За лісами і полями, за морями й океанами стояла колись, аж небо підпирала, чорна гора. На вершині тієї гори височів чорний замок, а в ньому жила чорна чаклунка зі своєю дочкою — красунею Лелією.
Край саду, що оточував замок, дзюрчав струмочок — у сонячні дні його вода виблискувала, як щире срібло.
Чорна чаклунка зі своїм улюбленим вороном на плечі щодня сімдесят і сім разів нахилялася до струмочка, прохала назвати її найвродливішою в світі, — але струмочок сімдесят і сім разів відповідав:
— Дочка твоя Лелія куди гарніша за тебе!
Розгнівалась чорна чаклунка на дочку, на красу її незрівнянну і звеліла замкнути Лелію у сотий покій свого чорного замку. Зла мати гадала: якщо люди довгий час не бачитимуть її дочки, то й забудуть про неї. І звірі забудуть, і трави, і квіти…
Стерегти полонянку чорна чаклунка доручила чорному змієві, який вергав із ніздрів омахи червоного полум’я. І мусив той змій доповідати чаклунці, як почувається ненависна дочка.
Сама ж чорна чаклунка надумала трохи порозважатися. Облетіла вона на мітлі цілий світ. Якось уранці опинилась на скляній горі і весь день там танцювала, вилежувалась у м’яких травах, а ввечері пішла на бал до короля. Любо було їй чути, як усі хвалять її чорні шовкові коси, зоряні очі, а надто — чудові, легкі, грайливі танки.
А Лелія тим часом мучилась у неволі. З сумом дивилася крізь грати на небо, де літали птахи, милувалася Деревами, барвистими квітами.
І закортіло Лелії бодай один день пожити вільним Життям — як птахи, дерева, трави, квіти. І почала вона умовляти чорного змія, аби той дозволив їй погуляти до вечора.
— Ні за що в світі! — вигукнув у відповідь змій.
— Благаю тебе, змію, дозволь мені пробігти по м’якій травичці! Дозволь потанцювати між барвистих квітів!
Ніжний голос Лелії кінець-кінцем зворушив серце чорного змія.
— Гаразд! Відпускаю тебе до вечора. Але віддаси мені за це три роки свого життя, — мовив він.
— А навіщо мені отаке життя? Бери, змію, три роки мої за один день волі!
Чорний змій злорадо засміявся, відчинив двері темного покою, і Лелія вийшла на волю.
Трави в полях, гілки дерев у лісах обіймали й пестили дівчину, птахи кружляли над нею. А вона танцювала — так гарно, як ще ніхто ніде й ніколи не танцював.
Саме тоді молодий королевич Білого королівства вирушив через ті краї на лови. Обминувши чорну гору, вийшов він на лісову галявину й бачить — під пташині співи, під шелест листя на деревах, на м’якому килимі з трав, між запашними квітами, наче чарівниця з найчарівнішого сну, танцює дівчина незрівнянної краси.
— Хто ти, прекрасна дівчино? — захоплено вигукнув королевич.
Зупинилася Лелія, наче від сну прокинувшись. Вона так давно не чула людського голосу, що цей вигук видався їй чудовою музикою.
Якийсь час юнак і юнка дивилися одне на одного. Потім дівчина стрепенулась і щодуху побігла до чорного замку. Навіть вечора не дочекалася. І трьома роками життя свого заплатила за таку недовгу волю!..
Опинившись у темному покої замку, вона згадала про гожого юнака й пожалкувала, що не завела з ним розмови. Згадала, як дивився він на неї, як усміхався… І серце в дівочих грудях стрепенулося, мов пташина, і затьохкало-закалатало…
«Побачити його б іще раз!» — день у день подумки повторювала Лелія.
Нарешті вона знову попросила чорного змія випустити її на волю.
— Благаю тебе, зміє! Адже я так давно не бачила ясного сонечка, не чула пташиних співів, не танцювала босоніж на м’яких травах!
Змій не хотів і слухати Лелію. А потім сказав:
— Гаразд! Гуляй іще один день. Але віддаси мені за це ще три роки життя!
