Жив собі та був парубок, який змалечку мріяв здійснити хоробрий, героїчний вчинок.
Якось розповіли йому, що гірський велет-потвора вкрав молоду королівну і тримає її в неволі у палаці серед скель. Парубок зірвався на рівні ноги, аби зараз же рушити в далекі краї. Але мати його сказала:
— Сину мій любий, ти сам не зможеш перемогти велета-потвору. Ось тобі маленький глечик, а в ньому олія, яку я навичавлювала зі ста різних трав. Намастишся тією олією — годі буде ворогові тебе подужати. Поклади глечика до свого лівого рукава, а я його тобі стрічечкою зав’яжу. Не забувай про глечик з чарівною олією! Не забувай!
Поцілував парубок материну натруджену руку і подався в далекий світ. Надвечір увійшов у густий-густющий ліс. Продирався крізь дерева й чагарі, продирався, поки заблукав. Коли чує — хтось стогне. Бачить — сивобородого дідуся притисла до землі величезна в’язанка хмизу, і той уже ледве дихає.
Підійшов парубок, відкинув в’язанку з хмизом, допоміг дідусеві звестися й мовив:
— Я понесу твою в’язанку, дідусю. А ти мені покажеш дорогу до палацу велета-потвори.
Подякував дідусь парубкові та й повів його за собою. Дійшли до дідусевої хатини, і тут старий показав парубкові дорогу, яка веде до палацу велета-потвори. Перш ніж попрощатися, вийняв маленьку скляночку й сказав:
— У битві з велетом-потворою тобі забракне сили й снаги. Ось тобі скляночка; коли буде дуже важко, напийся із неї. Тільки не забувай, куди покладеш її.
Подякував парубок сивобородому дідусеві, поклав скляночку до правої кишені та й подався далі.
Через три дні й три ночі дійшов він до роздоріжжя. Замислився, котрою з трьох доріг тепер іти. Аж тут побачив неподалік колодязь. Побрався до того колодязя води напитися. Нахилився, глянув у воду — а там сидить карличок у якійсь чудернацькій шапці, сумний-сумний.
Парубок опустив у колодязь відро на ланцюжку. Сів карличок у відро й незчувсь, як на волі опинився.
— Ти визволив мене з колодязя, у якому я цілий рік мусив сидіти, — обізвався карличок. — Назавжди запам’ятаю твою доброту. А подякувати хочу зараз же. Ось тобі ключик, причепи його до ґудзика на піджакові — він тобі знадобиться. І не будь забудьком, не загуби мого дарунку.
Подякував парубок карличкові та й поквапився далі, аби чимскоріше дійти до мети.
Невдовзі він побачив велетенську гору, а на її вершині — палац-печеру. В підніжжі гори дзюркотів потічок з веселою водою.
«Отут відпочину трохи, — подумав парубок, — а тоді полізу до палацу-печери».
Ліг на шовкову траву, заплющив очі й миттю заснув. Прокинувся від ранкового щебету птахів. Умився свіжою водою, поставив перед собою глечик, скляночку, поклав ключик. Помилувався гарними дарунками, а потім поліз на гору, всі дарунки, звичайно, забувши.
«А що, як мені допоможуть ці цяцечки?» — подумав парубок уже десь на середині свого шляху, коли похопився, що залишив їх унизу… Вернувся, зібрав дарунки, порозсовував їх по кишенях і подерся далі.
Довго-довго він дерся. Втомивсь так, що ледве дихав, але не спинявся. Нарешті побачив міцно зачинені двері. То був єдиний вхід до палацу-печери.
Парубок перепочив трохи, а тоді грюкнув кулаком у двері. Десь у глибині палацу загупали важкі кроки, загрозливо рипнув ключ, ще страшніше зарипіли товстезні двері, і на порозі став велет-потвора. Парубок здригнувся — такий огидний, препаскудний був той велет.
Не мовивши ні слова, велет-потвора замахнувся величезним ручиськом. Добре, що парубок устиг відскочити, бо аж у землю вгруз кулак велета-потвори.
Бій тривав довго. Парубок не мав сили підняти велета-потвору руками. Той був до пояса голий, і тіло його намащене чимось слизьким. Вхопить його парубок попід руки, а велет, мов рибина, вислизає.
Видно, він утомився, та і з парубка піт лив струменями. Вони спинилися, не спускаючи один з одного очей.
«Мав би я бодай трохи якоїсь олії — намастив би нею своє тіло, тож не вхопив би мене велет-потвора, — подумав парубок. — А то відчуваю, що зараз ухопить та й кине в провалля!»
