Боягуз

Один убогий чоловік мав трьох синів. Двоє старших виросли стрункими, гарними хлопцями, ще й на вдачу хоробрими. Навіть одружитися не боялися — швидко собі пари познаходили. А третій, наймолодший, теж на вроду гожий, удався дуже лякливим, полохливим, боягузливим. Усі з нього кепкували, всі сміялися, навіть малі діти.

Та найбільшу наругу терпів хлопець од братів своїх старших. Збиткувались, як тільки хотіли. Особливо ж часто питали уїдливо:

— Ну, боягузе нікчемний, коли одружуватися будеш? Чи стане в тебе сміливості признатися дівчині в коханні? Де там — одразу заціпить!..

А батько журився, що син його такий несміливий. Виховував, навчав і добром, і просьбою — нічого не допомагало.

Загадав якось синові у курник піти зібрати яйця. Сподівавсь, що таку легку справу той без страху впорає. Але хлопець повернувся швидко. Обличчя червоне, як жар, руки трусяться, а кошик порожній.

— Чого це ти, бісів сину, яйця не зібрав? — з серцем питає батько.

— Татусю ріднесенький, — відказує син крізь сльози, — там півень так люто глянув, так кукурікнув, що ледве я втік!..

Іншим разом наказав йому батько внести знадвору до хати ночви. Було це надвечір. Відчинив хлопець двері, глянув надвір, не виходячи з хати, — і тут же дверима грюкнув, відскочив од них, став посеред хати, а тоді й на долівку гепнувся.

— Де ночви? — грізно питає батько.

— Не піду по них, — відказує син і весь труситься. — Там з-за тину змій-семиголовець виглядає, хоче мене зжерти.

Вийшов батько з хати, підійшов до тину. Бачить — сім глечиків на кілки понадівано — сохнуть… Старий аж у поли вдарився з досади, та що тут удієш?!

Думав, думав старий батько, як усе ж відучити сина від страху. І нарешті вирішив на такий спробунок його взяти: хай опівночі глухої піде в поле і нарве повний кошик цілющого зілля.

Гірко плакав хлопець, просив батька й братів пожаліти, зглянутись на нього. Та всі були невблаганні. І батькові, й братам вже урвався терпець.

Опівночі, коли місячне проміння лилося з неба, наче від рідної корівки молочко, подався із величеньким кошиком найменший син у поле. Чує — десь близько щось страхітливо стукотить. Прислухався хлопець — аж то в нього зуби цокотять. Від страху…

За кожним кущем ввижався йому вовк, а на дерево з розлогим гіллям подумав, що то ведмідь.

Край поля стрибали зайці, грались, купалися в місячному промінні. Побачивши хлопця, злякались і поприсідали в траву. Та ще більше наполохався хлопець. Навіть присісти боявся — так і стояв, як стій, тремтячи всім тілом.

Зайці розхоробрилися й підбігли до нього. Найсміливіший питає:

— Чому ти тремтиш, хлопче? Кого боїшся?

— Всіх боюся! І вас боюся! Ви не з’їсте мене?..

— Ні, хлопче! Ми їмо лише моркву, капусту, ну, ще й смачну травичку. Не бійся нас! Коли хочеш, ми допоможемо тобі збирати цілюще зілля.

Та хлопець і відповісти до пуття їм не міг — белькотів щось і знай трусився. Зайці так і не зрозуміли — боїться він їх чи ні, хоче, аби вони йому допомогли, чи не хоче. Та все одно розбіглися по полю зілля рвати й швидко наносили йому повнісінький кошик. А тоді сказали:

— Щоб ти й далі не боявся, ми проведемо тебе додому.

Отак і пішли вони — попереду хлопець із кошиком цілющого зілля в руці — ступає непевно, тремтить, як тремтів, позаду зайці — рівним строєм, бадьорі й веселі, ще й співають веселих пісеньок.

Почули люди в селі гомін, гамір, співи. А може, й тремтіння боягузливого хлопця почули, чи цокотіння його зубів… Повідчиняли вікна і дивляться, аж роти пороззявляли — такого ніколи ще не бачили.

Вибіг на вулицю й батько боягуза, і брати його. Побачили урочистий похід, посхиляли голови, людям в очі дивитися не можуть. Зганьбив їх менший син і брат на все село! Чи ж таке бачено — зайці його додому ведуть!..

І сказав тоді батько:

— Іди геть з-перед очей моїх, боягузе! Іди, куди сам схочеш, і назад не вертайся! Не можу тебе бачити!

