Ледарі

Жила-була одна працьовита вдова, і мала вона сина, якого звали Шапко. Здоровим, гарним виростав хлопець. Та що за радість матері з дорослого сина, коли він день і ніч вилежується в ліжку! Розплющував очі Шанко лише тоді, коли ніздрі йому лоскотали пахощі картопляної юшки, смаженої курятини, свіженького молочка. Попоїв — і знов у ліжко! Картала його мати, казала, як чорно вона працює, як болять у неї руки-ноги, прохала сина землю зорати, зерно посіяти, волів, корів, поросят доглянути. Та де там! Шанко відповідав:

— Ви, мамо, вже вуха мені проплакали. А я оце, бідний, сплю та сплю і таким нещасливим почуваюся, що й не жив би, якби не лежав би. Я ж за все своє життя-спання ні разу не бачив цікавого сну. І поки не побачу його, доти не вставатиму з ліжка! Отак!

Засумувала старенька мати. А що мала робити — син же рідний… І далі сумлінно працювала, Шанка свого милого доглядала-годувала. А Шанко лежав у перинах м’якесеньких та чистесеньких і зітхав важко-важко — цікавий сон не приходив і не приходив. Але ж і розтовстів уже Шанко так, що ледве на ліжку вміщався!

Якогось дня сіла на підвіконня говірлива-теркотлива пташина та й нащебетала Шапкові, що всі його однолітки вже жонаті, щасливо живуть зі своїми дружинами милими та любими.

Розплющив Шанко сонні очі та й каже матері:

— Мамо, я б уже і одружився. Ану пройдіться селом та підберіть якусь годящу дівчину. А я поки посплю.

Зраділа вдова, що син нарешті за розум береться.

— Шанку мій ріднесенький!— каже. — Яка була б я щаслива, коли б у дім наш гожа й працьовита дівчина прийшла! Та краще буде, як ти сам вибереш дружину. І звичай у нас такий, та й серце саме мусить вказати тобі обраницю, яка стане тобі вірною дружиною.

— А ви, мамо, знаєте, скільки хат треба обійти, щоб навідати всіх сільських відданиць? — зі сльозами в голосі відмовляє Шанко. — Так і ноги можна стоптати. А ви звикли туди-сюди бігати. Тож ідіть, висватайте мені якусь дівчину. Я ж бо не пам’ятаю, щоб ви коли-небудь запропонували мені щось несмачне. То й дружини лихої не приведете.

Що матері робити? Пішла по селу, від хати до хати. Та марно. Всі дівчата кепкували з її сина. Кожна казала, що краще в дівках сидіти, ніж за такого лінтюха-гладуна, як її Шапко, заміж вийти. Навіть посватати незугарен — знай вилежується в ліжку, ледащо!..

Сумно стало Шапкові, що не матиме він дружини. Правда, повеселішав трохи, коли говірлива-теркотлива пташина на підвіконня сіла, від сну його розбудила і нащебетала, що в сьомому звідси селі живе пастух, який аж сімох дочок заміж віддає. Якщо піти завчасу, то можна якусь і висватати.

Довго думав Шапко. Ще довше з ліжка зводився. Накинув на своє гладке тіло сяку-таку одежину, взяв у руку величезний кошик з харчами і, навіть не взувшися, не вмившися, не зачесавшись, босий, замурзаний, пелехатий, посунув із хати. Пройшов село, перетнув поле, вступив у ліс. Дивиться, а на гілці невисокого дерева висять дві пари чобіт — червоних, зі срібними підківками. Одні менші, дівочі, Шанко й не торкнув, а ті, що більші, зняв і хотів був узутися, та ба! — чоботи не налазили на його товстезні ноги.

Розсердився Шанко та й жбурнув червоні чоботи як міг далеко, а тоді поплентав далі.

В іншому лісі, куди незабаром вступив Шанко, на невисокому дереві гойдалися на гілці червоні гусарські штани, золотом гаптована червона куртка, а поруч — дівоча кофтина з вишиваними рукавами й шовкова спідниця. Шанкові скортіло приміряти гарний гусарський убір. П’яв на себе штани, п’яв куртку — не налазять! Руки-ноги затовсті, черево — мов те барило… Кинув він спересердя одяг і помандрував далі.

