5

Наступного ранку Шурлі прокинувся набагато раніше, ніж звичайно. Спершу він подумав, що його розбудили птахи, які щебетали за вікном у саду. Шурлі протер очі. І раптом йому сяйнула чудова думка: тітонька Анчі! Він одразу розбудив сестру. Франці теж визнала, що думка — чудова. А пан Мехтель і сьогодні прокинувся найпершим. Побачивши, що й діти повставали, він сів у ліжку й кахикнув.

— Ви шукаєте кімнату? — сказав до нього Шурлі. — Так?

— Так, — відповів пан Мехтель.

— Ми знаємо, де її можна знайти, — сказала Франці.

Пан Мехтель витріщив очі.

— У нашої тітоньки. Вона живе сама на цілий будинок. У ньому багато вільних кімнат.

— А захоче ваша тітонька, щоб я став її квартирантом? — непевно спитав пан Мехтель.

— Мабуть, захоче, — сказав Шурлі. — До того ж, тільки тітонька Анчі допоможе нам повернутися додому.

— Яка вона людина, ваша тітонька?

— Славна, — сказала Франці.

Пан Мехтель скочив з ліжка, відсунув завіски і кілька разів присів. При цьому в колінах у нього страшенно затріщало. Потім він знов хвилин п’ять чистив зуби і довго Н старанно полоскав у роті.

— Ну як, хропів я? — раптом спитав він.

— Я нічого не чув, — заспокоїв Ного Шурлі.

— Зате Франці хропла! Якби я так хропів, то напевно розбудив би сам себе.

Дракони, як і домовились, прибули рівно о восьмій. Діти вирішили зараз же летіти до тітоньки Анчі. Пан Мехтель також. Він уже стояв з обома валізками в руках.

Дракони летіли назад майже дві години.

 

Тітонька Анчі, в халаті й незачесана, сиділа внизу на сходах у передпокої свого будинку. Вона пила какао з термоса і їла сухий кекс. Тітонька Анчі була сердита. Вона кляла свого папугу, який щодня надто рано будив її своїм криком. За це вона кожного ранку виносила клітку з папугою надвір. «Хоч би його хто забрав», — щоразу думала вона. Але птаха так ніхто й не взяв. А після обіду папуга знов ставав їй любий, вона ставила клітку на стіл і годинами розмовляла з птахом. Зате після обіду її починали дратувати обидві кицьки. Вони завжди снували в неї під ногами, сподіваючись добавки до обіду, з яким уже впоралися. І, щоб кицьки не добрались до шістьох золотих рибок, тітонька Анчі виганяла їх за двері.

В неділю крик папуги найдужче дратував тітоньку Анчі, бо навколо ставало тихіше, ніж звичайно: по вулицях їздило менше машин і сусіди вставали пізніше.

У двері подзвонили.

— Заходьте! — крикнула тітонька Анчі й пригладила волосся. — Там не замкнуто!

До передпокою ввійшли Франці й Шурлі. Вони привіталися з тітонькою і відрекомендували їй пана Мехтеля. Та не встигла вона відповісти на привітання, як діти вже потягли її до дверей: у садку на них чекали дракони.

У тітоньки Анчі заблищали очі.

— Дозвольте вас запевнити, — вигукнула тітонька, підбігаючи до драконів, — що я невимовно щаслива з вами познайомитися!

Георг засміявся, бо в цій фразі він упізнав свою власну.

Та через кілька хвилин дракони попрощалися. Вони вирішили ще того дня пошукати собі печери. Мартінові таки пощастило умовити брата. А може, Георгові не пощастило відмовити Мартіна.

— Я так і знала, — сказала тітонька Анчі, коли пан Мехтель з дітьми зайшли в дім, — що ви можете навідатись сюди. У мене вже побував поліцай, розповідав тут всілякі страхіття про викрадення.

Вона аж тепер знов помітила пана Мехтеля, який трохи самотньо стояв поміж своїми валізками.

— А в нього що скоїлося? — спитала вона.

