і поїхав.
Їхали вони, їхали й доїхали нарешті до Невідомого моря, там кінь і каже:
— Злазь! Тепер усе залежить від тебе. Маєш дістатись на острів, там залізеш у купу зерна так, щоб тебе ніхто не побачив. У зерні треба стояти з витягнутими вгору руками. Через кілька годин птахи дізнаються, що на острові є багато пшениці, і прилетять її клювати. Цар тих птахів теж буде з ними. Ото він і потрібен нам. Тепер слухай уважно. Коли вони клюватимуть, то їхній цар сидітиме на самісінькому вершечку й примовлятиме: «Ох і ласий же нам шматок попався». Птахи поїдять трохи зерна, купа стане меншою, вершечок купи теж опуститься, і лапки царя птахів опиняться в твоїх долонях. Ти держи їх міцно. Цар птахів злякається, замахає крилами — усі птахи відлетять, а ти держи його, не відпускай. Коли він перший раз змахне крилами, підніме тебе на аршин, удруге — на три аршини, а ще раз змахне, якщо втримаєш його,— він твій. А випустиш — підніме тебе в піднебесся й скине в море. Тут тобі й кінець.
Вислухав царевич уважно все, що сказав йому кінь-вогонь, і пішов виконувати, що загадано.
Раптом бачить — що це! Як і казав кінь, злетілися тисячі птахів і допалися до зерна. Їдять і їдять, а купа нижчає й нижчає. Несподівано лапки царя птахів опинилися в руках Аревшата. Він ухопив їх щосили. Замахав пташиний цар крилами — от-от вирветься, та не вийшло. А всі птахи полетіли собі геть. Залишився Аревшат удвох з пташиним царем. Перший раз підняв він хлопця на три аршини, удруге як змахнув крилами — царевич уже думав, що й не витримає, та напружився щосили перетягнув пташиного царя. Кинув його на землю, а тут кінь-вогонь з’явився й каже:
— Молодець, Аревшат-джан, сідай, поїдемо далі. Скочив царевич на коня й поїхав до отамана розбійників.
Як побачив отаман, що хлопець повернувся з птахом, одразу звелів нагородити його, а коня в стайню відвести. Сам птаха взяв, ніяк не намилується ним. Такий птах гарний був, сяяв, як сонце. Посадив отаман птаха на чинару в своєму саду, ходить щодня, милується не намилується.
Минуло днів десять. Якось розбійники й кажуть отаманові:
— Воно й правда, гарний птах, та що з того, він же може здохнути. От якби дістати яєчка — хай би вилупились пташенята, щоб птах даремно не пропав.
Отаман і каже:
— А де ж ті яєчка дістати?
— Хіба ж це важко? — відповідають розбійники.— Для того, хто птаха дістав, знайти яйця неважко. Поки хлопець від нас не пішов, пошли його по яйця!
Покликав отаман Аревшата й каже:
— Дуже я тобі вдячний за птаха, але яка з нього користь, коли ти яєць не приніс! Дістань мені їх, тоді я тебе відпущу, а інакше під землею знайду і голову зітну!
Попросив хлопець три дні строку й знову пішов до коня-вогня:
— Ой коню мій, коню, в яку халепу ми вскочили! Тепер отаман вимагає яєчка цієї птиці. Де я їх візьму? Я навіть не знаю, де їх шукати.
Кінь-вогонь каже:
— Сам винен. Я тобі казав, щоб цією дорогою не шов, а мене слухався. Що ж робити! Якби моя воля, я не знаю, що б з тобою зробив, та слова, яке я дав своєму батькові, мушу дотримувати. Давай, Аревшате, Розчеши мені гриву — пошкреби мене трохи, нагодуй ізюмом, а тоді візьмемось до роботи.
Виконав усе хлопець, як звелів кінь-вогонь, вивів його, осідлав. Кінь-вогонь і каже:
— Заплющ очі й держися за мене, щоб не впав.
Злетів кінь-вогонь аж до неба й каже царевичу: «Розплющ очі». Розплющив Аревшат очі, дивиться — стоять вони біля величезної гори. Зліз він з коня, а той і каже:
— Зійди на вершину гори. Там живуть три ховти[7] з матір’ю. Зараз вони, напевно, сплять. А коли настане обід, вони прокинуться. Ти побачиш величезний казан, в якому варяться сім баранів ховтам на обід. А їхня мати сидить і вовну пряде, в руках у неї велике веретено, а в роті — чималий шматок смоли, яку вона дуже полюбляє. Голова в ховтихи — ніби величезне жорно. Тут же росте маленьке деревце, на ньому гніздо пташиного царя, а в гнізді — чотири яєчка. Вилізеш на дерево, забереш яєчка і біжи чимдуж до мене. Як не добіжиш, ховти від тебе тільки вухо залишать.
