Регоч

Івана Брлич-Мажуранич

І

Одної прегарної літньої ночі пасли хлопці коней на луках. Пасли, пасли та й поснули собі. І щойно вони поснули, злетіли з хмари віли, щоб побавилися з кіньми за своїм звичаєм. Схопила кожна віла по конику, посідали верхи, поганяють коненят своїми золотими косами та скачуть навколо, по росяних травах.

І була поміж вілами одна молоденька, на ім’я Косёнка, що тої ночі вперше зійшла з хмари на землю.

Ой як сподобалося Косенці гарцювати серед ночі на коникові. А вона ж до того ще й ухопила собі найбаскішого воронця, маленького і гарячого, як вогонь. Скаче коник вороненький по колу спільно з іншими кіньми, швидше за всіх. Аж піною порскає.

Але Косенці забаглося ще швидше проскакати. Схилилася вона і вщипнула воронця за праве вухо. Злякався коник, став сторчака, а тоді полетів уперед, залишив позад себе інших коней, залишив луки і немов вихор поніс Косенку в далекий світ.

Любо було Косенці летіти верхи стрілою.

Мчать вони, наче вітер, уздовж ланів і річок, уздовж лук і пагорбів, уздовж гір та роздолів.

«Ой лелечко, і чого тільки на землі немає», — думає Косенка, роздивляючись на чудові краєвиди. А найбільше замилувалася вона краєм, де була гора, а по тій горі ліс пречудовий, під горою дві золоті нивки, немов дві хустки золоті, й розкинулися на них два білесенькі села, що два голуби білі, а трохи віддалік — велика річка.

Але коник вороненький не спинився ні тут, ні деінде, мчить як навісний далі й далі.

Довго-довго летів ото так воронець із Косенкою, і нарешті дісталися вони до великої пустелі. І віє з тої пустелі вітер студений. Залетів коник до цієї пустелі, а тут сама тільки жовта глина, ніде ні травинки, ні деревця, і що далі вони їдуть пустелею, то дужчає холоднеча. А яка то велика була пустеля, розповісти немає змоги, бо жодна жива душа не проходила ще її з краю в край.

Скаче вороний з Косенкою сім днів і сім ночей. Восьмого дня удосвіта дісталися вони до серця тої пустелі, де стояли напівзруйновані мури величезного міста Легена, що в нім панувала люта зима.

Щойно домчав воронець до дерев’яної брами Легена, перекинула Косенка свою намітку через якийсь мур і вчепилася за нього. А коник вискочив з-під неї і як поскакав, так до старих літ скакав поміж велетенських мурів міста Легена, доки натрапив на північну браму, вискочив з неї знов у пустелю і подався бозна-куди!

А Косенка зійшла з муру і стала походжати містом, холодним, як крига. Свою чарівну намітку, що без неї годі було й думати знову злетіти до хмар, вона напнула на плечі, бо мусила її пильно берегти. Ходить ото так Косенка Легеном, ходить, і все їй здається, ніби має натрапити на якесь диво в цім місті, що було таке могутнє й таємниче. Проте ніде нічого вона не бачить, окрім зруйнованих велетенських мурів, і не чує нічого, крім, хіба що, як тріскають мури від морозу.

Коли це, обійшовши один з найбільших мурів, побачила Косенка, що попід стіною спить велетенська людина, більша за наймогутніший дуб у пралісі. Вдягнений той чоловік у велетенську свиту з дебелого сукна, оперезаний чересом п’ятисажневим. Голова в того чоловіка — як кадуб найбільший, а борода — мов ожеред кукурудзиння. Така то величезна була людина, що здавалося, ніби то дзвіниця впала попід муром.

Звався чоловік Регоч, і був то віленик, що мешкав у місті Легені й не мав іншого діла, як тільки камені Леген-міста лічити. І ніколи він тих каменів не полічив би, якби не мав ото голови великої, немов кадуб найбільший. А так рахував собі й рахував, тисячу років уже рахував і полічив уже був каміння в тридцятьох мурах та п’ятьох брамах легенських.

Уздрівши Регоча, Косенка згорнула руки на грудях з подиву. Вона й у думці не покладала, що на землі можуть існувати такі великі створіння.

Підсіла Косенка до вуха Регочевого, а те вухо саме було завбільшки як ціла Косенка, і гукнула йому:

— А не холодно тобі тут, братику?

Прокинувся Регоч, поглянув на Косенку й засміявся.

— Хух! Холодно, ще й як холодно, — відказав Регоч таким дужим голосом, наче грім десь далеко загуркотів. Великий ніс Регочів почервонів з морозу, а чуб і борода взялися памороззю.

— Боже мій, такий могутній чоловік і не зробив собі захистку від холоднечі, — мовила Косенка.

— Ет, навіщо його робити? — відмовив Регоч і знову зареготався. — Однак сонце зійде.

