Сестричка

Жили собі та були молодий коваль із дружиною, і мали вони чорнявеньку донечку Боріку. Весела, співуча, моторна, метка, Боріка відчувала, що на всім світі нема дівчинки, щасливішої від неї. Ось вона допомогла матері підмести хату — і мати тут же погладила й поцілувала її. Почистила трохи картоплі, й знову — похвали та поцілунки. А коли Боріка ходила до ближчого лісу й приносила звідти хоча б трохи хмизу для вогнища, то похвали та поцілунки були найгарячіші. Нарізала цибулі, всипала корові до ясел сіна — похвали та поцілунки. І пишалася Боріка тим, що, як їй здавалось, жодну дівчинку в світі так не пестили батьки.

Якось, повернувшись із поля з кошиком свіжого цілющого зілля, Боріка побачила вдома диво дивне. Вже знадвору вчула писклявий дитячий плач, а зайшовши до хати, вгледіла, що в колисці, де ще не так давно гойдали її саму, щось лежить. Дитинка! Малесенька-малесенька! Голівка не більша, ніж татів кулак, а оченята мов ґудзички. Вона лежала в колисочці, яку колись змайстрував тато для Боріки…

— Хто це? — спитала Боріка.

— До пас прийшла твоя сестричка, — відповіла мати; обличчя її світилося таким щастям, начеб якесь незриме сонце його осявало.

— Ти в нас тепер не одна, — докинув тато, і його очі теж засяяли. — Тепер ти, Борічко, ще щасливіша будеш!..

Дивилася й дивилася Боріка на маленьку зайду чи знайду, і її вабила, притягала колисочка, та якась упертість чи ще щось таке не дозволяло їй зрушити з місця. Адже сьогодні вона назбирала повнісінький кошик чудового зілля! Вона бігла додому й уявляла, як радітимуть, хвалитимуть і пеститимуть її батьки. Але тато з мамою — вона це вперше відчула! — були щасливі й без неї… Такого ще не бувало!

А дитятко в колисочці плакало і плакало. І то мама, то тато схилялися над ним, щось наспівували, весело з ним розмовляли, хоча воно ще не сказало їм ані слова. До Боріки мовби й діла не мали, навіть не помічали її. Все, увесь світ їм заступила ота маленька скиглійка, рюма, плаксійка, тонкослізка. Віднині щасливою в цьому домі буде вона, а не Боріка…

Боріка ледве стримала сльози й запитала голосно, Щоб почули і тато, й мама:

— Куди покласти це рідкісне цілюще зілля? Його так багато сьогодні.

— Винеси у двір і простели його на решето, хай просихає, — квапливо відповів тато.

Боріка й сама знала, що зілля треба висушити, але ж не для того питала їх. Не звернули тато й мама уваги на таку ревну роботу дочки, бо впадали довкіл отого дитинчати. І — ні похвали, ні поцілунку Боріці!

Минали дні за днями. А Боріка ніяк не могла звикнути до цієї малої зайди чи знайди. Сумовито спостерігала, як мама клопочеться біля крихітної сестрички, як пильнує, чи спить вона, чи поїла вона, чи їй зручно лежати в колисці. Поцілунків і ласки припадало Боріці менше. Та й цілували її тато чи мама поспіхом, не так міцно, як раніше. Сумно їй стало, що малятко, яке ні хмизу не може принести, ні сіна не вкине до ясел, — а про те, щоб назбирати й принести цілющого зілля, і говорити нема чого, — а такою ласкою й ніжністю обдаровують його!..

Менша сестричка позбавила Боріку всього, що раніше давалося їй так щедро. І, певно, плаче вона не тому, що десь їй болить, а хитрує, хоче, аби тато з мамою дарували всю свою ласку тільки їй.

Отак гірко загорювавши, подумала якось Боріка, що піде з дому геть, зникне назавжди. Може, тато з мамою тепер і не помітять, що доньки нема — їм дорожча ота мала вередунка в колисочці…

І так стало Боріці себе жаль, так жаль, що заплакала вона, а потім зібрала у вузлик трохи свого одягу, взяла улюблену лялечку, тихенько вийшла з хати і попростувала дорогою, куди дивилися очі.