Наказав так кінь-вогонь Аревшатові, а сам лишився під горою чекати.
Іде царевич і бачить, що на горі, як і казав кінь-вогонь, справді горить вогнище, а на ньому великий казан.
Сім баранів у ньому вариться, три ховти сплять біля вогнища, а стара їхня мати сидить у них у головах, пряде і жує смолу.
Підійшов Аревшат ближче, прикурив люльку, потім виліз на дерево, забрав яєчка з гнізда, поклав собі в кишеню й побіг назад до коня-вогня. Коли він біг, мати ховтів і каже сама собі тихесенько:
— Ви тільки гляньте на цього хлопця! Змія на своєму животі не могла сюди приповзти, птах на крилах своїх не міг прилетіти, а він дістався сюди, прикурив люльку, забрав яєчка і втік. Чи не розбудити мені своїх синів — хай від цього хлопця тільки вухо залишиться!
Сказала вона собі та й ляпнула в долоні. Прокинулись ховти, схопились на ноги і питають:
— Що трапилось, нані[8], що треба руйнувати чи будувати?
— Ану,— каже мати,— погляньте-но туди. Бачите, хлопець іде? Він прийшов, люльку прикурив, яєчка забрав і втік.
Кинулись ховти за Аревшатом, та він встиг у сідло коня-вогня вскочити, а той тієї ж миті знявся в небо. Побачили ховти, що це кінь-вогонь. з яким вони бились п’ятнадцять років тому, і відступили. Вони знали, на що кінь-вогонь здатний.
— Дякуй, хлопче, коню-вогню, якби не він, ти б з наших рук не вирвався.
І пішли ховти назад.
Кінь-вогонь летів-летів, їхав-їхав та й приїхав нарешті до отамана розбійників.
Сповістили отамана, що хлопець повернувся.
Вийшов отаман сам назустріч, подякував Аревшатсві. Розбійникам наказав, щоб коня-вогня в стайню відвели й хлопця нагодували, а сам яйця в гніздо поклав
Минув двадцять один день, і вивелися пташенята Отаман продав їх за величезні гроші, а сам влаштував великий кейф[9].
Під час кейфу один розбійник і каже:
— Немає нічого в світі, чого б у тебе не було. Та все одно чогось ніби не вистачає.
— Чого ж мені не вистачає? — питає отаман.
Розбійник каже:
— От коли б, отамане, твоєю жінкою стала гурі-пері, тоді б у тебе вже все було.
— А де ж мені її взяти? — питає отаман.
— Е-е-е,— кажуть розбійники,— для хлопця, який приніс птаха і його яйця, це не дуже складна робота.
— Коли так, гукайте хлопця,— звелів отаман.
Привели Аревшата. Привітався він з усіма й питає, навіщо його покликали.
— Ти повинен дістати мені дівчину гурі-пері. Як не знайдеш — голову зітну! — наказав отаман.
Знову попросив Аревшат три дні строку, а сам пішов до коня-вогня, розповів йому все. Кінь і каже:
— Дуже добре, це якраз те місце, куди нам треба було поїхати. Піди й скажи отаманові, нехай замовить у кузні кожух вагою в тридцять пудів.
Пішов Аревшат, переказав усе отаманові. Той відразу ж подався в кузню — там швидко приготували все й віддали царевичеві.
Одяг Аревшат коня-вогня в цей кожух. Кінь-вогонь стріпонувся раз — кожух і розірвався. Звелів новий замовити, на сорок пудів.
Пішов Аревшат знову до отамана, каже:
— Кінь мій цей кожух розірвав, йому потрібен сорокапудовий.
Отаман грошей не шкодує. Знову йде в кузню, новий кожух замовляє, який сорок пудів важить.
Одяг кінь-вогонь новий кожух, повернувся-стріпонився, бачить — цілий кожух, підходить.
Тоді й каже кінь-вогонь Аревшатові:
— Цей кожух у самий раз, згорни його, прив’яжи мені до спини, сам сідай, час вирушати.