Підвівся Регоч і сів. Правою рукою змахнув паморозь з лівого рамена, лівою рукою з правого, і з кожного плеча стільки паморозі впало, скільки снігу з цілого даху могло впасти.

— Стривай, стривай, братику, засиплеш мене! — крикнула Косенка. Та Регоч її ледве почув, бо далеко було від Косенки до його вуха, такий високий він був.

Тож підняв Регоч Косенку собі на рамено, сказав їй, як його звуть і що він тут робить, а вона теж розповіла йому, звідки вона та як сюди втрапила.

— Оно, дивись, і сонце зійшло, — каже потому Регоч Косенці.

Поглянула Косенка, справді, піднімається сонце, але бліде, немічне якесь, немовби нема йому кого гріти.

— Дурний ти, Регоче, ой дурний, що живеш оце тут і життя своє марнуєш, рахуючи голе легенське каміняччя. Ходімо, Регоче, побачиш, як у світі гарно, і працю собі пристойнішу знайдеш, — мовила Косенка.

Ніколи досі Регоч і в думці собі не мав шукати ліпшого краю від Леген-міста, ніколи не думав і про те, що десь може бути ліпша, ніж його, праця.

А Косенка все не дає йому спокою, намовляє піти з нею по світу.

— Я тебе заведу до чудового краю, де є старий ліс, а попід лісом — дві золоті нивки, — казала вона.

Довго говорила Косенка. А Регоч перше ніколи ні з ким не розмовляв і незугарний був опиратися умовлянням.

— То ходімо! — сказав він.

Зраділа Косенка. Але треба було ще домовитися, як її Регоч нестиме.

Дістала Косенка з-за пазухи маленьку торбинку, повну перлів. Ті перли їй дала мати ще там, у хмарах, перше ніж пустити доньку на землю. І сказала при тім: «Коли тобі щось буде потрібно, викинь одну перлинку, і все зробиться, як тобі треба. Тільки не розкидайся даремно цими перлами, бо в світі існує багато речей, що здаються потрібними».

Дістала отже Косенка зернятко перлисте, кинула його — і враз об’явився перед нею кошичок, завбільшки саме як Косенка, із петелькою, що якраз до Регочевого вуха пасувала.

Ускочила Косенка у кошичок, а Регоч підняв його й повісив собі на вухо, немов сережку.

Засміється Регоч, або чхне, або трусне головою, — колихається Косенка, немов на гойдалці, і дуже це їй до вподоби.

Не думаючи довго, Регоч рушив у путь десятисажневими кроками. Але Косенка спинила його і попрохала:

— А чи не могли б ми, Регоче, йти попід землею, щоб я побачила, що там є?

— Чого ж це не могли б? — одказав Регоч, який за іграшки міг пробити землю, але досі йому ніколи на думку не спадало подивитися, що воно там під землею є.

Косенці ж хотілося пізнати весь світ, отож вони й домовилися мандрувати під землею, доки не опиняться під тим лісом, де ото були золоті нивки. Там вони вийдуть нагору.

Дійшли вони згоди, і став Регоч землю пробивати. Підняв свою могутню ногу й тупнув по землі. Здригнулося ціле місто Леген, і повалилося багато мурів. Підняв удруге Регоч ногу і вдарив у землю — здригнулася вся пустеля. Втретє підняв Регоч ногу, вдарив — затремтіло півсвіту, провалилася земля під Регочем, і впав він разом із Косенкою у прірву.

Роздивилися вони там, а під землею, виявляється, все поперекопане, у прокопах дороги пролягли, підпори стоять, і хто його зна, для кого ті шляхи, хто ними ходить. Чути під землею, де річки плюскотять, де вітри віють.

Рушили вони якимсь прокопом. Спочатку було добре видно, бо світло падало з відтулини, що крізь неї вони потрапили долі. Але що далі йшли, то непроглядніша ставала темрява, чорна темрява, яка тільки й буває під землею.

Регочеві байдуже, він і поночі йде, хапається міцними руками за стовпи-підпори.

А Косенку жахає цей морок. Схопила вона Регоча за вухо й гукає:

— Темно, Регоче!

— А нехай собі, — відмовляє той. — Це ж не темрява до нас прийшла, а ми до неї.

Озлилася Косенка, що Регочеві все байдуже; а вона ж сподівалася великих вчинків од такого могутнього чоловіка.

— Важко мені було б із тобою, коли б не мої перли, — дратувалася Косенка.

Кинула вона ще одне зернятко, і як оком змигнути — в руці їй світич опинився, ясний, наче золотом горить. Повтікали потемки глибше в землю, а путі підземні далеко навколо освітилися.