— Пан Мехтель шукає кімнати, — повідомила Франці. — А в тебе ж є вільні.

— Ну, є, — призналась тітонька Анчі, — тільки я не беру квартирантів.

— Може, зробиш виняток?

— Ну-ну, — сказала тітонька Анчі. — Побачимо, може, й зроблю. Але спершу доведеться його проекзаменувати. А втім:, мені подобається, що він такий розхристаний.

(Перед цим діти попустили панові Мехтелю краватку і розв’язали шнурок на одному черевикові.) Тітонька Анчі запросила гостей до вітальні і посадила їх за круглий стіл. Звичайно, Шурлі й Франці ще перед тим докладно розповіли панові Мехтелю про особливості своєї тітоньки. Тітонька Анчі пройшлася по кімнаті і раптом, зупинившись, запитала, немов учитель:

— Як ви ставитесь до бур’янів?

— Без них сад — не сад, — пальнув, мов з пістолета, пан Мехтель.

— Добре, — похвалила тітонька, і її обличчя стало доброзичливе. — Проте ця відповідь могла бути випадковою. А як ви ставитесь до пороху на підлозі?

— Це — найкращий килим, — миттю відповів пап Мехтель.

— Дуже добре, — похвалила тітонька. — І останнє запитання. Що для вас важить слово «лад»?

— Анічогісінько. Я не знаю такого слова.

— Браво! — захоплено вигукнула тітонька Анчі. — Я винаймаю вам кімнату. На другому поверсі їх аж три. Виберіть собі яку захочете.

Пап Мехтель кивнув головою і поніс свої валізки на другий поверх. Недовго думаючи, він вибрав першу з трьох кімнат.

— Такого вдалого квартиранта вдень із свічкою не знайдеш, — прошепотіла тітонька Анчі. — Де ви його вискіпали?

Франці розповіла, як вони познайомилися з паном Мехтелем і як той через них позбувся роботи.

— А дома ви ще не були? — спитала тітонька Анчі.

— Не були, — признався Шурлі. — Ми думали…

— Я вже багато років не виходила з дому, — сказала тітонька. Франці й Шурлі втупилися в підлогу. — Гаразд. Я зроблю виняток.

 

Мама трохи не зомліла, побачивши в дверях тітоньку Анчі. Тітонька ще ніколи у них не була.

— Не дивись на мене, мов на якийсь привид, — сказала тітонька Анчі, заходячи в коридор.

— Як?.. Т-ти поїхала з дому? — заникуючись, промовила мама.

— Я прийшла з приводу дітей, — пояснила тітонька.

— То й ти чула, що вони десь ділися? — спитала мама, зачиняючи за нею двері.

— Не зачиняй, — сказала тітонька Анчі.

—Чому?

— Там діти.

Мама рвучко відчинила двері. Діти, трохи збентежені, увійшли до передпокою. Обоє спершу не наважувались поглянути мамі в очі.

— Виходить, вони весь час були в тебе? — спитала мама.

— Ні. Вони навідали мене з своїми друзями. А я пішла з ними тільки тому, що самі вони бояться. Де твій чоловік?

— Його нема дома, — сказала мама. — Він відучора розшукує дітей.

На третій нараді з питання ліквідації кризового становища були присутні лише бургомістр, начальник поліції та кілька поліцаїв в уніформі.

— Ніяких наслідків, — тихо признався начальник поліції. — Жодного сліду драконів.

— Це ваша лиха доля, — сказав бургомістр. — Доведеться вам подати у відставку.

— Але ж не я сам за все відповідаю, — виправдовувався начальник поліції.

— Певно, що ні, — згодився бургомістр. — Але хтось же та повинен у цьому випадку взяти відповідальність на себе. Вже ж не я. Для цього в мене на кожній дільниці є люди, як-от ви. А то б мені довелося через кожну дрібницю подавати у відставку.

Начальник поліції почував себе знищеним.

— Отож підете на пенсію раніше, — сказав бургомістр. — Для вас це не так уже й погано.

— Я не хочу йти на пенсію.

