Бембі з’явився на світ у лісовій гущавині. Він лежав біля своєї мами олениці на маленькій галяві, надійно схованій серед густих чагарів. Згори над галявою повисли рясно-зелені лапаті віти високих дерев. Здавалося, що мати з оленям матимуть спокій у своїй схованці.
Але цікава всюдисуща сорока таки вистежила їх. «Яке чарівне дитя!» — заверещала вона і майнула нетрями, розносячи новину серед мешканців лісу.
Цокотіння крилатої плетухи привернуло загальну увагу — десятки птахів та звірят побігли, пострибали, полетіли, щоб побачити нового мешканця лісу. Між кущами вистрибом поспішали зайці, розпушивши хвости; перелітали з гілки на гілку білки, а між ними й над ними пурхали пройдисвіти- горобці.
Навіть сова, що цілий день куняла в темряві, навіть вона прокинулась, бо одне зайченя затарабанило по стовбуру дерева так, що затремтіло совине дупло.
— Хто там? Хто? — сонно пробуркотіла сова, не знаючи останніх новин.
— Прокидайся, Сово! — гукнуло їй зайченя. — В родині королівських оленів народився малий королевич!
— Всі поспішають його побачити, — сказала білка, зазираючи в дупло. — Ходімо з нами!
Зітхнувши, сова розправила крила і полетіла слідом за усіма. Навколо галявини вже зібралися білки та зайці. Вони дивилися крізь кущі, розглядаючи оленицю й мале плямисте створіння поруч з нею.
Створіння називалося Бембі — то й був новонароджений королевич лісу. Але не всі ще його роздивилися.
Сова перша порушила урочисту тишу.
— Оце-то подія! — сказала вона. — Оце-то подія! Таке нечасто буває. Нечасто трапляється побачити новонародженого королевича, та ще й у лісі. Прийміть наші поздоровлення і привітання!
Олениця підвела очі.
— Дякую, — тихо сказала вона.
По тому вона ніжно підштовхнула носом свого сонного сина — малий теж підвів голову й озирнувся.
Вона підштовхнула Бембі ще раз, прошепотіла: «Підведися!» — й підбадьорливо лизнула його. Оленятко різко звелося на тонкі ніжки. Вони в нього тремтіли, і, силкуючися встояти, малий сперся на маму.
— Ви погляньте лиш! Він уже намагається стояти! — закричало зайченя Барабанщик і затарабанило по землі зразу двома лапами. — Він шикарний!
— Барабанщику! — докірливо похитала головою мати-зайчиха. — Де ти набрався таких словечок?!
Ноги в оленяти були, як ви самі розумієте, ще слабкі, але воно уперто стояло поруч із мамою.
Потроху звірі почали розходитися. Кожен вклонявся, прощався і йшов своєю дорогою.
Барабанщик прощався останній.
— Як ви назвете маленького королевича? — запитав він.
— Я зву його Бембі, — відповіла олениця.
— Бембі, — повторив Барабанщик.— Бембі. Непогане ім’я. Рости здоровий, Бембі! — і він пострибав слідом за сестрами й мамою.
Незабаром усі звірі довідались, як звати оленятко.
Того літа в лісі було напрочуд гарно. Небо променилося ясною блакиттю, дерева красувалися буйно-зеленим листям, а земля рясніла різнобарвними квітами, що яскріли, наче зірки — жовті, червоні та білі.
Бембі любив ходити з мамою лісовими стежками, такими вузенькими, що кущі сплітали над ними свої віти. Часом гілка зачіпала його за ногу чи якийсь кущ боляче стьобав по стегну. Але мама завжди бувала поруч і щоразу допомагала вивчати закони лісу.
Потроху в Бембі ставало дедалі більше друзів. Білочки вітали його, стрибаючи слідом: «Доброго ранку, королевичу!» Опосуми звисали з дерев, погойдуючись на хвостах, і кричали: «Привіт, королевичу Бембі!»
Оленя здивовано озирало звірят, не відповідаючи їм, — воно ж бо ще зовсім не вміло говорити.
Якось Бембі з мамою вийшли на галявинку й зустріли там Барабанщика зі всіма його родичами.