Зраділа Косенка світичеві, адже тепер їй відкривалися всілякі дивовижні речі, що за давнини під землю попровалювалися. Ось вона бачить панські палаци, що в них двері й вікна золотом обличковані, а стіни з червоного мармуру муровані. В іншому місці — зброя юнацька, довгі рушниці, важкі дамаські шаблюки, діамантами та іншим коштовним камінням оздоблені. Ще далі — скарби, давно закопані: золоті тарелі та срібні келихи, дукачами виповнені, а ще корона царська, тричі гартована.

Засліплюють Косенці очі ці дива дивовижні, й замість далі прямувати, куди надумали, просить вона Регоча пустити її долі, побавитися трохи, начудуватися з тих див, придивитися ближче до таємниць підземних.

Спустив Регоч Косенку долі, й вона зі світичем у руці побігла до палаців, до зброї та скарбів. Щоб гуляючи не загубити торбинку з перлами, вона кинула її до одної з підпор.

А Регоч сів трохи віддалік спочити.

Стала Косенка бавитися коштовностями, розглядати їх, перекладати з місця на місце. Перебирає рученьками жовті дукачі, розглядає келихи зі срібним карбуванням, надіває на голову корону, тричі гартовану. Побавилася, надивилася, начудувалася, а тоді ще завважила якийсь малесенький патичок зі слонової кістки, що був ніби притулений до дебелої підпори.

Насправді ж саме цей патичок підтримував дебелезну підпору, щоб вона не впала, бо була та підпора вже геть розмита водою.

Питається Косенка у думці: «Чого це той патичок саме там стоїть?» Приступила вона ближче і взяла патичок, щоб роздивитися, який він є.

Але щойно Косенка схопила патичок, застогнали підземні переходи, захитався дебелий стовп-підпора. Затремтів, зрушився — і зсунулася ціла гора землі, роз’єднавши Регоча й Косенку. Ані чути, ані бачити одне одного не могли вони тепер, ані дістатися одне до одного.

Отак заскочено під землею молоденьку вілу Косенку! Жива, опинилася вона у цій велетенській могилі й, може, ніколи вже не побачить тих золотих полів, що до них була вирушила. І все через те, що не хотіла подорожувати прямо, куди надумала, а водно зупинялася та збочувала праворуч і ліворуч, щоб підгледіти таємниці потаємні.

Заплакала, заголосила Косенка, стала шукати якоїсь шпаринки, щоб дістатися до Регоча. Та незабаром пересвідчилася, що немає жодного проходу і взагалі ніякого порятунку, бо торбинка з перлами, що могли б її визволити, теж лежала десь прикидана землею.

Збагнувши все це, Косенка кинула плакати, бо була вельми гонориста, й подумала: «Нічого не поробиш, доведеться, отже, померти. Від Регоча годі чекати на поміч, бо Регоч такий дурноголовий, що й сам собі не зарадить, де вже йому мене порятувати. Ні, нема чого сподіватися, доведеться помирати».

І Косенка наготувалася до смерті. Але хотілося їй, щоб той, хто колись знайде її в цій могилі, подумав, що була вона роду шляхетного. Тож наділа знов собі на голову корону, тричі гартовану, в руці затисла патичок зі слонової кістки й лягла помирати. І нікого-нікого не було побіч Косенки, один тільки світич її, що горів, наче золото розсіваючи. А що Косенка ставала чимраз холодніша й нерухоміша, то й світич її потроху згасав.

А Регоч і справді був дурноголовий. Коли ото завалилася підпора і насунулося землі поміж ним та Косенкою, він і не поворухнувся, а сидів собі й далі у мороці. Сидів, сидів, а тоді нарешті надумав піти подивитися, що там скоїлося.

Добрався він навпомацки до того місця, де була Косенка, облапав усе і зрозумів, що земля, зсунувшись, завалила прохід.

«Еге, а на той бік уже нема ходу», — подумав Регоч, і нічого йому більше в голову й не зайшло. Тож він обернувся, покинув ту гору землі, а за нею Косенку, і побрався назад тим самим шляхом, що й сюди вони йшли від Легена…

* * *

Іде, отже, собі Регоч, іде своєю дорогою, від одної підпори до другої. Далеко вже одійшов, та все йому щось не гаразд. Але чого, Регоч і сам не знає.

Поправив свій черес, чи не давить, бува? Рукою плече собі обмацав, чи не затерпло, бува? Так ні ж, ні те, ні те. Чудується Регоч, що це з ним коїться? Дивується й головою крутить.

І щойно він головою закрутив, заметлявся кошичок у нього на вусі. Почув Регоч, що залегкий той кошичок, що немає в нім Косенки, і здавило Регочеві прикро серце і груди, і збагнув він, дурноголовий, що то його жаль за Косенкою мордує, збагнув, що мусить Косенку порятувати.