Тієї миті задзвонили два телефони водночас. Начальник поліції та поліцай Рудольф взяли трубки.

— Це пані Забранські, — повідомив начальник поліції. — Діти повернулися.

— Це наші дозорці, що біля будинку драконів, — доповів поліцай Рудольф. — Обидва дракони щойно повернулись. Що будемо робити?

— Нічого, — повільно мовив бургомістр. — Накажіть усім своїм людям припинити розшук. Операцію закінчено.

— Так не можна, — заперечив дільничний поліцай. — Ми ж майже два дні ганялися за цими драконами. А тепер нам удавати, ніби нічого не було? У нас же є заява батьків. Я сам її прийняв.

— Правильно, — сказав бургомістр. — Заява про розшук дітей, які пропали. Та й годі. Довести, що їх було викрадено, ми не можемо. — Він звернувся до начальника поліції: — Чи збирається мати порушити справу проти драконів?

— Ви збираєтесь судитися з драконами? — спитав начальник поліції маму, яка ще й досі не поклала трубки.

Мама відповіла, що ні.

— Отже, повний відбій, — сказав бургомістр.

— І це після того, що я дві ночі не спав! — обурився поліцай Рудольф. — Виходить, усе даремно.

— Дуже шкода, — відказав бургомістр, — але й так буває. — І, звернувшись до начальника поліції, додав: — Вам і цього разу пощастило.

Той кивнув.

Поліцай Рудольф віддав честь, вийшов у коридор і, лаючись, пішов сходами вниз. Він кипів гнівом. Перед будинком поліцейського управління він помітив машину, яка стояла в недозволеному місці.

— Так-так, — пробубонів він, заповнив квитанцію на сплату штрафу й хотів був запхнути її під склоочисник.

— Це моя машина, — пролунало позад нього. Рудольф упізнав голос начальника поліції.

— Пробачте, — сказав поліцай і зіжмакав папірець.

Він віддав честь і стояв так, поки начальник поліції не сів у машину й не поїхав геть. Тоді поліцай Рудольф кинув зім’яту квитанцію на землю. Але, побачивши бургомістра, який вийшов з управління поліції, він підняв папірця й відніс до найближчої урни, що стояла за кількасот метрів від нього.

 

У лісі за своїм будинком драконам і справді пощастило знайти підхожу печеру. Мартін захотів переселитися найближчими днями. «Багато з собою не братимемо, — подумав він. — Більшість речей однаково не знадобиться».

— Що ми робитимемо завтра? — спитав Георг. Вій пив лимонний сік з консервної банки.

— Я піду на роботу, — відповів Мартін.

— Куди? До Долежала?

— Ні, — промовив Мартін. Він підкинув і піймав консервний ключ. — Піду на сусідню фабрику. Там постійно набирають чорноробів.

— Ти не хочеш більше працювати драконом?

— Ні.

— Я піду з тобою, — вирішив Георг. — А що будемо робити з рештою грошей?

— Не так їх багато, — сказав Мартін. — Ми чимало й дуже швидко розтринькали. Але я дещо надумав. Влаштуймо свято. І запросімо всіх наших родичів. Скажімо, наприкінці наступного тижня.

— Що ж, це справді непогано, — визнав Георг. — Багатьох рідних я не бачив уже понад сто років. Але як нам організувати все так швидко?

— Понадсилаємо сьогодні ж телеграфом запрошення.

— В неділю пошта не працює, — сказав Георг.

— Зате на вокзалі пошта й сьогодні відчинена, — відповів Мартін і поклав консервний ключ на стіл. — То ходімо?

— Стривай.

— Що там таке?

— А поліцаї? — Георг раптом заговорив пошепки. — Ти ж їх сам недавно бачив. Вони оточили наш будинок. Мабуть, їм наказали впустити нас і більше не випускати.

Мартін виглянув у вікно. Поліцаїв не було. Георг знизав плечима.

 

Тато повернувся додому аж увечері, по восьмій. Він роззувся, спершись правою рукою на стіну в передпокої, і жбурнув ключі від моторолера на ящик для взуття.