Довго вони їхали чи недовго, це тільки кінь-вогонь знає. Коли бачать — перед ними море розлилось без кінця і краю. Тут кінь-вогонь і каже Аревшатові:
— Злізь і одягни мене в залізний кожух.
Коли царевич зробив усе, як той просив, кінь-вогонь підійшов до нього близенько й каже:
— Давай попрощаємось, Аревшат-джан. Хто знає, чим закінчиться моя подорож. Може, спущусь на дно морське і більш ніколи не повернусь на землю. Але поки що ти сідай на березі й уважно дивись на море. Як побачиш, що вода почервоніла, не лякайся, за нею випливе скринька з ліками для очей твого батька. Бери її одразу й ховай за пазуху. Ще трошки зачекай — я випливу і держатиму ще одного коня за шию. Його ти можеш не боятися. Та коли мене довго не буде, швиденько тікай, бо вийдуть злі коні і тоді тобі кінець.
Плигнув кінь-вогонь у воду, а царевич лишився сидіти на березі. Дивиться він на воду, дивиться, коли бачить — вода почервоніла. Минув ще якийсь час — з води виринула скринька. Схопив царевич її, сховав за пазуху. Сидить Аревшат, чекає, а коня все немає и немає… Хвилюватись почав Аревшат, а там і заплакав,— що він без коня робитиме? Коли вода як запіниться — виходить з води кінь-вогонь, а за собою другого веде. Виявляється — це була сестра коня-вогня. Кінь-вогонь сам народився в морі, але потім довго жив серед людей і став чужий для своїх братів і сестер. Тож йому довелося довго боротися, щоб примусити свою сестру вийти на берег.
Коли вийшли вони на берег, сестра коня-вогня й каже йому:
— Вогонь-джан, я хотіла тебе залишити на дні моря, але ти переміг мене, тому вели все, що хочеш, все виконаю!
— Сестро-джан,— каже кінь-вогонь,— я вже давно з моря вийшов. Ми повинні піти по дівчину гурі-пері але боїмося, що морські звірі нас не пропустять. Тобі вони нічого не заподіють, нехай цей хлопець сяде на тебе, а ти його перенеси через море Коли він викраде дівчину гурі-пері, привезеш його назад до мене.
— Гаразд, брате, для тебе все зроблю, що ти зажадаєш.
Залишився кінь-вогонь на березі. А Аревшат на коні злетів у піднебесся. За якусь мить перелетіли вони через море і спинились перед палацом. Як і наказував кінь-вогонь, Аревшат мав при собі сорок яблук, а потрібні вони були йому для того, щоб перехитрити гурі-пері і змусити її спуститися вниз по сорока зачарованих східцях. Якби Аревшат сам піднявся по них угору, то навіки залишився б у палаці.
Звелів Аревшат, щоб кінь чекав на нього під палацом, а сам зайшов усередину. Зайшов і бачить — на узвишші стоїть така красива дівчина, що очам боляче на неї дивитись. Як побачила й вона хлопця зраділа і каже:
— Іди сюди до мене, я тебе вже десять років чекаю.
— Ні, краще ти спустись, мене підніми,— відповідає Аревшат.
Каже й кидає яблуко на найвищий східець. Дівчина спустилася, щоб підняти яблуко, а він ще одне кинув Гурі-пері ще нижче спустилась. А царевич знову кидає і так змусив дівчину спуститися до самого низу. Коли гурі-пері підняла останнє яблуко, Аревшат схопив її, поцілував і мерщій побіг з нею до коня.
Хоч як дівчина пручалась, виривалась, Аревшат не випустив її з рук і добіг до коня. Посадив дівчину, сам сів — і полинули вони чимдуж до коня-вогня.
Коли приїхали до коня-вогня, той зразу ж звелів, щоб Аревшат посадив гурі-пері йому на спину, а сам їхав на його сестрі. Зробив Аревшат усе, як велено. І поїхали вони собі.
Згодом Аревшат обернувся — ідуть за ними двісті коней.
— Що це за коні ідуть за нами? — питає Аревшат.
— Це слуги дівчини гурі-пері,—каже кінь-вогонь. Нічого не сказав на це Аревшат. Так вони й приїхали до отамана розбійників.
Побачила це дівчина гурі-пері й каже:
— Куди ж ти мене привіз? До отамана розбійників? Та я не буду його дружиною! Я їм таке вчиню! Ти тільки не лякайся, Аревшат-джан! Ти мене здобув, і я буду твоєю дружиною.