Важко було Регочеві додуматися до цього, але коли вже дометикувався, немов вихор крутнувся на місці й почкурив назад, туди, де залишив був земляну гору, а за нею Косенку. Помчав Регоч і саме вчасно приспів. Копає Регоч земляну гору обома руками, копає, копає, умить прокопав велику дірку й угледів Косенку. Лежить Косенка в золотій короні гартованій, охолола вже, задубіла вся, а край неї світич, і пломінчик його такий уже дрібнесенький, як найменший світунчик.

Якби ревнув Регоч від жалю, здригнулося б усе підземелля і згаснув би геть світич, не стало б і того дрібнесенького світунчика, що жеврів побіля захололої Косенки.

Але Регочеві од жалю так здавило горло, що він неспроможний був голос подати, а тільки випручав свою могутню руку, дістав обережненько холодну Косенку і, поклавши собі на долоні, став хукати на неї та зігрівати її, як зимову пташку. І ось тобі! За якийсь час ворухнула Косенка ручкою, і світич яскравіше засвітився. Ще згодом ворухнула Косенка голівкою, і пломінчик спалахнув ще яскравіше. Насамкінець розплющила Косенка очі, і світич спалахнув так ясно, немов золотом загорівся!

А Косенка схопилася на ніжки, вчепилася Регочеві в бороду, і від великих радощів вони обоє заплакали. Регочеві сльози були дебелі, як грушки, а Косенчині дрібнесенькі, немов просо; але, властиво, означали вони одне й те саме, бо відтак Регоч і Косенка дуже полюбили одне одного.

Наплакавшись, вони ще відшукали Косенчині перли й рушили далі. Але нічого вже з того, що лежало під землею, вони більше не чіпали: ні кораблів потоплених зі скарбами, що попали сюди з дна морського, ні червоних коралів та бурштину жовтого, що ними обсновані були підземні стовпи. Нічого-нічого вони вже не чіпали, ніде не спинялися, а йшли собі простісінько своєю дорогою, що мала привести їх до золотих полів.

Довго вони ще йшли отак, коли нараз попрохала Косенка Регоча, щоб підняв її вгору. Зробив він це, і Косенка відколупнула землиці в себе з-над голови. Колупнула, роздивилася на руці, бачить — поміж землею листя перепріле, хмизок.

— Ну от, Регоче, ми вже й під лісом, що побіч золотого нив’я! — гукнула Косенка. — Треба нам виходити.

Випростався Регоч і став головою землю пробивати.

II

Над ними справді був ліс, власне, лісовий яр поміж двома селами. Сюди ніхто ніколи не заходив, окрім вівчариків-хлопців та дівчат з обох сіл.

Ці села люто ворогували поміж себе, ворогували за тік великий — гарман і за пасовисько, за млини й поруб лісу, а найбільше за палицю війта, що її здавна одне село вимагало силоміць у другого, а те не хотіло віддавати.

Але вівчарики — хлопці й дівчата з обох сіл — не дбали про позивання батьків і не розуміли їх. Натомість щодня стрічалися на спільній межі — у байраці. Доки їхні вівці, перемішавшись, спільно паслися, вівчарики гуляли собі разом, і через те часом запізно приганяли ввечері вівці додому.

За це, звісно, батьки здіймали галас, сварячи своїх дітей. А от прапрабаба й прапрадід, що жили в одному з сіл і пам’ятали все, що колись по тих селах коїлося, думали інакше. Вони казали:

— Не чіпайте, люди, дітей. Більша користь буде від дитячих гулянок у полонині, аніж від вашого жита на нивах.

І чабани, як і перше, виганяли своїх овець на те саме місце, бо батьки не дуже вже й допитувалися, що там роблять діти.

Так було й того дня, коли Регоч став пробивати головою землю. Вівчарики саме зібралися попід величезним дубом, наміряючись іти вже додому. Хто ладнав опанки — плетені шкіряні капці, хто прив’язував батіг до батожилна, а дівчата зганяли вівці. Раптом вони почули, ніби щось страшенно гупає в землю під самісінькими їхніми ногами. Вдарило один раз, другий, а з третім разом тріснула земля і вистромилася якраз посеред вівчариків страховинно велика голова з бородою, наче ожеред кукурудзиння, а на бороді — грубий шар паморозі.

Заверещали діти від жаху, попадали на землю, наче мертві, і не стільки наполохала їх голова, що була схожа на величезний кадуб, як борода, подібна до ожереду кукурудзиння.

Попадали всі діти, опріч малого Лільо, що був найвродливіший і наймудріший хлопець на обидва села.

Лільо лишився на ногах, ще й ближче підступив, щоб побачити те диво.

— Не бійтеся, браття, — каже Лільо своїм приятелям, — лихе це страшидло не може бути, бо коли б воно було лихе, далебі вже півсвіту переморило б.

Надійшов Лільо до Регоча, а той саме здійняв кошика з вуха і поставив його з Косенкою долі.

— Ходіть-но сюди, хлопці! — гукнув Лільо. — Осьде з ним дівчина, маленька і гарна, мов зіронька.

