Жив собі та був гарний-гарний хлопець, який удень і вночі мріяв про шапку-невидимку.
— Якби я став невидимкою, — казав він, — то скільки добра зробив би біднякам нужденним! А багатіїв-неправедників повсякчас карав би!
Мріяв отак хлопець, але нічого не робив — вилежувався від смерку до ранку, від ранку до смерку. Даремно мати, бідна вдова, заохочувала сина до якогось діла. Той пускав материні напучування та благання повз вуха і одно повторював:
— Якби я мав шапку-невидимку, скільки радості дарував би людям! Скільки лиха й смутку обернув би на добро і щастя!
Гірко побивалася бідна вдова, плакала над сином непутящим, бо ж гадала, що коли нічого він не робитиме, то навіть пари собі не знайде. Хто ж бо вийде за неробу?..
Аж якось перед удовою з’явився, наче з-під землі, сивий дідусь і мовив:
— Дізнався я, що твій єдиний син мріє про шапку-невидимку. Візьми-но, жіночко, тюрбан оцей шарлатовий, і коли син твій знову за шапкою-невидимкою заголосить, підкоти до нього тюрбан і скажи, щоб надів. Однак попередь його, що сам він тюрбана з голови не скине. Хай викликає мене. Та якщо я зніму з нього тюрбан, надіти його він уже не зможе ніколи.
Подякувала вдова дідусеві за доброту й стала чекати, коли син заговорить про шапку-невидимку.
Довго ждати не довелося. Поснідав син, усівся на осонні й заголосив:
— Якби я мав шапку-невидимку, скільком бідарям радість подарував би, скількох неправедників покарав би!..
Тільки-но він це мовив, мати наділа йому на голову тюрбан. Тьохнуло серце в грудях у хлопця — відчув, що сповнилася його заповітна мрія.
Підвівся він і побіг на луку, де випасався здоровенний бик. Ударив бика кулаком по карку, той вигнувся, відскочив, розігнався і, наставивши роги, хотів кинутись на кривдника, та раптом спинився. Бик нікого не побачив! І він знову взявся скубти травичку.
Повірив хлопець, що він таки справді став невидимкою. Дуже зрадів із цього. І відразу вирушив у мандри.
Найперше зайшов до хати скупого багатія. Той саме рахував червінці й приказував, їх перебираючи:
— Любі мої золотиночки, ріднесенькі мої! Не покидайте мене ніколи! І примножуйтесь, примножуйтесь!.
Зачерпнув хлопець пригорщу золотих монет і жбурнув крізь відчинене вікно на вулицю. Потім іще пригорщу… Іще пригорщу…
Під багатієву хату позбігалися люди й почали визбирувати червінці, напихаючи ними кишені, торби…
Багатий скупердяй аж занімів з несподіванки, а тоді як зарепетує:
— Ой-ой-ой! Хто ж це цупить мої грошенята найрідніші?
— Ніхто! — обізвався хлопець.
— Любий Ніхто, добрий Ніхто, змилуйся з мене, не забирай мого золота! — заблагав багатій.
Та хлопець, не слухаючи, повикидав крізь вікно всі червінці й, задоволений, подався далі.
А багатий скупердяй швидко повизбирував золоті монети, що їх не помітили й позалишали перехожі, заховав до окутої залізом скрині й надалі стеріг любі-рідні його серцю червінці ще пильніше, став іще жадібнішим.
А хлопець весело крокував дорогою. Мимохідь смикав за хвости собак, лякав підступних злодіїв. Собаки гавкотіли, злодії кидалися врозтіч, а хлопець іще веселіше мандрував далі.
На третій день вступив він до високовежого міста, яке тим було знамените, що мешкав у ньому найбільший У світі скупий. До його будинку й подався хлопець. Найскупіший ненаситець якраз вечеряв. На широченному столі перед ним стояли мисочки й миски, тарілочки й тарелі, на яких парували три тлусті індики, сім довгоносих фазанів, а на одинадцяти тацях лежали торти й тістечка. Хлопець сів навпроти найскупішого ненаситця і тільки зараз відчув, що дуже зголоднів. Тож їсти почав зі смаком. Дивиться найскупіший ненаситець, як невідькуди зникає їжа з мисок і мисочок, з тарілочок і тарелів, із таць, а тоді як зіпне:
— Хто це поїдає мою вечерю?!
— Ніхто! — відказує хлопець.
— О, добрий Ніхто, любий Ніхто, не забирай у мене мою улюблену їжу, бо ж я охляну, а потім сконаю від голоду!
Однак марні були благання найскупішого ненаситця. Хлопець їв та їв, аж поки наївся донесхочу. Та на широченному столі залишалось іще багато наїдків і напитків, тож невидимий Ніхто пороздавав їх у вікно біднякам. А як роздав усе, то пішов далі своєю дорогою.
Коли найскупіший ненаситець побачив, що Ніхто вже не подає його їжу у вікно, то звелів слугам принести з кухні все, що залишилося. Добряче попоїв і став іще скупішим, іще зажерливішим.