І ще один ліс трапився Шанкові на його шляху. На гілці невисокого дерева висіла шапка з барвистим пером, а поруч — дівоча хустина з торочками. Спробував Шанко надіти шапку. Марна праця! Тріщить шапка по швах, от-от розірветься, а на голову не налазить. Швиргонув Шанко шапку, аж засвистіло, ще й плюнув їй услід.

Нарешті добувся він до сьомого села. Пастухову хату побачив здалеку, бо там якраз шість весіль гуляли — музики грали, гості співали, танцювали.

Підійшов Шапко до пастуха та й каже:

— Бачу, що не спізнився я, бо й для мене наречена залишилася.

— Є в нас дівчина, є, — відповідає пастух. — Віддам за тебе сьому дочку свою. Вона тобі до пари! — І кличе:— Піріко! Прокинься-но, ходи сюди! Не ганьбитимешся, що сестри твої повиходили заміж, а ти в дівках зосталася. Маєш сватача. Ліпшого чоловіка собі не підбереш.

Серце в Шапка закалатало. Адже зараз він свою наречену побачить!..

Через поріг перекотилася дівчина — кругла й боката, мов діжка, у брудній, бганій одежині. Оце така наречена!..

Глянув Шанко на дівчину, глянула дівчина на нього. І той, і та пикаті, пузаті; губи в обох — як ковбаси, підборіддя на груди спускаються, одне під одним висять.

Одвернувся Шанко від дівчини, одвернулась дівчина від нього. Не сподобався ні він їй, ні вона йому.

Але гості, веселі від музики й танців, і їх втягнули в коло. А тут заграли чардаш! Незабаром Шанко і дівчина стояли вже осторонь, ледве зводячи дух, мокрі від поту й червоні, як жар. Заздро було їм дивитись, як усі гості, навіть літні, витинають стрімкий чардаш.

Весілля відгуляли, гості розійшлися. Кожен молодий узяв свою молоду за руку та й повів додому. Те саме зробив і Шанко. Важко їм з Пірікою йти, дебелим отаким, проте вони не зупинялись. Нарешті дійшли до височенного палацу. Брама була відчинена, і вони вступили па подвір’я. До них підбіг слуга і повів обох до тронної зали.

Сивобородий король сидів на троні в пурпуровій мантії, з короною на голові.

— Ну, нарешті й ви прийшли! — радісно вигукнув він.

Здивувалися молодята — адже ніхто їх не запрошував до цього пишного палацу.

— А ви не дивуйтеся, що я чекав вас, — сказав король. — Я король усіх соньків-сплюхів, лінтюхів-ледацюг, і ваше місце — в моєму королівстві.

Ото зраділи Шанко та Піріка! Адже їм так хотілося спати! Уявили, як зараз ляжуть у пухові перини, на чисті простирадла та й дадуть хропака. З утоми, звичайно…

Але ще більше вони здивувалися, коли король своїм гучним королівським голосом звелів навіть і не думати про сон доти, поки Піріка не вимиє — чисто-чистісінько — вікна палацу і мармурові підлоги у всіх покоях, а Шанко не об’їздить дикого коня Буцефала. Коли ж об’їздить його, то мусить піти ген до тої гори й надовбати каміння стільки, аби його вистачило на спорудження нового такого ж палацу.

Сумне личенько мала Піріка, коли з відром та з ганчіркою в руках увійшла до першого покою. Ще сумнішим подавсь до загороди Шанко. Там іржав і рив копитом землю необ’їжджений Буцефал.

Три дні змагався Шанко з конем, поки сів на нього, сім разів падав управо, а ще сім — уліво. А як усівся, кінь помчав його через яруги, гори, доли, урвища так, що Шанко ледве не помер зо страху. Та коли кінь знову прибіг до палацу, король побачив, що вже Шанко конем керує, а не кінь Шанком.