Хлопці й дівчата попідводилися й стали видивлятися на Косенку, ховаючись одне за одного, а тоді ті, що найдужче полякалися, перші підійшли до неї, бо були вони в усьому найпроворніші.

Одразу полюбили дівчата й хлопці красуню Косенку, вони допомогли їй вилізти з кошика, повели до найліпшої галявинки, де стали милуватися її прегарними шатами, що були осяйні й м’якенькі, немов ранкове світло. А найбільше вони тішилися з її чарівного серпанку, змахнувши яким, Косенка вмить злітала й пурхала понад галявиною.

Стали вівчарики з Косенкою коло танцювати, у грища всілякі гуляти. А Косенці з радощів ніженьки самі витанцьовують, оченята й вустонька всміхаються. Дуже їй любо, що опинилася в такому товаристві.

Потому дістала Косенка свою торбинку з перлами і почала обдаровувати своїх нових друзів та подруг, звеселяти їх. Кинула вона перлинку, і з’явилося поміж них деревце, а на нім — стрічки барвисті, хустинки шовкові, червоні намиста для чабанок. Кинула другу перлину, і вийшли з лісу павичі; вийшли, походили й полетіли собі, зронивши на землю барвисте пір’я, аж засяла вся галявина. А діти прикрасили собі тим пір’ям капелюхи та кептарики.

І ще одну перлину кинула Косенка, і утворилася на високій гілці золота гойдалка на шовкових шнурах. Стали на неї хлопці й дівчата, і гойдалка, немов ластівка, злітала високо-високо, а тоді повільно спускалася.

Верещать діти з радощів, а Косенка кидає перлинку за перлинкою й не думає, що треба було б їх берегти. І все це тому, що нічого в світі так не любила Косенка, як веселі грища та милозвучні пісеньки.

Так повикидала вона всі свої перли до останнього зернятка, аби ж то вона знала, як могли вони ще придатися і їй самій і вівчарикам.

— Нікуди я од вас не піду, — гукає радісно Косенка, а хлопці й дівчата плескають у долоні та кидають угору капелюхи, радіючи її словам.

Один тільки Лільо не пішов з ними гуляти, бо був він сьогодні чогось сумний і невеселий. Хлопець залишився поблизу Регоча і звідти поглядав, яка гарна Косенка та які дива виробляє вона в тім гайку.

Тим часом Регоч зовсім вибрався з-під землі. Виліз і став поміж лісових дерев, і такий високий був цей велетень, що голова його підносилася понад столітнім лісом.

Роззирається Регоч з-над лісу по долині.

А під цю пору сонце вже сіло, і небо було рум’яне-рум’яне. У долині виднілися дві золоті нивки, немов дві золоті хустини, а серед поля два села, як двоє білих голубів. Поза тими селами віддалік бігла бурхлива річка Зловода, обабіч якої насипано греблі, що вже поросли зеленою травичкою. На греблях паслися череди.

— А й справді, — мовив Регоч, — чого я сидів тисячу літ у тому Легені, в тій пустелі, коли в світі є такі гарні краї.

І так припало до серця Регочеві роззиратися по долині, що він усе крутив і крутив то праворуч, то ліворуч головою, великою, як кадуб, і та голова, ніби велетенське чудовисько, колисалася понад лісом.

Та незабаром Лільо порадив йому:

— Сядь, чоловіче, щоб тебе не вздріли сільські старшини.

Регоч сів, вони стали бесідувати вдвох, і Лільо розповів Регочеві, чого він сьогодні такий смутний.

— Велике лихо має сьогодні ввечері скоїтися, — мовив хлопець. — я чув, як зночі старшини з нашого села домовлялися провертіти дірку в греблі понад Зловодою. «Вода, — казали вони, — розмиє дірку, зруйнує греблю і рине на вороже село, потопить чоловіків і жінок, заллє лани і цвинтар і морем стане над ним. А наші поля лежать вище, і село на пагорбу, тож нам нічого не станеться». Так вони змовлялися, а тоді справді, взявши великий свердел, пішли собі й потай уночі провертіли дірку в греблі. А я, друже мій, — закінчив Лільо, — достеменно знаю, що й наші поля та село не набагато вище лежать, знаю, що вода й нас затопить, і ще цеї ночі море стоятиме там, де були наші села. Отим-то й засмучений я.

Оце так вони собі ще балакали, коли здійнявся в долині страшенний галас.

— О! Це вже нещастя сталося! — зойкнув Лільо.

Випростався Регоч, підняв Лільо і глянув на долину. Страшно було на все те дивитися! Греблю розмило, і темна бурхлива вода потоками ринула проти золотих полів. Один потік проти одного села, другий — проти другого. Затопило череди, не стало під водою золотого нив’я, попливли хрести з гробків, а по обох селах — галас і сум’яття! Зійшлися на гармані старшини з обох сіл з тулумбасами, бубнами та сурмами і ну тарабанити, бубнити та сурмити одне село проти другого, так вони від люті показилися. А ще більший був галас від того, що нараз завили пси, заплакали, заголосили жінки та діти.