Ще дужче перелякався хлопець. Але що мав робити? Віддав батькові кошик з цілющим зіллям, повернувся й пішов. Край поля зайці з ним попрощалися, побажали щасливих мандрів і дременули хто куди.

Ішов хлопець та йшов і на світанку вступив до густого-густющого лісу. Сів під деревом, тремтить-труситься, мороз йому поза шкірою йде. Аж тут, звідки не взялася, старезна Баба Яга, а може, й не Яга, а просто старенька бабуся. Хто їх розпізнає на світанку в густому-густющому лісі? Одне видно — втомилася бабуся дуже, бо несла здоровий оберемок хмизу.

Схопився хлопець на ноги, як бабусю побачив. Нічого не питаючи, взяв у неї з рук хмиз і пішов слідком. Щоправда, однією рукою хмиз держав, а другою вчепився в бабусину спідницю, бо ж так боявся, так боявся! А що, як вовк на нього кинеться, а що, як ведмідь посуне!..

Збагнула тямковита бабуся, що хлопець — страхополох, і, мовчки йдучи, щось собі думала та гадала. Аж ось і хатина — не на курячих ніжках, але стара-стара. За хатиною річечка вузенька тече, хлюпотить водою.

Подякувала бабуся хлопцеві та й каже:

— Добре серце маєш, хлопче полохливий! Але заплатити тобі за роботу не можу — не маю грошей. От хіба що піди та й напийся води з річечки моєї.

А хлопця таки пекла спрага. Вклонився він бабусі й подавсь до вузенької річечки. Припав до води, пив і пив, поки напився донесхочу. А тоді пішов далі в світи, яких ніколи не бачив, про які навіть ніколи не чував.

Бабуся не сказала, що вода у її вузенькій річечці — живлюща: той, хто нап’ється з неї, стає сильним і хоробрим — сильнішим і хоробрішим за всіх на світі.

От із якої річечки напився води наш боягуз!

Ішов він лісами, горами, долами. Бачив звірів диковинних. Але жодного не злякався, хоч і жодного не зачіпав, бо серце мав дуже добре.

Вийшовши з одного темного-темнющого лісу, побачив він на великій галявині замок із чорного мармуру з трьома височенними вежами. В тому замкові було тисяча покоїв. Зайшов хлопець до першого покою, а він порожній, зайшов у другий, третій — і ті порожнісінькі. Дев’ятсот дев’яносто дев’ять покоїв пройшов, і в жодному — ані душі живої… Раптом чує — плач дівочий, гіркий-гіркий!

Заходить до останнього, тисячного, покою — а там сидить біля величезного кужеля красуня з діамантовою короною на голові. Сидить, плаче і пряде тонесенькі нитки з якоїсь дивовижної вовни.

— Чого ти плачеш, прекрасна королівно? — питає хлопець.

— Як же мені не плакати, не тужити, — відказує вона, — коли трійця злих велетів викрала мене з батьківського палацу і начаклувала мені так, що доти я мушу в цьому палаці чорно-мармуровому бути й пряжу ненависну прясти, аж поки останній з них помре. Єдина моя втіха — співи лісових птахів, які часто прилітають сюди, сідають на підвіконня і щебечуть-щебечуть, витьохкують-витьохкують…

Щось ворухнулося в серці у хлопця. Він гадав, що то був жаль, а насправді то було кохання.

— Не плач! — мовив він. — Я повбиваю злих велетів і врятую тебе.

Всміхнулася жалісно дівчина, почувши такі слова від цього невисокого на зріст, але міцного й гожого хлопця.

— Найкраще, що ти зробити можеш, — це піти далеко-далеко від цього замку, — сказала вона. — Бо зараз велети мають повернутися — вони вб’ють тебе.

Та хлопець не злякався. Вийшов на дорогу, що вела до палацу, і став чекати. Аж ось загула земля, і з’явився наймолодший велет. Страшний! Але хлопець його не боявся, сам не розуміючи чому.

— Хто ти такий і чого хочеш? — грізно спитав велет. — Я той, хто прийшов убити тебе, — відповів хлопець. Велет зареготав. Сміявся так гучно, аж луна навкруги пішла.

— Якщо я тебе підійму і кину, — сказав він, — то по коліна в землю вгрузнеш.

— А якщо я тебе кину, — відгукнувся хлопець, — то ти вгрузнеш у землю аж по пояс.