Спочатку Боріка йшла швидко, так наче сльози допомагали їй. Незчулася, як вступила у великий шумливий ліс. Сіла під товстенним і височенним деревом, притиснула лялечку до грудей і заплакала ще гіркіше. Аж тут вона почула: десь щось пищить, мовби курчатко на їхньому подвір’ї. Дивиться — а то маленьке пташатко стрибає, плигає довкіл сусіднього дерева, задирає догори свій жовтавий дзьобик і — плаче, плаче, наче Боріка. А на дереві з гілки на гілку пурхають пташенята, мабуть, її братики й сестрички, і не звертають уваги на писклятко, яке на землі не може розпростати крилець.

— Як вам не соромно! — вигукнула Боріка. — Пурхаєте, граєтесь, а братика чи сестричку свою в біді залишили! Якби я була пташиною, я б так ніколи не вчинила.

Боріка обережно взяла пташатко і поклала собі на долоню. Пташа спочатку злякалося, але побачило, що Боріка не хоче йому робити зла, і стріпнуло крильцями.

— Не бійся, пташатко, я покладу тебе до гнізда, яке он гойдається на гілочці!..

— Спасибі тобі за доброту твою, дівчинко, — пропищало пташатко.

Важко було Боріці дотягтися до гнізда, але таки дотяглася й поклала пташа.

Боріка пішла далі лісом, але на душі їй було вже легше, начеб половину свого суму залишила там, під товстим і високим деревом.

Нарешті дісталася дівчинка до одного гарного будиночка. В дворі у землі копирсались молоді кури, щось шукали, дзьобали, кудкудакали, а потім усі гуртом побігли до квочки, яка неспокійно квоктала. Кури бігли до неї, тулилися, залазили під крила. Квочка відганяла їх, та марно. І тут на поклик матері прибігли зовсім маленькі курчатка, жовтенькі й пухнасті. Але місця їм під квоччиними крилами не було.

— Та це ж неподобство!—обурилася Боріка. — Ви вже ж великі, он які повиростали, а відбираєте законне місце в курчаток слабеньких. Таж їм і під сонячним промінням не дуже тепло, їх може зігріти лише мама квочка. Якби я була молодою курочкою, я б так не вчинила.

Почули це молоді кури, поквокали-поквокали та й звільнили місце для курчат.

— Спасибі тобі за доброту твою і за допомогу, мила й добра дівчинко! — прокудкудакала квочка, пригортаючи крильми малесеньких курчат.

Далі Боріка пішла вже весела. Щось важке звалилося з її серця — їй було легко й радісно.

За якийсь час опинилася дівчинка на березі гарного й чистого озера, зусебіч порослого густим очеретом. Легкий вітерець шелеснув між деревами, добіг до очерету, гойднув тонкими й високими очеретинами. На вершечку кожної погойдувався коричневий достиглий волот. Здивувалася Боріка, що такі тоненькі стеблини утримують отакі важкенні волоти. Аж ось вітерець подужчав, очеретини гойднулись сильніше, нахилилися нижче. І тут почалося! Певно, вітер чомусь був сердитий на очерет — налітав на нього, гнув, шарпав, хотів прибити до землі. І якби ще не оті важкі коричневі волоти на вершечках очеретин, їм би легше було. Ось-ось вітер поламає гінкі стебла. Ось-ось! Але все миналося — очеретини дружними снопами то хилилися, то випростувались гордо на зло вітрові.

— Ніколи б не подумала, що ви такі сильні, міцні!— вигукнула Боріка. — Яке диво допомагає вам вистояти проти шаленого вітру?

— Ніякого дива чи чаклунства нема, дівчинко мила! Ми тут усі братики й сестрички. І одне одному допомагаємо. Ті, що виросли вже вище, допомагають меншеньким, меншенькі у бурю й собі підтримують старших, вищих. Наша сила у єдності, в дружбі нашій, — зашуміли напрочуд ніжними голосами тоненькі очеретини.

— І в мене є сестричка! — вихопилося в Боріки. — Малесенька, гарнесенька, мов лялечка.

І згадала дівчинка рідну хату, колисочку, а в ній — сестричку. Чи не плаче вона зараз? Звичайно, Боріка й разу не гойдала свою сестричку, щоб іще солодшим був її сон. Але ж — гойдатиме! А коли гойдатиме?.. І сумно-сумно зробилося Боріці. Знову сльози забриніли на очах.

Зненацька із заростей очерету до Боріки ступила гарна, усміхнена, в прозорому серпанковому вбранні фея. На зріст вона була така сама, як Боріка. Дуже ввічливо фея спитала:

— Як це ти забилася так далеко від дому твого, Боріко? Чому ти не вдома, не з батьком-матір’ю?!