— Один день волі цього вартий! — відповіла, не вагаючись, дівчина.
— Гарненько там розважайся, бо як іще раз волі в мене попросиш, то все своє життя мені віддати муситимеш! — злорадо всміхнувся чорний змій.
Відчинив він перед Лелією замкову браму, дихнув полум’ям на довколишні трави — і враз почорніли вони.
Але там, де ступали ніженьки дівчини, трави оживали й шуміли, мовби співали, і пестили її.
Лелія ступала поміж трав і квітів, співаючи, танцюючи, проходила луками, полями, лісовими галявинами. І весь час роззиралася навкруги — сподівалась, що зустріне того гожого юнака…
Не марні були її сподівання — адже королевич Білого королівства теж шукав її, вдень і вночі блукав навколо чорної гори. Він щиро покохав Лелію. Та й як було не покохати таку незрівнянну красуню!..
І вони таки зустрілись!
Юнак підійшов до дівчини й спитав, узявши її за руку:
— Чия ти, прекрасна незнайомко?
— Я Лелія, дочка чорної чаклунки. А ти хто, гожий юначе?
— Я королевич Білого королівства. Я кохаю тебе, Леліє! Ми народились на світ цей задля того, щоб зустрітися! Будь зі мною завжди!
Не поспішала розлучатися з гожим юнаком Лелія. Разом обійшли вони навколишні ліси, назбирали квітів. Серця їхні повнилися радістю. Та коли почало темніти, Лелія сказала:
— Мені час додому.
— Чи прийдеш ти завтра, красо моя незрівнянна? — спитав юнак. — Я чекатиму тебе на цьому місці.
Лелія згадала: коли вона іще раз вийде на волю, то це буде її остання прогулянка, бо ж чорний змій відбере в неї все її життя. Але кохання дорожче за життя! І вона сказала:
— Я прийду завтра вранці. Чекай на мене.
Вона побігла до чорного замку, а юнак, мов зачарований, дивився їй услід.
Вранці Лелії не довелося довго вмовляти чорного змія — плата за день волі була дуже висока. І страховисько вмить відчинило двері темного покою.
В Леліїному серці не було і краплини жалю за своїм життям — воно буяло коханням до юнака, любов’ю до волі, до сонця, до квітів.
Не бігла — летіла вона до берега річки, де чекав її королевич. Вітер пестив її, трави цілували босі ноги, птахи кружляли над її головою. Лелія була щаслива.
Невимовне щастя відчував і юнак, чекаючи свою кохану. І мовив він до неї:
— Будь моєю дружиною, красо моя незрівнянна!
Лелія всміхнулася, але відповіла сумно-сумно:
— Не судилося мені стати твоєю дружиною. Ми з тобою навіть не зустрінемось більше ніколи, бо я дуже дорого заплатила за свою волю, за кохання до тебе. Мати моя загадала чорному змієві стерегти мене. Мріючи в темниці про волю, я погодилась віддати змієві спершу три роки життя за один-єдиний день волі, потім іще три — за зустріч з тобою, а за сьогоднішнє наше побачення змій забере в мене все життя… Тож радіймо, втішаймося і кохаймось, гожий юначе, бо більше ми ніколи не зустрінемось!
— Красо моя незрівнянна, я захищу тебе і від чорного змія, і від чорної чаклунки — твоєї злої матері! — вигукнув королевич. — Ходімо зі мною!
Аж тут щось страхітливо загуркотіло, блиснула блискавка, і в небі з’явився чорний змій. З його ніздрів бурхало полум’я.
Королевич сторопів. А чорний змій схопив своїми чорними пазурами ніжне тіло дівчини і поніс до скелястих гір, у свій палац.
Коли королевич оговтався, то, не вагаючись і миті, й собі вирушив до скелястих гір — визволяти кохану Лелію.
Але чорний ворон, друг і порадник чорної чаклунки, не дрімав. Він усе бачив, усе розумів — мудрий був. Полетів він до чорної чаклунки і все їй розповів.
Та не роздумувала довго — вирішила згубити королевича, аби той не зміг визволити з вічної неволі її дочку.