На третій день дійшов хлопець до Чорної Держави. Весь її народ був у смутку великому, бо головний візир разом зі своїми солдатами вкинув короля в темну в’язницю. Невидимий хлопець увійшов до палацу саме в той день і час, коли головний візир намірився проголосити себе королем. Хлопець уже встиг довідатися про це і ось тепер усівся біля золотого трону, ще й ноги впоперек килима простяг. Отож головний візир, ідучи до трону, мусив або зашпортнутись за його ноги, або якось переступити через них. Так воно й сталося — візир зашпортнувся.
— Хто це насмілився шлях до трону мені перегородити?— розлючено вигукнув він.
— Ніхто! — відповів хлопець.
Почувши таку відповідь, головний візир трохи заспокоївся: як може якийсь Ніхто зазіхати на трон?.. І знову, пішов до трону, і знов зашпортнувся.
— Хто це насмілився шлях до трону мені перегородити?— розлючено спитав візир удруге.
— Ніхто! — вдруге відповів хлопець.
Втретє рвонувся до трону головний візир, але невидимий хлопець так копнув його обома ногами, що візир сім разів перевернувсь через голову й відкотився далеко від трону.
Всі голосно зареготали. Виявилося, що придворні й підданці не бояться головного візира, який ні в сих, ні в тих сидів посеред тронної зали. Побігли вони до темної в’язниці, визволили доброго короля, на плечах занесли його до палацу й посадовили на трон.
Хлопець побрався далі. А головному візирові тільки того й треба було. Як побачив, що доброго короля ніхто не захищає, знову почав готувати проти нього змову, ще підступнішу.
А невидимий хлопець, весело наспівуючи, долав і долав дорогу. Отак минуло сім днів і сім ночей. На восьмий день увійшов він у Царство Білого Короля. І була в того Білого Короля красуня-донька, біла, мов сніг, із золотими косами. Звали її Біла Троянда. Король уже подумував про доньчине заміжжя, та й сватачі йшли безперестанку, але як з’являлися, так і зникали — ніхто Білій Троянді не подобався, не зворушив її серця.
Невидимий хлопець як побачив Білу Троянду, так ураз і закохався. Не витерпів — тут же й поцілував її в Щоку.
— Хто поцілував мене? — спитала вражена дівчина.
— Ніхто! — відповів хлопець.
— Ну, якщо ніхто, то не біда, — мовила Біла Троянда.
Перед обідом гуляла Біла Троянда в саду, милувалася квітами, деревами, слухала пташині співи. А за нею, слід у слід ступав хлопець-невидимка. Коли ж королівна сіла на лаву й почала добирати букет із нарваних квітів, хлопець нахилився до неї й знову поцілував. Озирнулася Біла Троянда й спитала:
— Хто мене поцілував?
— Ніхто! — знову почула у відповідь.
Увечері в головному палаці Царства Білого Короля був бал. Але даремно чекали на Білу Троянду — вона сиділа в бічному покої, не хотіла ні з ким розмовляти. Однак хлопець-невидимка і тут її знайшов і ще палкіше поцілував.
— Хто поцілував мене в уста? — спитала королівна, і личко її зарум’яніло-зашарілося.
— Ніхто! — відповів невидимий хлопець. — Проте щоб ти знала, Біла Трояндо: я кохаю тебе більше за життя і прошу стати моєю дружиною.
— Як це я можу вийти заміж за невидимця?!— щиро здивувалася королівна. — Спершу покажись мені, який ти є, а вже потім побалакаємо.
— Та це ж найлегше! — вигукнув хлопець і обіруч схопився за тюрбан свій шарлатовий. Смик!.. Смик!.. Не хоче тюрбан зніматися з голови…
Смик!.. Смик!.. Смик!.. Усе даремно.
Перелякався хлопець — адже як не стане він видимим, то не вийде за нього заміж Біла Троянда!
— Гей, ти, хто подарував мені оцей тюрбан шарлатовий, допоможи його зняти! — розпачливо вигукнув він. — Знімай-бо швидше!
Тільки-но мовив це хлопець, як постав перед ним сивий дідусь. Торкнувся пальцем тюрбана — впав тюрбан із голови, покотився далеко-далеко і щез!
Зрадів хлопець несказано, та ще більше зраділа Біла Троянда: перед нею стояв стрункий, широкоплечий красень із синіми очима. Те, що він бідняк, її анітрохи не стурбувало, бо ж були в неї чималі скарби, і вона знала: не в скарбах тих щастя, а в коханні. А вона була певна — цей хлопець кохає її всім серцем.
Сивий дідусь, який стояв поруч, мовив до хлопця:
— Як довго, як палко мріяв ти про шапку-невидимку, а тепер ось радієш, що не маєш її! Справді-бо: той, хто хоче допомагати бідарям і карати неправедників, той, хто, зрештою, хоче завоювати серце розумної дівчини, — той має бути Хтось, а не Ніхто.
Вислухав хлопець ці слова й сказав, що не треба йому більше шапки-невидимки, що не хоче він бути невидимим Ніхто. Він — чесний, сильний та мужній чоловік, який і без шапки-невидимки захистить нужденних і знедолених, покарає злих і жорстоких. Без шапки-невидимки доведе він своє кохання обраній дівчині!
Після весілля Білий Король віддав усі свої володіння хлопцеві, і той, забравши сюди й матір, працював нарівні з усіма, веселився з усіма, сумував з усіма. Отак вони жили й були щасливі.