З вітальні вийшла мама.

— Ну що? — спитала вона.

— Як що? — перепитав тато. — Обнишпорив усе місто. Проїздив тридцять літрів бензину. Але так і не знайшов.

— Вони дома, — сказала мама.

— Що? — закричав тато. — Де?

— Тс-с, — застерегла мама. — Вони вже полягали спати.

— Вони в мене враз прокинуться! Я їх швидко підведу!

І він хотів був уже кинутися до дитячої кімнати.

— Постривай, — сказала мама. — Будь ласка, не галасуй хоч раз!

— У себе дома я галасуватиму скільки схочу! — вигукнув тато. — Цього мені ніхто не заборонить!

— Давай спершу поговоримо про те, що сталося, — запропонувала мама.

— Нема про що говорити.

— Ні, є.

Мама відтиснула тата до вітальні. Там у його кріслі сиділа тітонька Анчі. Вона пообіцяла мамі побути, поки повернеться тато.

— Добрий вечір, Шерлоку Холмсе, — сказала тітонька Анчі. Вона саме курила татову сигарету з фільтром.

— До дідька! — не стримався тато. — Чого їй тут треба, цьому старому опуд…? — І враз перебив сам себе: — Привіт, тітонько! Яка мітла несподіванка!

— Та це видно й з твого приголомшеного обличчя, — сказала тітонька Анчі і всміхнулася. — Я привела тобі дітей.

— Ти? — здивувався тато, — То й ти теж причетна до цієї історії? Вони були в тебе?

— Ні, — відповіла тітонька і випустила в повітря кільце диму. — Вони навідались до мене разом з драконами.

— Значить, усе ж таки були! — Тато знов підвищив голос. — Тепер я таки доберуся до того драконячого кодла!

— Не нервуйся так, — зупинила його тітонька Анчі. — Сядь лишень та закури сигарету.

— Як мені не нервуватись? — не вгавав тато. — Кінець кінцем, діточки не щодня тікають з дому.

— Якщо ти й далі влаштовуватимеш тут сцени, — сказала тітонька Анчі, — то знай, що вони ні на кого не справлять враження. А тепер візьми нарешті сигарету.

Тато таки взяв сигарету і навіть подякував.

— Нема за що, — відповіла тітонька Анчі. — Однаково це твої.

— Ви вважаєте, що це нормально, — обізвався тато, — що діти з доброго дива зникають на цілих два дні?

— Ні, — втрутилася в розмову мама. — Ніхто не вважає, що це. нормально. Діти й самі, певне, так не думають. Але й наша поведінка була не найкраща. Це ми довели дітей до того, що вони втекли.

— Як це розуміти? — буркнув тато.

— Ти сам добре знаєш.

Тато примружив очі, але цього разу промовчав. Він і собі спробував пустити кільце диму, але в нього нічого не вийшло.

— Від тебе ж ніхто не вимагає, — вела далі мама, — щоб ти цілком змінився.

— Цього ще бракувало!

— Але хоч трохи прислухатися до інших ти, мабуть, міг би, — сказала мама.

— До мене теж ніхто не прислухається!. — Тато знов трохи підвищив голос. Це була остання, хоч і нерішуча, спроба перейти до самооборони. — Ось ти хіба завжди чуєш, коли з тобою розмовляють?

— Принаймні намагаюсь, — відповіла мама. — Принести тобі пива?

— Принеси, — сказав тато.

— Ну що ж, зроблю цього разу виняток, — сказала мама й пішла на кухню.

— Добре, добре, — пробубонів тато.

Тітонька Анчі взяла з пачки кілька сигарет, підвелася й простягла татові руку.

— Мені час, — сказала вона, усміхнувшись, і вийшла до передпокою.

Мама принесла пляшку пива й склянку.

Тато наповнив її аж по вінця, так що навіть піни не вийшло.

— Це старе опудало вже пішло, — заявив він.

— Тихіше, — сказала мама.

— Чому?

У двері просунулась голова тітоньки Анчі.

— Бо я можу почути, — сказала вона.