Він почав порпатись у кишенях штанів — а там нічого нема: адже всі дарунки порозсовував по кишенях піджака.
Що то значить забудько!
А велет-потвора видобув із кишені своїх широченних штанів пляшечку, приклав до рота й заходився пити — аж забулькотіло.
Парубок теж відчув спрагу і згадав про скляночку, яку дав йому сивобородий дідусь. Сягнув у кишеню штанів — нема. Ото вже забудько!
Велет-потвора підійшов до парубка, а той і руки підвести сил не має. Вхопив його велет-потвора, стис і поніс на край провалля. Підняв парубка вгору — і раптом застиг. Застиг, бо трапилося те, що з велетом-потворою траплялося дуже рідко — йому в голову зайшла думка, отож він її думав. Думав-думав і, отак думаючи, тримав парубка над проваллям. Той борсався в міцних долонях, але вирватись не міг.
Повернувся велет-потвора до своїх товстенних дверей, хотів увійти до палацу-печери, але вперся піднятим у руках парубком у скелю, а лобом своїм ударився об одвірок так сильно, що думка враз полетіла невідь-куди. Проте парубка він не випускав — уніс до палацу-печери. Замкнув у темну темницю, а сам сів — чекав, що знову бодай якась думка прилине.
Зате в парубковій голові було багатенько думок, не встигав і передумати кожну до кінця. І кожна думка так чи інакше була пов’язана з матусиним глечиком, з дідусевою скляночкою, з карличковим ключиком…
«Як же я визволю молоду королівну, коли й сам у неволі? Гей, аби знав, куди подів глечика, скляночку, ключика, то щось би вдіяв… Але ж десь вони мають бути! І не в когось, а в мене!»
Знову почав парубок нишпорити по кишенях — цим разом не лише штанів, а й піджака. І раптом знайшов ключика! А далі — скляночку! А вже потім — і глечика!
Ото зрадів наш забудько!
Дивився на дарунки, мов на найбільші коштовності.
Але перш ніж намастити себе олією, спробував, чи підходить до замка темниці карличків ключик. Ключик підійшов. Намастив себе парубок чудодійною олією, тричі повернув у замкові ключика і вийшов з темниці. Та перестрів його велет-потвора.
Бій тривав довго. Нарешті велет-потвора відскочив, захеканий, у куток, витяг з кишені своїх широченних штанів скляночку і жадібно припав губами до горлечка. Забулькало-забулькотіло…
І тут наш забудько здогадався, що в нього теж є чарівна скляночка. Вихопив її з правої кишені — вже напевне пам’ятав, що вона там! — і воднодух випив.
А велет-потвора вже підступався до нього.
Парубок не зрушив із місця. Навіть не відчув могутнього удару. Він ухопив велета-потвору попід руки і що було сили стиснув. Той навіть ворухнутися не міг — щось у ньому захрящало, затріщало, щось із нього закуріло, задиміло…
Парубок побіг до краю провалля, тягнучи велета-потвору за собою, і жбурнув його вниз. Той гепнувся з таким шумом, аж луна навкруги пішла.
Та цього парубок уже не чув — він щодуху вбіг до печери-палацу й заходився шукати молоду королівну. Аж у сотій — найстрахітливішій — темниці знайшов дівчину: та була прикута золотими ланцюгами до золотих ґрат.
Побачивши гарного парубка, вона впала йому на плече своєю золотокосою голівкою й радісно засміялася.
Додому поверталися, міцно тримаючись за руки. Сотні невільників, що їх визволив із темниці велета-потвори парубок, махали їм услід руками.
Невимовно зрадів старий король, побачивши свою єдину дочку живою, здоровою й веселою. І тут же спитав її:
— Хочеш вийти заміж за свого визволителя?
— Хочу, татусю, ще й дуже хочу! — ані хвилини не вагаючись, відповіла королівна.
— Ну, тоді післязавтра весілля. Ні, стривай! Старий я вже чоловік, аби сподіватися, що доживу до післязавтра. Весілля справимо сьогодні! А ти, парубче, бери мою королівську корону та й королюй замість мене потихеньку.
Парубок усміхнувся:
— А чого ж? Перший хоробрий, героїчний вчинок у своєму житті я здійснив; тепер можна й одружитися. Що ж до корони, то я таки зараз її вдягну, скажіть тільки куди її треба вдягати, а то ще забуду! Я ж бо неабиякий забудько!
Як раділа на весіллі парубкова мати!
Як щасливо й довго вони жили!
Щоправда, кажуть, що парубок корону все-таки десь забув чи подарував комусь… Проте живуть вони й нині гарно!
