Жив собі та був бідний пастух. Мав він дочку-одиначку на ймення Панна. І була та Панна така гарна, що в жодному з семи довколишніх сіл такої зроду не бачили. Проте розумом дівчина не вдалася, тож у селі прозвали її безтямною Панною. І все-таки один молодий пастух посватався до неї, бо краса дівчини зачарувала його. А до того, що глузду їй бракує, було йому байдуже.

Якось пішла безтямна Панна в ліс по гриби. Повертаючись додому, заблукала й блукала доти, аж поки вийшла на берег невеличкого круглого озера. Вода в озері була спокійна, чиста, прозора. І коли Панна схилилася, щоб напитись, побачила у тій воді напрочуд гарне дівоче личко. Безтямна Панна ніколи ще не дивилася в дзеркало і обличчя свого не знала. Тому, пильно придивившись до образу, що з води на неї дивився, гірко заплакала. Подумала, що коли молодий пастух побачить оту красуню, — повезе її на весілля молодою. А що була Панна, попри все, гордовита на вдачу, то й вирішила: не терпітиме вона ганьби такої, а, щоб не бачити, який її наречений з чужою дівчиною щасливий, піде світ за очі.

Сім днів і сім ночей йшла та йшла безтямна Панна, аж ноги в неї потерпли. Як побачила довгеньку, але не дуже широку смугу білої трави, лягла й заснула солодким сном. А та смуга трави була не чим іншим, як чаклунським кордоном: за ним жили лісові гноми. Побачили вони Панну, помилувались її красою, а тоді понесли в свою печеру й поклали на ліжко з пахучих квітів.

Вранці прокинулась Панна, бачить — навколо неї малесенькі чоловічки сидять. Дівчина не злякалась, чемно до них заговорила, ласкавими очима дивилася.

Гноми почали прохати Панну:

— Залишайся в нас назавжди! Не покидай нас, дівчино мила!

— Гаразд, я залишуся, — відповіла безтямна Панда. — Чого б це я поверталась додому — адже мій наречений, певно, вже одружився з тією красунею, яку я бачила на круглому озері…

Зраділи маленькі сивобороді гноми, що тепер в них буде і прибрано, і смачну вечерю завжди зварено.

Щоранку приносили гноми дівчині з лісу то букети дивовижних квітів, то якісь строкаті гриби, а то й співучу пташину. А якогось дня два гноми у найглибшій глибині землі віднайшли такий великий і дивосяйний самоцвіт, що ледве додому його принесли.

Зраділа Панна небаченому дарункові, і коли гноми розійшлися по своїх нірках, аби попорати свої чаклунські справи, взяла самоцвіт і стала ним милуватися. А як протерла його, знов побачила образ тієї красуні, що на неї видивлялася з озера в лісі!..

— І тут мене ти знайшла! — в розпачі вигукнула Панна. — Ти хочеш забрати в мене ще й моїх друзів, добрих гномів! Бо, побачивши тебе, вони забудуть про мене — адже я не така гарна, як ти!

Кинула Панна самоцвіт і, затуливши обличчя руками, вибігла з печери.

Три дні й три ночі мандрувала дівчина, аж поки дійшла до Країни Заходу Сонця. А в тій країні сумувала-побивалася вдова королева. Не було в неї дітей, то й кортіло їй мати названу дочку, але щоб та була гарна-прегарна…

Визирнувши вранці у вікно, вдова королева побачила Панну, втомлену і через те ще гарнішу. Зраділа королева — саме ця дівчина буде її названою дочкою!..

Наказала вона вмити дівчину, нагодувати, напоїти, а тоді відвести в опочивальню й у ліжко укласти. Коли на Другий день Панна прокинулась, її вдягли у золоту сукню й привели до тронної зали. Вдова королева посадила її поруч себе і мовила:

Ти будеш моєю дочкою, хоча і названою, але — дочкою. Житимеш зі мною в палаці, щоб не було мені так самотньо.

— Залюбки житиму у вашому королівстві, — відповіла безтямна Панна, — адже наречений мій кинув мене, та й гірські сивобороді гноми мене забули. І все через ту дівчину, яка вже двічі мені з’являлася, аби показати свою незрівнянну вроду.

— Та хто й де ще може бути вродливішою від тебе! — вигукнула вдова королева. — Он візьми моє дзеркальце сама переконаєшся.

Глянула безтямна Панна у посріблене дзеркальце — на неї дивиться прегарна дівчина, яку вже двічі бачила.

— Знову ти тут! — мовила Панна, гірко заплакавши. — Ти прийшла сюди, щоб відібрати в мене любов королеви!

Тільки-но мовила це дівчина, як до зали ввійшов молодий пастух, що колись сватав її.

Шанобливо вклонившись вдовій королеві, він сказав, що шукає свою наречену, красуню Панну. І шукатиме її доти, доки знайде.

Ще гіркіше заплакала Панна.

— Здогадувалась я, що ти кохаєш оту красуню із круглого озера! То аж сюди прибіг, дізнавшися, що вона сидить у дзеркальці королеви!

Молодий пастух глянув у дзеркальце й засміявся:

— Правду ти кажеш! Я прийшов сюди, шукаючи оту красуню, що плаче у дзеркальці. Але ж це ти, Панно!

— Я?! Ти ще й глузуєш із бідної дівчини!..

— А чого б це я глузував? Подивись-но у дзеркальце — побачиш там себе!

— Це я? — спитала Панна, глянувши в дзеркальце. — Ні, то не я!

— Ти! Ти, Панно! І я не глузую!

— Не вірю тобі! Доведи, що то я!

— Не віриш?

— Не вірю!

І тут молодий пастух учинив таке, чого при здорово му глузді ніколи не вчинив би — дав ляпаса безтямній Панні. Панна схопилася за щоку — боляче! Глянула в дзеркальце, бачить: знайома вже їй красуня за щоку тримається!

— Ну, а тепер віриш, що в дзеркальці — ти? — вигукнув молодий пастух.

— А кому ж іще там бути? — вже весело мовила Панна. — То я!

Тут обізвалась удова королева.

— Бачу, дітки, що дійшли ви згоди! Отже, завтра й весілля відгуляємо!

Послали по Панниного батька золоту карету, щоб і він приїхав на весілля. Зайве й казати, як зрадів він доччиному щастю!

Панну ніхто вже не називав безтямною — вона стала такою розумною, що в трьох державах нема їй рівної! І живе вона з чоловіком своїм — молодим пастухом — в палаці у вдової королеви.