Було де не було собі одне срібновеже місто, біля якого текла річка зі срібного водою. У хвилястій річковій воді щоранку вмивалася фея Аніла, яка мала довгі, аж до землі, золоті коси. Умившися вранці, вона сідала на порослу мохом скелю і, розпустивши свої коси, сушила їх під сонячним промінням.

Якось прийшов на річку старий рибалка — хотів наловити форелей. Побачивши фею, яка сиділа на скелі, він вигукнув:

— Коси твої прекрасні, але промені сонячні міняться й виблискують ще гарніше!

Розсердилася фея Аніла за такі слова — і не тільки на старого рибалку, а й на всіх мешканців срібновежого міста. Вона висмикнула із своїх кіс три волосини, дмухнула на них — і полетіли вони в різні сторони. А фея проказала таке прокляття:

— Мешканці срібповежого міста, оберніться на німих кам’яних бовванів! Лише тоді розірву я чари оці, коли якийсь вигадливий сміливець знайде і поверне мені три мої волосини, що порозліталися в різні сторони. І тільки ти, нікчемний рибалка, один з усіх скам’янілих бовванів срібновежого міста, здатен будеш повторювати оці слова мої доти, поки з’явиться герой, який не пошкодує життя для визволення міста від мого прокляття!

Щойно фея Аніла вимовила ці слова, як усі мешканці срібновежого міста обернулися на німих кам’яних бовванів. Старий рибалка теж скам’янів просто отут, на березі срібноводої річки. Але уста його залишилися живими — вони раз у раз повторювали Анілине прокляття.

Сина старого рибалки — Фертуса — в цей час не було вдома, тож прокляття феї на нього не подіяло. Фертус якраз ходив у далекі краї шукати собі дружину. Та не пощастило йому зустріти дівчину, яка б запалила у його серці полум’я кохання.

Повернувшись додому, ввійшовши у браму рідного срібновежого міста, Фертус із подивом побачив, що кожен мешканець — на вулиці, в будинку, в садку — став каменем.

У рідному домі не побачив Фертус батька свого. Зате побачив улюбленого песика — той скам’янів саме в ту мить, коли цупив смажену курячу ніжку з пательні.

Шукаючи батька, Фертус подався за місто. Підійшов до срібноводої річки і побачив на березі риболовну сіть, а неподалік і свого скам’янілого батька; уста його без угаву повторювали прокляття феї.

Ні про що інше старий рибалка говорити з сином не міг.

— Ну, гаразд, — сумно мовив Фертус. — Не пропадуть марно слова твої, батьку. Я знайду три золоті волосини феї Аніли. Я визволю рідне місто. Задля цього не пошкодую і життя свого.

Нічого не міг сказати у відповідь синові старий рибалка, тільки на скам’янілих його очах забриніли дві гарячі сльозини і повільно скотилися скам’янілим обличчям.

Як сказав Фертус батькові, так і вчинив. Вирушив на пошуки трьох волосин феї Аніли. Йшов горами, йшов долами, аж поки дійшов до підніжжя високої гори. Почав сходити на вершину, але схил гори був такий ковзкий, що коли й робив Фертус крок уперед, то вмить зісковзував на два кроки назад. Тяжко-важко, але вершини він таки сягнув і вже хотів спускатись по інший бік, коли помітив, що верхів’я гори, наче плугом розрізане, рівно розоране глибоким і широким рівчаком, якого навіть прудконога гірська лань не перескочила б.

Замислився Фертус. Треба щось робити — не вертатися ж додому ні з чим. Думав він, думав, аж раптом побачив: по той бік рівчака, наче з-під землі, з’явилася згорблена бабуся.

— З яким клопотом прийшов, парубче? — спитала вона.

— Я шукаю три волосини феї Аніли, бабусю, — відказав Фертус.

— Одна її волосина в мене, — мовила бабуся. — Я перекину її через оцей рівчак, і, якщо ти зважишся перейти по ній на мій бік, вона твоя.

Бабуся перекинула через рівчак волосину, і ця волосина виблискувала так, аж засліплювала Фертусові очі. І подумав Фертус: «Яка ж гарна має бути фея, коли одна тільки її волосина отак висяює».

Не роздумуючи, ступив він на волосину і, похитуючись, пішов по ній через широкий та глибокий рівчак. Десь на середині глянув Фертус униз, і мало не запаморочилася йому голова: там, на дні прірви, чатувало жахливе страховисько з роззявленою пащею. Серце у Фертуса закалатало, дух йому забило. Та згадав він батька свого скам’янілого, збовванілих мешканців рідного срібновежого міста, і враз додалося йому відваги. Крок, іще крок — ось уже він на тому боці.

Згорблена бабуся мовила до Фертуса такі слова:

— Ти, парубче, справжній герой! Візьми цю волосину. Коли йтимеш через шумливий ліс і зустрінеш там фею Анілу, віддай їй волосину, хай вона стане ще гарніша.

Запам’ятав Фертус бабусину пораду, скрутив у кільце золоту волосину і зійшов з гори.

Рано-вранці вступив Фертус у ліс, в якому дерева, схиляючись одне до одного кронами, так солодко шуміли, що, здавалося, у всьому лісі лунала щонайніжніша музика. Фертус побачив фею Анілу, вбрану в шумливу, пінливу серпанкову одіж. Вона була така гарна, що хлопець аж занімів з великого дива.

— Ти приніс мою першу волосину? — спитала фея Аніла.