Летить чорна чаклунка на своїй мітлі, аж коли бачить: через гори й долини скаче на білому коні королевич Білого королівства. Ще чорнішою стала чаклунка від злості. Випередила вона юнака і вмить обернулася на широку бурхливу річку. Ступить юнак у воду — тут же помре.
Близько-близько до річки підійшов юнак, хотів уже ступити у воду, та побачив — над гніздом, у якому сидять малі пташата, ширяє шуліка. Забув юнак про свої турботи, побачивши чужу біду. Вихопив шаблю й розрубав навпіл хижого шуліку. Радісно запищали малі пташата. А тут прилетіла і їхня мати — гарна чарівна пташка. Пташата про все їй розказали. Підлетіла пташка до юнака і мовила:
— Ти врятував життя моїм дітям. Тож проси у мене все, що тільки забажаєш.
— Я іду до скелястих гір визволяти свою наречену, — відповів юнак.— Допоможи мені, птахо чарівна!
— Я оберну тебе на птаха, — відповіла та, — і ти перелетиш цю дивну річку, якої раніше тут не було. Але попереджаю: знов обернути тебе на людину не зможу.
— То байдуже! Мені аби лиш перелетіти річку цю кляту, долетіти до скелястих гір і визволити з неволі мою наречену!
Тільки-но юнак це вигукнув, як обернувся на птаха. Ще мить — і він перелетів річку.
Через три дні і три ночі долетів він до великого міста. Покружляв над ним, покружляв, а тоді сів на підвіконня одного з вікон дуже пишного палацу. Королева, яка жила в тому палаці, побачивши прегарного птаха, звеліла своїм слугам упіймати його. Слуги вволили її волю — посадили птаха в золоту клітку.
Одного дня, милуючись красою птаха, відчинила королева дверцята клітки, бо гадала, що птах уже звик до неволі й не полетить нікуди. Але птах умить шугнув до високого неба. Розпростав крила й полинув у стрімкому летові. Та за якусь хвилину на нього напав хижий беркут.
Птах рятувався, як міг, бо здогадавсь: не беркут налетів на нього, а чорна чаклунка, прибравши беркутової подоби.
Пролітаючи низько над землею, птах побачив, що між корінням дерева застрягла ящірочка — б’ється, тріпоче, а вивільнитись не може. Забувши про власну небезпеку, він підлетів до дерева й визволив ящірочку. Та шмигнула в нірку. З нірки виповзла стара ящірка, глянула на птаха й мовила:
— Бачу, беркут хоче тебе згубити. Коли хочеш, оберну тебе на ящірку, і ти втечеш від свого немилосердного ворога. Однак пам’ятай: знову на птаха обернути тебе не зможу.
— Хай стану ящіркою, аби лиш дістатися до скелястих гір і визволити з неволі мою кохану Лелію! — вигукнув птах.
І враз обернувся на прудку ящірку й сховався під корінням старого дуба. А лютий беркут вдарився грудьми об землю і таку яму в ній вибив, що й кам’яна брила там би помістилася. Проте марно старався — ящірки вже й слід прохолов.
Через три дні і три ночі ящірка була вже зовсім близько від змієвого палацу на скелястих горах.
Аж тут поруч із ящіркою спалахнув червоний вогонь, далі розлігся гуркіт, а водночас почувся тихий і болісний плач.
Здогадалася ящірка, що вогонь на неї вергнула чорна чаклунка. Але не знала ящірка, що вогнем тим засліпило очі старенькій чарівниці, яка жила неподалік у лісі.
— Як же я тепер дійду до своєї хатини? — стогнала старенька чарівниця. — Адже нічогісінько не бачу!
Забула ящірка про власний клопіт і мовила до чарівниці:
— Прислухайся до мого шурхотіння, бабусенько, і йди слідком. Я доведу тебе до твоєї хатини.
Дійшли вони до хатини, де жила чарівниця. Ввійшовши, старенька відразу змастила якоюсь мастю собі очі й прозріла. Нахилившись до ящірки, вона сказала:
— Проси в мене все, що хочеш! Ти ж бо врятувала мені життя!