Скочивши на землю, Шанко тут же вхопив величезну кирку, побіг до гори й заходився довбати, ламати, кресати, колоти камінь. Гора меншала, купа каміння більшала. Страшенно боліли йому м’язи, але він не кидав роботи. І що завзятіше працював, то бадьорішим почувався. Піт заливав йому очі, а втома меншала й меншала.

Коли від гори не лишилось і сліду, Шанко попрямував до палацу.

Довкола співали-щебетали птахи. Шанко намагався їм підспівувати, підсвистувати.

Ввійшовши до тронної зали, він уклонився королю і сказав:

— Королю, повелителю мій, виконав я твоє веління! Вогненного Буцефала об’їздив, каменю на спорудження нового палацу набив, наколов. Дозволь тепер трохи відпочити.

— Ти зробив усе, що я звелів; нагорода тобі буде, — відповів король і вигукнув:

— Піріко, якщо ти вже виконала своє завдання, то ходи сюди!

Шанко хотів сказати королю, що хай Піріка залишається в палаці, може, тут вона згодиться для якої-небудь роботи, хотів іще щось сказати, але… Він упізнав лише поганенький одяг, в якому Піріка рушала з ним у дорогу. Та хіба це Піріка?! Назустріч йому йшла струнка, рум’яна, гожа дівчина! У Шанка аж серце тьохнуло — закохався враз.

Піріка теж не повірила власним очам, коли глянула на Шанка. Перед нею стояв стрункостанний красень з блакитними очами й посміхався до неї.

Куди поділися двоє сонних гладунів? Перед королем стояла пара молодят, які закохано дивились одне на одного: їхні очі сяяли щастям. Подякували вони королю сердечно і рушили в путь-дорогу. Навіть на спочинок не спинялися, бо дуже вже хотілось їм обійняти Шапкову матір. Йшли легко, дорога пружно відштовхувала їхні бистрі ноги.

Аж ось вони вступили до якогось лісу — і бачать: на гілці невисокого дерева висить шапка з барвистим пером, а поруч — дівоча хустина з торочками. Підбігла Піріка до дерева, вхопила хустину, запнулася й ще гарніша стала. Шанко, трохи вагаючись, підійшов, узяв шапку, приміряв — мов на нього шита! А як йому личить!

Правляться молодята далі. Підходять до другого лісу. Дивляться, а там на невисокому дереві гойдаються на гілці червоні гусарські штани, золотом гаптована червона куртка, а поруч — дівоча кофтина з вишиваними рукавами і шовкова спідниця. Знову першою приміряла обновку Піріка — наче квітонька, ще гарніша стала. Приміряв одяг і Шанко — як улитий!

Простують вони далі. Ось і третій ліс. Дивляться — на гілці невисокого дерева висять дві пари чобіт — червоних, зі срібними підківками. Ті, що більші, приміряв Шанко — його чоботята! Менші приміряла Піріка — теж по нозі!

Подивився Шанко на Піріку — гарна, мов намальована! Подивилася Піріка на Шанка — нема в світі кращого хлопця!

— Якби-то тато і шість моїх сестер побачили нас такими! — важко зітхнула Піріка.

— Не зітхай, Піріко! Запросимо їх до нас! — сказав Шанко. — Але спочатку заспокоїмо мою маму — адже вона так давно не бачила мене! А тебе ніколи ще не бачила…

Коли вступили на Шапкове подвір’я, з хати вийшла вдова. Довго придивлялася, вагалась, поки впізнала у цьому красеневі стрункостанному свого сина. Та й цілувала ж його, а потім Піріку, а тоді обох! Цілувала, до грудей пригортала, нетямлячись від щастя.

Раділа вона недаремно. Не в ліжку знаходила зранку молодят: вони вже були в роботі. А матері взагалі заборонили працювати, бо, сказали, досить уже вона на віку своєму натрудилася.

Ні Шанко, ні Піріка ніколи не скаржилися, що їм цікаві сни не сняться. Щоправда, часу для сну було небагато, але завжди, коли вранці прокидалися, гукали одне до одного:

— Який гарний, який цікавий сон мені приснився!