Опам’ятався Фертус, віддав їй скручену в кільце осяйну волосину. Взяла її фея Аніла, пильно глянула Фертусові в очі й тут же зникла, мов дим.

Подався Фертус далі, проте ненастанно думав про фею Анілу, яку покохав з першого погляду.

Йшов він, ішов, аж поки дійшов до драглистого болота. Посередині цього багниська жила мати всіх відьом. Ще здалеку відчувши наближення Фертуса, вона піднялася з трясовини. Довкіл неї бігали, стрибали, перекидалися окаті малюки, кружеляли блукаючі огні.

Мати всіх відьом простягла до Фертуса руки й сказала:

— Ходи сюди, парубче, коли ти сміливець! В мене друга волосина феї Аніли. Якщо підступишся до мене, віддам тобі її.

Глянув Фертус на потворну відьомську матір і побачив обвиту довкіл її чорнющої шиї золоту волосину, яка висявала яскравіше, ніж намисто з перлин. Жодної миті не вагаючись, попрямував він до відьми. Та ледве ступив кілька кроків, як по коліна провалився в болото. Засміялася мати всіх відьом, мовби іржаві ворота зарипіли, та Фертус не злякався, йшов далі. Болото вже сягало йому підборіддя, а зла відьмачка радісно потирала руки, бо сподівалася, що хлопець потоне. Та хоч як було Фертусові важко, дійшов він до лихої баби й сказав:

— Твоє бажання я виконав. Давай золоту волосину, як обіцяла.

— На, бери і йди собі!.. Побачу ще, як ти з цього болотиська виберешся! — прорипіла відьомська мати й пірнула на дно багновища.

Сам-один залишився Фертус і став думати-гадати, як звідси вийти. Ступив — і вгруз у багнюку аж по шию. Ще два кроки — і лиш очима кліпає зі страхітливого болотиська. Отоді, змахнувши обома руками, викинув Фертус золоту волосину на берег. Полетіла волосина, зачепилася за стебло білої квітки, і, хапаючися за цю золоту нитку руками, вибрався Фертус з болота. Хотів був зірвати квітку і, як пам’ять про цю мить, заховати на грудях, — але квітка враз зникла. Та й як йому було зірвати квітку, коли ж то не квітка була, а сама фея Аніла: кохання до Фертуса привело її сюди у найнебезпечнішу хвилину.

Помандрував Фертус далі. Скупався в річці, відчув себе свіжим і дужим.

Йому кортіло зустріти фею, та не лише для того, аби віддати золоту волосину, а й щоб побачити її прегарне обличчя.

Над ранок знову дійшов він до шумливого лісу, і коли сягнув його середини, в пишних серпанкових шатах перед ним з’явилася фея Аніла. І здалося Фертусові, що вона ще гарніша, ніж тоді, коли побачив її вперше. Вона так мило всміхалася, що Фертус просто знетямився від щастя.

— Я приніс твою другу волосину, — сказав він. — І зараз же рушаю шукати третю.

Фея стала благати, щоб Фертус залишився в її золотому замкові, де вони жили б довго й щасливо.

Фертус уже майже погодився одружитись із нею, але згадалися йому скам’янілий батько, мешканці рідного срібновежого міста, що побовваніли, і він мовив:

— У пошуках дружини багато земель обійшов я, та жодна з дівчат, яких бачив, не могла запалити в серці моєму того вогню, який горить у ньому від часу нашої першої зустрічі. Та поки що ми не можемо побратися — я повинен вибавити від страшних чарів батька мого і мешканців рідного срібновежого міста.

Зрозуміла фея Аніла марноту своїх слів, тож коли знову розлучилися вони, обернулась на невидимку і подалася назирці за Фертусом.

А Фертус надвечір дійшов до великої річки і ліг на березі відпочити. Тільки-но він заснув, як фея ступила до води і проказала:

— Рибко, рибко, появись! Рибко, рибко, появись! Рибко, рибко, появись!

Річка сплеснула хвилею, і до берега підпливла срібна рибка. Вона тримала в роті невеличку мушлю, яку й віддала феї Анілі. Фея відчинила мушлю, витягла з неї третю золоту волосину, обвила нею серце заснулого Фертуса і щезла, мов дим.

Уранці хлопець побрався далі. Шукав третю золоту волосину па гірських верховинах, у глибинах озерних, у печерах земних, та ніде не знаходив. А серце чимдалі ч дужче тужило за Анілою.

Нарешті, обійшовши всі усюди, Фертус вирушив додому. Він був дуже сумний. Та й як було не сумувати, коли знав, що побачить скам’янілих мешканців рідного срібновежого міста, недвижного батька свого! Йшов він та йшов, аж поки знов опинився у шумливому лісі. Коли сягнув його середини, в осяйному серпанковому вбранні перед ним з’явилася фея Аніла.

— Приніс третю волосину? — спитала вона.

Зітхнувши важко, Фертус мовив:

— О, незрівнянно гарна феє, ніде я не знайшов третьої золотої волосини. Та якщо хочеш, візьми моє життя, тільки розбий чари, якими зачароване рідне моє місто.

— Третя золота волосина у грудях твоїх, я сама твоє серце нею оповила, — відказала фея Аніла. — Якщо ти сам знімеш волосину із свого серця й віддаси мені, моє закляття зніметься, і повернуться до життя люди твого рідного міста — але сам ти закам’янієш. І тільки серце твоє, якого моя волосина торкалася, живим болем у тобі озиватиметься. Муки, тугу за мною відчуватимеш, доки твого й віку.