Ввійшли вони в будинок отамана. Як побачив отаман дівчину — в голові йому запаморочилось. Відвів отаман гурі-пері до найкращої кімнати, двісті коней в стайню поставив, найкращого вівса їм дав.
Увечері, коли стемніло, пішов отаман до гурі-пері, та вона зачинилась у своїй кімнаті, нікого не впускає.
— Це я,— каже отаман,— відчини мені!
— Ні, не відчиню,— відповідає гурі-пері.— Вранці прийдеш, я тобі загадаю щось, коли виконаєш моє прохання, стану тобі жінкою!
Що лишилось отаманові? Це ж гурі-пері, її требі слухатись. Вранці, як тільки розвиднилось, устав отаман і мерщій до дівчини. Гурі-пері відчинила двері, вийшла й повела отамана в сад.
— Тут побудуєш дві гарні лазні. Звели, щоб коней моїх видоїли, а їхнє молоко налили туди. В одній лазні сам скупаєшся, щоб стати таким вогненним, як я а в другій — своїх розбійників, щоб і вони вогненними стали.
— Гаразд,— погодився отаман.
Покликав розбійників, звелів нагнати майстрів, щоб збудували лазні за один день. Коли закінчили будівлю, дівчина привела коней: сотню в одній лазні видоїли, сотню — в другій. Потім покликала Аревшата, розбійників і їхнього отамана.
— Дивіться,— каже гурі-пері,— зараз Аревшат зайле в одну лазню, опустить руку в молоко.
Опустив Аревшат руку, рука й побіліла одразу, перетворилась у вогненну.
Дівчина каже:
— Всі бачили, як побіліла рука в хлопця, ви теж мусите зайти в лазню, викупатись, тоді я вийду заміж за отамана.
Сказала й повела їх в другу лазню.
З радістю погодились розбійники, вони думали, шо в обох лазнях молоко однакове. Та вони жорстоко помилились. Коли за ними зачинились двері і розбійники стрибнули в молоко, за хвилину від них нічого не лишилось.
Гурі-пері повела тим часом Аревшата до першої лазні, там він скупався і став такий же вогненний, як і гурі-пері.
Після цього вони зайшли в будинок отамана і, дарма що там були незліченні багатства, узяли тільки птаха, якого колись упіймав Аревшат, сіли на своїх коней і помчали. Коней відпустили назад у море. А самі на двох конях вирушили на батьківщину царевича Аревшата.
До батькового міста під’їхали, коли вже стемніло. Зійшли вони з коней, тільки-но намет поставили, коли бачать — місто з усіх боків оточили ворожі війська. Залишив Аревшат гурі-пері в наметі, а сам кинувся в бій. З одного боку кінь-вогонь військо топче, з другого — сімдесятиаршинний меч-авлуні січе-рубає.
Цар не знав, що діється за стінами міста, і вже хотів віддавати ворогам ключі від своєї столиці. Та коли чує — кінь-вогонь за стіною заіржав.
Зрадів цар, ключі сховав, чекає, що ж буде далі.
А вранці приносять йому звістку, що вороже військо розбите і до міста повернувся його син з дівчиною гурі-пері.
Як почув цар про те, побіг синові назустріч, та на сходах оступився і впав, бо сліпий же був. Підскочив до нього Аревшат, підняв, скриньку з ліками з-за пазухи вийняв. Помастив він батькові очі — й прозрів цар. Сам відвів коня-вогня в стайню, меч-авлуні на місце повісив. А потім покликав Аревшата, надів йому на голову корону й віддав усе своє царство.
Одруживсь Аревшат з дівчиною гурі-пері.
Сорок днів і сорок ночей справляли весілля, мед, вино пили, раділи, веселились і нам веліли. Вони досягни свого щастя — і ви досягніть свого.
З неба впало три яблука: перше — тому, хто розказував, друге — тому, хто слухав, а третє — тому, хто на вус намотав.
[1] Кох — вид боротьби у вірмен.
[2] Мсир — так вірмени називали Єгипет.
[3] Дев — зла міфічна істота.
[4] Джан — любий, милий.
[5] Шам-чарг — чарівна тварина, шкіра якої випромінює світло.
[6] Сомар — мірка для зерна.
[7] Xовт — міфічна істота, схожа на верблюда.
[8] Нані — мати.
[9] Кейф — банкет, свято.