— Та хто з нас в біса велет? — ревонув здоровань.

— Звичайно, що я, — відказав хлопець.

Велет так роззявив від подиву рота, що голова його мало в той рот не впала. А хлопець підскочив до нього, вхопив обіруч і так жбурнув, що велет таки вгруз у землю по пояс.

І добре, що встиг розправитися, бо земля знову загула, і з’явився середульший велет, ще страшніший, ще сильніший. Побачив брата свого, в землю вгрузлого, та й заревів так, що стало чути, як у палаці на столах, підстрибуючи, подзенькують склянки:

— Хто брата мого вбив? Виходь, я вб’ю тебе!

— Ти не вб’єш мене, — відповів хлопець.

Велет ошелешено глипнув на нього:

— Хто ти, чого тобі треба?

— Я той, хто прийшов убити тебе!

Середульший велет зареготав так, аж земля задвигтіла:

— Та якщо я тебе підійму і кину, то ти по пояс у землю вгрузнеш!

— А якщо я тебе кину, то по шию в землі будеш! — відповів хлопець.

Велет зареготав так, що весь палац чорно-мармуровий затремтів. А хлопець підбіг до нього, схопив обіруч і так кинув, що велет вгруз у землю аж по шию.

Тут земля задвигтіла-застугоніла ще дужче. З’явився старший, третій велет. Побачив братів своїх у землю вгрузлими та як зіпне:

— Хто образив братиків моїх малесеньких? Хто це зробив, з’явися!

— Я тут.

— А хто ти такий і чого тобі треба?

— Я той, хто прийшов убити тебе.

— Та якщо я тебе вдарю, то ти весь у землю вгрузнеш!

— А якщо я тебе вдарю, то ти розсиплешся на порох! — спокійно відповів хлопець.

Почувши ці слова, старший велет зареготав так, що середня вежа замку аж до землі нахилилася. А хлопець підскочив та як ударить велета по шиї! І той справді на дрібний порох розсипався. Тут налетів вітерець і порох той по лісах та полях розвіяв.

Пішов хлопець у замок до королівни й бачить: та плаче ще ряснішими сльозами.

— Чи не за велетами ти плачеш, королівно прекрасна? — вражено спитав хлопець.

Вона втерла сльози хусткою шовковою, всміхнулася та й каже:

— Цей мій плач, ці сльози мої від радості! Спасибі тобі, рятівнику мій дорогий! Проведи мене, будь ласка, до палацу батька мого рідного, хай і він тобі подякує.

— Коли хочеш, королівно прекрасна, то віднині я ані на хвилину з тобою не розлучуся, бо дуже вже серцю моєму ти люба.

Сказав це парубок і сам здивувався зі своєї хоробрості. Адже перемагати злих велетів — це обов’язок справжніх чоловіків, а от признатися в коханні своїй обраниці — тут уже потрібна неабияка мужність.

Обійняла королівна хлопця, поцілувала та й мовить:

— І я тебе кохаю, рятівнику мій милий!

Взялися вони за руки і пішли до палацу короля. Три дні та три ночі йшли, аж нарешті дісталися. І той, ані миті не вагаючись, віддав дочку за такого сміливого й гожого хлопця. Ще й обіцяв зробити його спадкоємцем своїм: мовляв, керувати країною, народом має тільки мудрий і хоробрий муж.

Молоді попросили короля дозволити їм відвідати рідне село хлопця, батька його й братів. Погодився король і звелів запрягти у карету шістьох білих коней, ще й гостинців усяких дав. Посідали молоді в карету та й поїхали.

Батько якраз поросят годував, коли прибігають два старші брати й гукають:

— Тату! Наш молодший брат їде!

— Знову зайці його супроводять, щоб не боявся? — питає батько.

Аж тут у двір в’їхала королівська карета, запряжена шістьма білими кіньми. А в кареті сиділа королівна і біля неї — молодший син бідняка.

Зупинилася карета, вискочив із неї хлопець і міцно обійняв батька.

Як переповідав свої пригоди, батько та старші сини лише прицмокували та притакували. І не згадували більше ні півня в курнику, ні глеків на тину, ані сміливих зайців. Якщо ж говорили про хлопця з кимось з сусідів, то тільки про те розказували, як він поборов трьох велетів-силачів.

А хлопець з молодою дружиною повернулися до королівського палацу та й зажили собі щасливо. Кажуть, що й нині живуть, коли не повмирали.