— Нічого мені не треба, — відповіла ящірка. — Тільки б визволити з неволі — з палацу чорного змія — мою наречену Лелію!
— Оберну я тебе на козулю гірську, і добіжиш ти до палацу чорного змія. Однак знову на ящірку обернути тебе не зможу, — зітхнула стара чарівниця.
— Я стану гірською козулею! Я побіжу! Аби тільки визволити мою красу незрівнянну — мою Лелію!
Тільки-но ящірка вимовила ці слова, як обернулась на гірську козулю й легко побігла до палацу чорного змія.
Чорний змій зустрів козулю страхітливим ревінням. З ніздрів його чорними струменями викинулась отруйна вода, але козуля перестрибнула через ці отруйні струмені.
Тоді чорний змій вергнув із ніздрів червоне полум’я. Проте й через нього перескочила козуля.
Зрозумів чорний змій, що не обійтися без двобою, надувся, мов жаба, та й почав підступатись до козулі. Але козуля спритно ухилялася від його ударів. А потім сама вдарила змія гострим копитом. Той, кумкнувши, вибухнув і розлетівся на найдрібніші друзки.
Нема більше чорного змія, який накоїв на землі так багато лиха!
Вскочила козуля до палацу та й ну розбивати гострим копитом темницю за темницею, — а звідти виходили, вибігали й вилітали люди, звірі, птахи, змієм поневолені, і всі влад красно дякували козулі.
Нарешті козуля побачила Лелію.
Дівчина притислась до козулі й заплакала від радості.
А потім глянула козулі у вічі, зчудувалася й вигукнула:
— Це ж твої очі, коханий мій!
— Так, це я, Леліє! Але часу в нас обмаль. Тікаймо звідси, бо незабаром прилетить твоя мати, чорна чаклунка, і вб’є мене!
— Як же ми втечемо? — сумно мовила Лелія. — Адже через такі скелі, такі стрімчаки тільки птахи перелетіти можуть…
Козуля припала на передні ноги, і Лелія зрозуміла, що треба сісти їй на спину. Так і зробила.
Козуля легко перестрибувала зі скелі на скелю. Небагато часу минуло, а скелі залишились далеко позаду.
Та коли козуля й Лелія входили у темний ліс, перед ними зненацька з’явилася чорна чаклунка. Розчепірила пазуристі пальці, відкрила рота із довженними чорними зубами.
Козуля аж замружилась з несподіванки й великого дива. А Лелія впала перед матір’ю навколішки.
— Благаю, мамо, вбий мене, а його не чіпай!
Враз вона й козуля обернулися на прудких ящірок і зникли в густих чагарях.
Три дні і три ночі ховалися вони від чорної чаклунки. А тоді, біля порослого мохом каміння, вона знову з’явилася перед двома прудкими ящірками.
Розчепірила пазуристі пальці, відкрила довгозубого рота й підступається, підступається…
— Матусю! — закричала ящірка-Лелія людським голосом. — Вбий мене, тільки пощади мого коханого!..
Мовила вона ці слова — і вмить обидві ящірки обернулись на птахів та й злетіли в небо.
Три дні і три ночі не могла наздогнати їх чорна чаклунка.
Нарешті долетіли вони до крислатого дуба і всілися на вершечку перепочити трохи.
Та не встигли ще й обдивитися навкіл, як чорна чаклунка почала дертися по стовбуру.
Птахи не мали сили летіти далі. І мовила Лелія:
— Матінко, не губи мого коханого! Краще мене покарай!..
Раптом усе завмерло навкруг. Ущух вітерець, замовкли птахи, не шелестіло листя крислатого дуба…
Якась таємнича сила підняла чорну чаклунку високовисоко в небо, а тоді вдарила нею об далекі гори. Здригнулася земля, і там, де були гори, утворилося озеро. Вода в ньому вирувала-нуртувала…
А Лелія зі своїм коханим тільки тепер завважили, що стоять вони під крислатим дубом — не птахи вже, а люди. А у вітті крислатого дуба співають чарівних пісень дивовижні птахи.
Отут і кінець нашій казці.