— Чоловіче, — вигукнув Лільо, — і чого в мене не твої руки, я б зупинив цю воду.

Під цю мить скупчилися навколо Регоча та Лільо хлопці й дівчата з Косенкою разом, наполохані й збентежені отим страшним гуком, що розлягався по долині.

Почувши, що сталося, каже Косенка, моторна і метка віла:

— Ходімо, Регоче, зупиниш воду!

— Ходімо, ходімо! — гукали вівчарі з обох сіл, що в них не припинялися зойки та голосіння. — Ходімо, Регоче, візьми й нас!

Нахилився Регоч, узяв на праву руку Лільо й Косенку, що тримала свій світич, а на ліву — решту вівчариків і подався десятисажневими кроками уздовж лісового вирубу в долину. За ними посунули й вівці, мекаючи перестрашено. Так вони дісталися долини. І далі крізь імлу й сутінки біжить щодуху Регоч до греблі, біжить з дітьми на руках, а за ними переполохана отара. А їм назустріч бурхає каламутний плин Зловоди, нищачи й затоплюючи все на своїй путі. Жахливі потужні хвилі Зловоди. Невже вони дужчі навіть од Регоча? Невже вони здолають і Регоча? Невже вони занапастять усю цю малечу вівчарську, невже загине й маленька віла Косенка, гарна, мов та зіронька?

Перебігши луки, де ще було сухо, вискочив, нарешті, засапаний Регоч до греблі, де вода, розмивши велику прірву, валила зі страшною силою.

— Зупинися, зупинися, Регоче, — заверещали діти.

Там у долині, неподалік од греблі, підносився невеличкий пагорок.

— Посади нас на отой горбок, — звеліла Косенка.

Регоч опустив на той пагорець Лільо й Косенку, хлопців і дівчаток, а до них стали тулитися й вівці та ягнятка. Навколо пагорка вже збиралася вода.

Тим часом Регоч притьмом забрів у воду, ліг на промивину в греблі й своїми грудьми затулив її. На якусь мить вода спинилася, але мала вона таку страховинну снагу, що її ніхто не здолав би подужати. Напружилася вода, навалилася Регочеві на рамена, просотується попід ним, понад ним, обабіч нього і, нарешті, прорвалася знов і завирувала по долині. Розкинув Регоч руки, згрібає жменями землю; але що нагребе — все хвилі відносять.

Вище та вище піднімається вода в долині, вже не видно ані полів, ані сіл, ані худоби, ані гарману. В обох селах тільки стріхи та дзвіниця церкви видніються над водою.

І навколо пагорка, що на нім сиділи вівчарики з Лільо та Косенкою, вода піднімалася дедалі вище. Плачуть, приголошують бідолашні діти, хто за матінкою, хто за братом чи сестричкою, а хто за домівкою та садочком, бо ж бачать, що загинули обидва села, і нікому немає порятунку, а оце вже й до них вода добирається.

Купляться вівчарики все щільніше й щільніше на вершечку пагорка, купляться й тиснуться навколо Лільо й Косенки, що стоять одне при однім посеред дітвори.

Лільо стоїть тихий і блідий, немов камінь, а Косенчині очі сяють, вона підносить угору світича, аби видно було Регочеві, що чинити. Косенчина намітка рветься вгору, має на нічнім вітрі, тріпонеться понад водою, ніби ось-не-ось злетить на ній маленька віла й утече з цього пекла.

— Косенко! Косенко! Не покидай нас! Не відлітай нікуди! — благають пастушенята.

— Ні, ні, нікуди я не збираюся! — кричить Косенка, але її серпанкова намітка все тріпонеться, наче сама хоче однести її до хмар.

Нараз почувся вереск. Це вода знов піднялася, хвиля зачепила край пелени якоїсь дівчинки й потягла її за собою. Але вчасно підскочив Лільо, схопив дівчинку й витяг її знову на горбок.

— Треба нам усім зв’язатися, — гукали вівчарики, — мусимо прив’язатися одне до одного, бо загинемо.

— Правильно, братчики, правильно! —зраділа Косенка, в якої було добре серце.

Хутенько скинула вона з плічок свою чарівну намітку й віддала її приятелям. Вони подерли намітку на стрічки, зв’язали ті стрічки у довгу мотузку, і позв’язувалися діти одне з одним довкола Лільо й Косенки, а вже до них і навкруги них тулилися бідолашні вівці, що теж боялися потонути.

Тепер Косенка була така ж безпорадна проти лиха, як і решта вівчариків. Свої перли вона витратила на забавки, а чарівну намітку від щиросердя пошматувала й пороздаровувала. І тепер уже не могла вона ні злетіти, ні порятуватися з цієї напасті.

