Жив собі вівчар, і була в нього напрочуд гарна дочка Жофіка. Така гожа вродилася, що люди навіть з далеких земель приходили нею милуватися. Коси мала чорні, шовкові, очі осяйні, а стан стрункий-стрункий.
З кожним роком женихів, сватачів ставало більше й більше, одні одним п’яти відтоптували. Одначе гордлива, перебірлива Жофіка жодному руки не дала. Сказала, що вийде заміж лиш за того хлопця, який запалить у серці її справжній вогонь кохання.
А був у того вівчаря пастушок на ім’я Іштовк, стрункий, співучий хлопчина, але ж бідний, мов церковна миша. Та, попри бідність свою, кохав він Жофіку. Дівчина й не дивилася на пастушка, і гадки про нього, як про жениха, не мала. «Справжній жених для мене має прийти з далеких земель», — думала вона.
А сталося дивне диво.
Одного дня став пастушок перед вівчарем і попросив віддати за нього красуню Жофіку. Розсердився вівчар і наказав йому забиратися геть, щоб ні він, ані дочка його більше пастушка не бачили.
Що мав робити бідолашний Іштовк? Узяв свою гирлигу та й пішов з вівчаревого подвір’я. Але ноги самі принесли його під Жофіччине вікно.
Дивиться Іштовк крізь шибки на дівчину й гіркогірко каже:
— Гей, Жофіко, Жофіко! Не побачила ти мого великого до тебе кохання. Адже ніхто в світі не кохає тебе вірніше й палкіше, ніж я! Я так кохаю тебе, Жофіко, що ладен упродовж семи літ бути вірним собакою біля отари твого батька, аби лише знати, що через сім літ ти станеш моєю дружиною!
А трапилося так, що саме в цю мить поруч проходив прадавній чаклун. Махнув рукою — Іштовк обернувся на молодого кудлатого собаку. Загавкав собака і побіг до отари.
Вівчар дуже радо зустрів собаку, — адже важко було йому пильнувати отару, а ще ж і пастуха прогнав, нахабу нечемного. Назвав він собаку Бодрі.
Через кілька день Жофіка спитала батька:
— А де ж наш пастушок, тату?
— Прогнав я його, доню, — відповів вівчар. — Бо той ланець відважився просити, щоб я віддав тебе за нього.
Бодрі, який сумирно лежав поруч, раптом підскочив та як загарчить на вівчаря!
— Даремно ви так зробили, тату, — мовила Жофіка. — Іштовк був добрим робітником, та й хлопець він гарний.
На цих словах Бодрі підбіг до дівчини й лизнув їй руку. Жофіка погладила його, ласкаво глянула у вірні собачі очі, і щось таке знайоме з них їй засвітилося. Чомусь згадалося їй, яка несправедлива була вона завжди до пастушка Іштовка і яким завжди лагідним був він.
Тієї ж ночі до вівчаревої хати підкрались двоє розбійників. Бодрі, тобто Іштовк, нашорошив вуха. Ось що почув він:
— Спочатку треба згубити собаку. Завтра ввечері я принесу їй отруєного м’яса, — сказав перший розбійник. — Коли його собака з’їсть, можемо порати свою справу.
— А я розламаю загороду для отари, і ми поженемо всіх овець, — сказав другий.
Бодрі аж хвіст до землі притис! Думав, думав, думав!..
Наступного вечора він лежав на тому ж місці. Побачивши розбійників, кинувся на них, але перший швиргонув Бодрі шмат м’яса, який дуже смачно пахтів. Бодрі вхопив його зубами, потяг у кущі і там принишк. Розбійники посміялися й попрямували до отари. А Бодрі, сховавши в кущах м’ясо, побіг до вівчаревої хати. Вхопив зубами ковдру, якою вівчар був укритий, і стягнув її на долівку. Вівчар нехотя встав, узяв приперту в кутку палицю та й уперіщив нею Бодрі по хребту. Тоді знову ліг, укрився і захропів. Та Бодрі вхопив його зубами за ногу, яка стирчала з-під ковдри, й смикнув. Вівчар гепнувся на долівку, аж усі його кістки застукотіли.
Ще дужче розсердився вівчар і хотів ударити Бодрі ще раз. Аж тут на гомін прийшла Жофіка й каже:
— Не бийте, тату, собаку! Він же кличе вас за собою, як розумна істота. Може, й справді якесь лихо трапилося. Бідолашний пес не може сказати словами, тож і стягує з вас ковдру.
Посумирнішав після цих слів вівчар, але не посумирнішав Бодрі — гавкав і кликав до отари. А після слів Жофіки так ласкаво, з такою любов’ю глянув на неї, що дівчині знову згадався мимоволі вбогий, але такий гарний і добрий пастушок Іштовк. Гей, де він тепер?!
Підбіг вівчар до вікна, дивиться — двоє розбійників уже розламали загороду і виганяють його отару. Схопив він здорового дрюка, кинувся до розбійників та як уперіщить одного, далі другого, потім знов першого, другого! Ледве втекли злодії. Дременули, куди несли ноги. Може, ще й нині біжать, коли не попадали до якоїсь ковбані.
Ну й радів же вівчар, що не покрали розбійники овечат — єдине його багатство. Бо з чого тоді жив би? А розумному Бодрі дав стільки смачних кісток, що той гриз їх, гриз і не зміг догризти.
