Жили-були син та мати. Якось мати захворіла.
— Нані,— каже син,— може, поїсте чогось?
А мати йому:
— Якщо заріжеш вола, то попоїм, а ні — і ріски в рота не візьму.
— А як орати доведеться, тоді чим управимось?
Була в них лише пара волів.
— Поки орати доведеться,— каже мати,— то й до нас доля усміхнеться.
Зарізав хлопець одного вола, нагодував матір. Коли надійшов час орати, каже він матері:
— Як же тепер нам бути, нані?
Відповідає йому мати:
— Ладнай, синку, плуга, хай твоїй нані легко дихнеться, та й запрягай мене.
Що ж поробиш, мусив син запрягати у плуг свою матір… А в тих місцях саме цар полював. Наказав цар своєму слузі засмажити впольованого фазана:
— Тільки ж дивися, щоб м’ясо не підгоріло,— попередив цар.
Смажить слуга фазана, аж бачить: за плугом хлопець іде, а в плуг, до пари з волом, мати впряжена. Задивився слуга на таку чудасію, не помітив, як і м’ясо підгоріло.
Запитує його цар:
— Чого м’ясо підгоріло?
— Вельможний царю,— каже слуга,— чи бачено де таке,— син запріг у плуг свою матір! Я задивився на них і м’ясо прогледів.
Наказав цар покликати до себе того хлопця.
— Гей, хлопче,— гримає на нього цар,— у тебе рука піднялася свою матір у плуга запрягти?
— Вельможний царю,— відповідає той,— була в нас пара волів, та якось мати занедужала, попросила, щоб одного зарізав. Удовольнив я її бажання, зарізав вола, нагодував матір. Тепер, як побачила, що взимку голодуватимемо, бо орати нічим, вона й сказала, щоб її запріг. От я й запріг.
— Ні гріха тобі, ні сорому,— каже цар,— випусти матір! Є в мене бичок-третячок, якщо навчиш його в ярмі ходити — бери собі.
Пішов хлопець із ними, бачить, а то не бичок-третячок, а скажений бик, тож не дивно, що цар не зміг його до ярма привчити. Залигали бичка, привів його хлопець до себе у хлів, прив’язав міцно. І протримав голодним три дні і три ночі. А коли бичок зовсім охляв, дав йому хлопець ківш води та пучок трави і тут-таки надягнув ярмо. Потроху підливав води, підкидав трави, бичок і сам незчувся, як звик до ярма. Запріг його хлопець у плуга та й виорав поле.
Довідався про те цар, прикликав до себе хлопця.
— Як це ти з бичком зладнав? — питає цар.
— Та,— каже,— зладнав, а хіба що?..
— Ну, коли так,— каже цар,— є в мене дочка, женися на ній. Я й весілля справлю, забирай тільки.
Вертається хлопець додому, просить матір:
— Мамо, піди висватай мені цареву доньку.
— Схаменися, сину,— каже мати,— ми ж бідні, чи видасть за тебе цар свою доньку?!
— Нічого,— відповідає хлопець,— видасть.
— Ну то хоч зодягни мене, не піду я до царя отакою обідранкою.
Купив син матері нове вбрання, зодяг її, вирядив у дорогу.
Пішла мати, але не насмілилася зайти до царевої світлиці, під ворітьми сіла. Цареві й переповіли, що якась стара під ворітьми сидить. Наказав цар покликати її і про все з нею домовився.
Забрали царівну до своєї хати. А царівна й за холодну воду не береться, де там уже до роботи, ходить, як сновида, геть змарніла.
— Гей, синку,— зітхає мати,— і треба ж тобі було…
— Нічого,— каже син,— я її на розум наставлю, навчу, що й до чого. Щоб відниньки їй ні хліба, ні води. Бо ж діло хто робить? Я і ти! А їсти хто буде? Теж я і ти!
Їдять собі удвох із матір’ю, а царівни ніби і в хаті немає. Так минув день, другий. На третій день дівчина встала, провела віником довкола себе й знову сіла.
Увечері хлопець попросив матері дати їй скибку хліба й трохи води.
Наступного дня дівчина підвелася, замела півхати і знову сіла.
Тепер уже дали їй півбуханця хліба і півглека води.
— А щоб ви луснули,— нарікає царівна,— в батьковому домі я ні за холодну воду не бралась і їла все, а в цих, поки діла не зробиш, шкоринки хліба ніхто не дасть.
А вранці хутко підхопилася, замела в хаті та ще й надворі. Киває мати синові, мовляв, дивись.
— Отепер,— каже син,— давай нам їсти нарівні.
Відтоді царівна завжди раненько вставала, в хаті прибирала, двері мила, по воду ходила, піч топила.
Минуло немало, небагато часу, і каже якось цар своїй жінці:
— Віддали ми нашу ледарку за того парубка, треба поїхати побачити, як вона там?
Набрав цар наїдків-напитків та й поїхав. Як побачила його донька, швиденько підбігла, вхопила коня за вуздечку, така вже рада! Допомогла батькові з коня злізти, до хати завела, а царева сваха тим часом поставила коня у хлів.
Саме м’ясо варилося. Дівчина принесла часнику, дає батькові.
— Чисть,— каже,— щоб і тобі вечері перепало, бо, як не робитимеш, то їсти не дадуть.
Цар сміється собі у вуса та й чистить часник потихеньку. Заходить стара, бачить: сидить цар, часник чистить.
— А бодай тобі, невістко! Навіщо примусила батька часник чистити?
— А хіба ж ви дасте йому їсти, як діла не робитиме?— обізвалася та.
Забрала стара в царя часник, сама стала чистити. А надвечір і син прийшов — побенкетували славно.
На ранок вирушив цар додому, веселий та щасливий,— приїздить та й каже до цариці:
— Жінко, світло очам твоїм, радій, наша донька вже не ледарка.
Привезли вони доньку й зятя до себе, на радощах знову бенкет справили.
І ви з ними порадійте, то й ваше бажання справдиться.