Але Лільо покохав Косенку над усе в світі, тож коли почали хвилі плюскати їм по ногах, він гукнув:

— Не бійся, Косенко! Я тебе оберігатиму, я тебе на руках триматиму! — і підняв її над головою.

Косенка одною рукою обхопила Лільо за шию, а другою високо тримала свого світича, простягаючи його до Регоча.

А Регоч, лежачи по груди у воді, водно змагався з хвилями. Обабіч нього стирчали розмиті береги греблі, немов два великі роги. Борода Регочеві скуйовджена, свита подерта, плечі скривавлені. Та ніяк не здолає він Зловоду спинити. Море довкола пагорба росте й росте, загрожуючи потопити дітлахів. І час уже був опівнічний.

Коли це Косенці нараз сяйнула думка, і вона попри зойки й плач вівчариків зайшлася сміхом і гукнула Регочеві:

— Регоче, дурненька твоя голова! Чого ти не сядеш поміж тих рогів, що утворилися в греблі? Чого ти спиною не перепиниш воду?

Хлопці й дівчата змовкли на мить з великого дива, що ніхто досі не зметикував цього.

— Го-го-го! — почулося й від Регоча, це він сміявся, а то не жарт, коли Регоч сміється! Усе море навколо нього бурхає й клекоче, доки він труситься од сміху, що такий некмітливий вродився.

А тоді підвівся Регоч, обернувся і — на тобі — сів поміж тими рогами!

Диво сталося! Спинилися хвилі Зловоди, немов хто скелю привалив до греблі! Спинилася річка, не здолає пробитися через Регочеві рамена, і потекла собі знову своїм річищем, де й перше бігла, хлюпочучи у велетневу спину. Ось воно, диво, ось він, порятунок!

Тепер малі вівчарики були порятовані від страшного лиха, а Регоч, вигідно сидячи, набирав жменями землю й загачував потроху греблю обабіч себе й попід собою. Почав він це діло опівночі, а як стало на світ благословлятися, все було завершено. Саме сонце визирнуло, коли Регоч, скінчивши роботу, підвівся з греблі та став чистити свою бороду від мулу, хмизу та дрібного риб’я.

Але на цьому не скінчилися злигодні бідолашних вівчариків. Бо куди їм тепер податися, до кого? Стоять вони на тому пагоркові, а навкруги — море безкрає. Від обох сіл тільки й лишилося по кілька стрішок, що вигулькували з води, живого ж нікого не зосталося. Люди, правда, могли б порятуватися, аби повтікали від води на горища. Але ж вони натомість повиходили із сурмами й тулумбасами на гарман помилуватися, як гине вороже село, й потішитися з того. Навіть коли хвилі піднялися вже до пояса, вони ще били в тулумбаси, а коли вода стала їм по шиї, вони й тоді зловтішно сурмили щосили у свої сурми. Таж і потопилися всі як один, укупі з тулумбасами та сурмами, і була то справедлива кара за їхню злосливість.

А горопашні діти зосталися сиротами, лишилися без домівок і садибок, і не було вже кому їх годувати й боронити.

— Не горобці ж ми, щоб по стріхах жити, — журно казали вівчарики, бачачи, що самі тільки стіни й вигулькували з моря. — І не лисиці, щоб у полонині по дуплах кулитися. Коли б звільнити наші села від цієї повені, то ще якось можна було б жити, а так — ліпше, мабуть, і самим разом з отарою пострибати у воду й потопитися, як нема нам куди й прихилитися.

Регочеві серце краялося з жалю, але зарадити лихові ніяк він не міг, тож тільки й повторював, придивляючись до того моря:

— Стільки води я ні вичерпати, ні висьорбати не здолаю, щоб порятувати ваші села. Нічого не вдієш, діти мої.

Коли це озвався Лільо, наймудріше з обох сіл хлоп’я:

— Регоче, чоловіче, як ти не здолаєш висьорбати стільки води, то земля це здолає зробити. Земля! Пробий у землі дірку, і хай собі море тече під землю.

Яка ж то мудра може бути дитина, що менша за найменший Регочів палець!

І справді, тупнув Регоч у землю, пробив дірку, і земля, немов змій невситимий, почала сьорбати, пити, ковтати, вбирати в себе оте безмежне море, що вкривало цілу долину. Не багато й часу збігло, як усмоктала земля всю воду, й показалися знов села, поля й луки, понищені й замулені, але кожне на своїм місці.

Зраділи засмучені дітлахи, а найбільше Косенка. Сплеснула вона рученьками й вигукнула:

— Ой як буде гарно, коли поля знову стануть золоті, а луки зазеленіють!

Та сільські діти знов похилили голівки, і Лільо сказав:

— А хто ж нас навчить жито сіяти й ниви орати, коли не лишилося нікого з дорослих?