Та ось із далекої Туреччини приїхав сватати Жофіку опецькуватий, череватий паша. Аж до Туреччини долетіла чутка про незвичайну красу вівчаревої дочки. Паша йшов бундючно, задерши носа, і не бачив, що слідком простують всі тринадцять його законних дружин. Вони теж чули про красуню Жофіку, і це не дуже їх хвилювало, але як дізналися, що володар їхній хоче ще й чотирнадцяту взяти, стурбувалися не на жарт. Ідучи нишком за повелителем своїм, мріяли про єдине: дістатися до тієї Жофіки й добряче подряпати їй прегарне личко.
Вже майже біля вівчаревої хати паша помітив своїх тринадцятьох дружин. Розлютився дуже і звелів слугам, що супроводили його, замкнути дружин у велику скриню й відчинити її тільки після того, як він одружиться з Жофікою. Але цього ніхто не знав, окрім Бодрі.
Скинувши дорожній одяг, паша пишно вбрався і гордовито зайшов до вівчаревої хати. На голові в нього погойдувався височенний тюрбан із пір’ям якихось дивовижних птахів, весь вигаптуваний самоцвітами. Мав на собі паша золотом шитий халат, сандалії з оксамиту, закручені спереду, мов роги. На боці висіла крива шаблюка із щирого срібла. Ввійшов, уклонився так низько, що мало тюрбан з голови не впав. Почалося сватання.
Тим часом Бодрі підбіг до великої скрині й гострими зубами вп’явся в замок. І так його крутив, так гриз, так кусав, що врешті перекусив.
А паша з вівчарем говорили вже як близькі родичі. Зрадів вівчар, що з таким багачем єдина його дочка побереться. Але Жофіка непривітно поглядала на опецькуватого пашу своїми гарними блакитними очима. І знову згадався їй пастушок, стрункий, веселий, завжди такий уважний і добрий до неї…
Паша впав навколішки й заблагав:
— Будь моєю дружиною, о прекрасна Жофіко!
— По очах твоїх бачу, пашо опецькуватий: щось ти приховуєш. У вас, в Туреччині, паші мають по кільканадцять дружин, — усміхаючись, мовила Жофіка.
— Ти єдина моя! — співав своєї паша.
— Тоді присягнися, що я в тебе єдина тепер і буду завжди єдина, — начеб щось передчуваючи, сказала Жофіка.
— Присягаюсь! Присягаюсь! Присягаюсь! — тричі вигукнув і тричі вдарився лобом об долівку паша.
Четвертий раз по лобі дістав од своєї, як він потім підрахував, сьомої дружини. Бо саме в цю мить усі тринадцять, розпатлані, нестямні від люті, вскочили до хати. Ото рейвах зчинився! Вереск, ойкання, зойкання, прокльони по-турецьки і по-всякому. Адже паша мав дружин із різних країв. Хотіли вони Жофіку подряпати, але тут де не взявся Бодрі й кинувся захищати дівчину. Пошматував спідниці дружинам, порвав халат на паші, навіть до тюрбана добрався…
Коли все минулося, Жофіка повела Бодрі до кухні й нагодувала донесхочу. І коли пес вірними очима поглянув на неї, знову їй згадався пастух, такий милий, такий добрий!..
Минали дні, минали ночі. Час збігав. Женихи приходили свататись, та марно — Жофіка всім відмовляла.
Саме тоді прусський король став удівцем. Прочув він про красуню і приїхав до вівчаря. Був той король опецькуватіший, ніж паша, а черево мав іще більше. А негарний! А нечупарний! Як і кожен король, котрий не має доброї дружини, яка б за нього дбала… Проте вбраний був пишно — плащ із рідкісного пурпурового оксамиту, чоботи з шкури рідкісної тварини, ще й у Персії шиті, шабля зі щирого золота. Та Жофіці було до того байдуже. Здорова, гарна, весела, вона й так почувала себе королевою, а може, ще й краще. А вівчар аж зомлів, короля у своїй хаті побачивши; навіть мову йому відібрало.
Не дуже сподобався король і Бодрі — гавкав на нього, гарчав — ось-ось укусить високого гостя.
Король, розгнівавшись, дав Бодрі копняка в бік. Краще б він цього не робив!.. Бодрі кинувся на його величність, шарпнув за один чобіт, за другий, стягнув їх із стареньких королівських ніг, далі зірвав плащ із рідкісного пурпурового оксамиту. Шабля зламалася навпіл… Перед Жофікою стояв немічний, розшарпаний дід і трусився з переляку. Ганьба, та й годі!
Бодрі знов кинувся на короля — хотів укусити за те місце, по якому б’ють здебільшого дітей, коли ті якусь шкоду вчинять. Але король не дав здійснитись такій над собою нарузі. Вискочив з хати і миттю виліз на найвищу яблуню, сів на гілку й погрозив собаці кулаком. Та Бодрі й собі поліз на яблуню. Тож король швидко, мов блискавка, з’їхав по стовбуру на землю і дременув геть.
Переляканий вівчар лихим оком зиркнув на Бодрі, а Жофіка сміялась, як ніколи в житті.
Батько відсердився, дочка відсміялася, а тоді каже: — По заслузі, тату, перепало і опецькуватому паші, і нечупарному королю, і всім іншим женихам. Тільки за Іштовком, пастухом твоїм, серце моє тужить.
Промовила вона ці слова, аж бачить: перед нею стоїть Іштовк! Обернувсь собака на парубка.
Жофіка засяяла від великої радості. Збагнув тут вівчар, що дочка його кохає пастуха, а пастух кохає Жофіку — отим-то й погодився сім років собакою бути.
По недовгім часі вже й весілля зіграли.
Жили Іштовк та Жофіка в злагоді й щасті. Навіть і тепер іще живуть, якщо не повмирали.