Що могла відповісти Боріка? Виявляється, фея добре її знає. Ні слова не мовила, тільки голівку сором’язливо схилила.

— Хоча й мовчиш ти, Боріко, але я знаю все, — провадила фея. — Ти втекла з дому, бо гадала, що тато й мама вже не люблять тебе так, як раніше. Думала ти, що всю ласку свою вони дарують малесенькій сестричці.

— Так… так… — кивала головою Боріка, і сльози котилися їй по щоках.

— Ти, Боріко, пожаліла мале пташатко, зглянулася над ним і в гніздо його поклала. Ти допомогла дрібненьким курчаткам зігрітися під крильми їхньої матеріквочки. Ти дивувалась із несхитності тонюніх очеретин. А от малесеньку сестричку свою пожаліти не хочеш. Заздриш, що тато й мама впадають біля неї, пестять. Якби я була тобою, мені було б через це дуже соромно.

— А мені вже соромно і жалко-жалко! — вигукнула Боріка. — Якби ти, феєчко, знала, як я мрію доторкнутися до ніжних рученят моєї сестрички, погойдати її в колисочці!.. Я дуже хочу додому, але ж не знаю, як вибратись звідси, куди йти!..

— А ти повертай назад і йди додому сміливо, не бійся заблукати. Не бійся!

— Спасибі тобі, феєчко, за пораду! Побіжу додому, може, тато з мамою і не помітять, що мене не було…

— Гей, Боріко, Боріко! Як недобре думаєш ти про батьків твоїх!—похитала головою фея. — Та вони там уже всі околиці оббігали, шукають тебе, квіточку свою рідну!

Який сум і жаль охопили Боріку! Не тільки тому, що тато з мамою шукають її, а й тому, що подумала: поки батьки шукають, малесенька сестричка залишилася сама. А якщо до хати забіжить песик Кормош і голосно гавкне та й перелякає сестричку? Або ж кицька плигне на колиску та й подряпає сестричці личенько?! Навіть муха кусюча може сісти їй на носик, кусати!..

Боріка, жахнувшись, побігла додому. Та невдовзі збилася з путі.

— Сюди, сюди! Тільки сюди! Понад озером шукай дорогу, дівчинко добра й хороша! — дружно зашуміли очерети.

І Боріка знайшла дорогу. Та незабаром знову заблудила. Аж тут почула тонесенькі голосочки курчат:

— Ціп-ціп-ціп! Сюди, Боріко, сюди! Побіля нашого дому шлях тобі стелеться!

А коли втрете збилася Боріка з путі в непроглядній хащі, почула голосочок знайомого пташати:

— Пі-пі-пі! Повз товсте й високе дерево біжи, Боріко! Поспішай додому, поспішай!

І вже знайомою стежиною, якою ходила по цілюще зілля, бігла Боріка до річної хати. А назустріч їй мама, а назустріч їй тато! Йдуть і гукають:

— Донечко! Ріднесенька! Ми вже все перешукали! Як добре, що ти повернулася!

Начеб крила виросли в Боріки. Не підбігла — підлетіла до тата й мами, відчула їх ніжні обійми, поцілунки, гарячі сльози радості… Зрозуміла, що люблять її, як і раніше, І кинулась до своєї сестрички, — а та з колисочки їй усміхається, рученята простягає.

Здавалося, нікого так не любить і не слухає маленька сестричка, як Боріку. Боріка і ходити її вчила, і розмовляти, і гратися.

А коли сестричка ще трішки підросла, взялися вони з Борікою за руки та й пішли гуляти разом. Коли проминали високе і товсте дерево, побачили пташину. Була вона вже велика, весело щебетала. А біля гарненького будиночка курчата ходять, теж уже величенькі. А понад озером очерет іще вищим став…

— Це моя менша сестричка! — всім їм казала Боріка.

Сестричка й собі лепетала вслід за Борікою:

— А це моя старша, велика й сильна сестричка!

— Які ви милі, які гарні! — щебетала пташина.

— Які ви милі, які гарні! — кудкудакали курчата.

— Які ви милі, які гарні! — шелестів очерет.

— Які ви милі, які гарні, які нам ріднесенькі! — приказували тато з мамою, коли Боріка з сестричкою повернулись з прогулянки. І пригортали, і цілували, і пестили обох.