Так воно й було, ген на всю околицю не лишилося жодної дорослої людини. Самі тільки згорьовані діти тулилися одне до одного, та ще був з ними Регоч, такий великий, незграбний і невмілий, що ні найменшого уявлення не мав про їхні лани та плуги і навіть під стріху до них не міг зазирнути через своє головище.

Посмутилися знову всі, надто Регоч, що так полюбив був красуню Косенку, а ось тепер ні їй, ні решті дітвори нічим не міг стати в пригоді.

А що найгірше: знудився Регоч страшенно за своїм пустельним Легеном! Зночі він наковтався мулу на тисячу років, а жахів набачився ще на довший час. Тим-то й пойняла його туга безмірна за величезним порожнім Легеном, де він мирно лічив собі камінюччя багато сотень літ.

Зажурені, отже, стояли діти, засмучений був і Лільо, а найбільше за всіх Регоч. Шкода було дивитися на ту громадку дітей, що мали погинути й зів’яти без своїх батьків, як цвіт без кореня.

Сама тільки Косенка радо роззиралася навсібіч, бо ніколи вона не журилася.

І враз Косенка вигукнула:

— Дивіться! Дивіться! А що то за люди! Далебі вони повинні знатися на дивах та казках!

Усі прикипіли поглядом до села, аж там, у вікні якоїсь хатки, показалися дві голови: дідусь і бабуся. Помахують вони хусточками, кличуть дітей на ім’я і всміхаються радісно, аж сяють їм поорані зморшками лиця. Були то прапрадід і прапрабаба, що виявилися наймудріші й порятувалися, вилізши на горище.

Ой радосте світла! Мабуть, якби вздріли діти на тім горищі сонце ясне й зорю вранішню, не верещали б так радісно. До самісінького неба чути їхній вереск:

— Бабуню! Дідусю!

І полетіли діти, немов молоді гончаки, до села, а попереду всіх бігла Косенка, і коси її золоті маяли на вітрі, а за дітьми поспішали вівці та ягнята. Не спиняючись, бігли вони до самого села, де біля воріт стрічали їх дідусь і бабуня. Стріли, схопили в обійми, і не знали вже діти, кому й дякувати за те, що виявилися дід та баба такі мудрі, порятувавши своє життя на горищі. А це було ще й тому добре, що коли б не лишилися живі дід та баба, хто б ото розповів дітям про нещастя, до якого спричинилася злостивість. Адже села, що про них ішлося, були такі вже закутні, що там і книги жодної не ведено, і записів жодних не роблено.

Наобнімалися діти зі старими, а тоді згадали й про Регоча. Озирнулися по долині, а Регоча нема! Ніде його немає, пропав за одну мить, такий здоровань, а пропав, наче миша в норі.

Таки справді Регоч зник, як миша в норі. Коли ото показалися на горищі дід та баба, злякався Регоч, як ніколи ще за все життя своє. Страшенно перелякався їхніх покраяних зморшками, змарнілих, старечих облич.

— Боже милий, це ж уявити собі тільки треба, яких жахів зазнали ці люди в тутешнім краї, що лиця їхні такі стали, — помислив Регоч і з великого переляку стрибнув у ту яму, куди витекла з долини вода. Стрибнув і втік до свого безлюдного Леген-міста тим самим шляхом, що й сюди добирався.

* * *

А в селі усе йшло на добре. Дід та баба напучували дітей, як орати та сіяти. На пораду старих вони з двох сіл зробили одне, з одною церквою, одним цвинтарем, щоб не було більше ні зненависті, ні нещастя.

Усе йшло на добре в селі. З часом на сільському майдані збудували для Косенки чудову вежу з гірського мармуру. На вершечку вежі насипали землиці й посадили садок, і в ньому цвіли помаранчі й оливи. Тут мешкала красуня Косенка. З вежі, наче з хмари, вона роздивлялася по краєві, що так їй полюбився відтоді, як уперше злетіла на землю.

Увечері, коли праця на полі кінчалася, Лільо приводив на вежу хлопців і дівчат, і в місячному сяйві вони танцювали коло, співали пісні з прекрасною, щиросердою, веселою Косенкою.

А Регочеві довелося ще раз зіткнутися з хвилями Зловоди. Довго чути було, як щось хлюпосталося й громохкотіло під землею, — то він змагався з водою, заганяючи її дедалі глибше, до самого пекла, щоб ніколи більше не могла вона прислужитися зненависті людській.

А по тому Регоч рушив далі, до свого Легена. Там він і зараз сидить, лічить каміння і про одне лиш мріє, щоб ніколи більше не довелося йому залишати могутнє й безлюдне місто Леген.

Джерело: Івана Брлич-Мажуранич. Казки з давнини.— К., Веселка, 1971.
Переклад: Віль Гримич

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up