— Гей, Бембі! — гукнуло зайченя. — Пограймося!
— Так, так, пограйся з нами! — закричала сестра Барабанщика.
І зайці почали гасати по галявині, перестрибуючи через галузки, горбочки й купини трави. Вони закружляли навколо Бембі так швидко, що в того запаморочилось у голові. Оленя скам’яніло, захоплене й здивоване.
Барабанщик перескочив через колоду, і всі його сестри стрибнули слідом за ним.
— Ну ж бо, Бембі! — гукнуло зайченя. — Стрибай до нас!
Бембі врешті наважився. Він стрибнув і впав животом на колоду; дві його ноги зависли по один бік її, а дві — з іншого боку. Оленя безпорадно сповзло з колоди, та Барабанщик тільки вухами повів.
— Нічого, зараз не вийшло, вийде іншого разу, — підморгнув він.
Бембі випростав ноги й підвівся знову. Але він і досі ще не вмів розмовляти. Оленя незграбно потупцювало за Барабанщиком до зграйки птахів, що сиділи на гілці, низько похиленій над землею.
Бембі глянув угору.
— Це птахи, Бембі. — сказав йому Барабанщик. — Птахи!
— Птахи, — повільно вимовив слідом за ним Бембі.
Це було перше слово, яке сказав юний королевич!
Барабанщик та його сестри аж затанцювали від захвату, та й самому Бембі було дуже приємно. Він знову й знову повторював собі щойно вивчене слово. А уздрівши метелика, що перелітав стежку, вже впевнено гукнув:
— Птах! Птах!
— Ні, Бембі, — відповів Барабанщик. — То не птах. То метелик.
Метелик зник серед жовтих суцвіть. Бембі, як щасливий всезнайка, підійшов до квітів, нахилився й гукнув:
— Метелик!
— Ні, Бембі, — виправив Барабанщик. — То не метелик. То квітка!
Він занурив ніс між квіти й понюхав. Бембі зробив те ж саме, та раптом злякано відсахнувся. Він торкнув носом щось волохате й тепле.
З квітів виринула маленька чорна голова з двома блискучими очками.
— Квітка! — закричав Бембі.
Чорні оченята моргнули — зразу обидва. Мале звірятко вийшло з квітів, блиснувши проти сонця білою смугою на чорній спині.
Заєць аж лягав зі сміху. Він так реготав, що довго не міг спромогтися на слово.
— Ніяка це не квітка, — нарешті пояснив Барабанщик, — це скунс, звірок такий!
— Квітка! — повторив Бембі, потопаючи в зливі нових слів.
— А мені байдуже, — сказав скунс, — молодой королевич може називати мене Квіткою, коли хоче. Мені навіть подобається це ім’я.
Так Бембі здобув ще одного приятеля, а скунс — нове ім’я.
Одного ранку Бембі з мамою пішли стежкою, якою досі ще не ходили. Стежка пролягала густими хащами. Аж ось попереду з’явився просвіт. Олениця з сином увійшли в чагарі, заплетені в’юнкими рослинами. За кілька кроків видніла осяяна яскравим сонцем галявина. Бембі хотів негайно ж туди побігти, але мати спинила його.
— Зачекай, — мовила вона, — не можна вибігати на моріжок, не впевнившись, що там безпечно.
Повільно, обережно вона ступила кілька кроків, прислухалася і втягла напруженими ніздрями повітря, повертаючи навсібіч голову. І лише тоді гукнула до сина:
— Ходімо!
Бембі вистрибнув з чагарів. Йому було так радісно й гарно, що він почав підплигувати на зеленому моріжку — такого чудового просторого місця йому ще не доводилося бачити.
— Лови мене! — гукнула мама й побігла.
Бембі кинувся наздогін. Йому здалося, що він летить, легко, без жодного зусилля.
Мати навчала Бембі гратися й бігати у високій траві — вони описували кола, тішачися простором та безпекою. Це тривало довго, поки нарешті олениця зупинилася відпочити.
А Бембі гасав далі, вивчаючи все довкола. І як же він здивувався, коли раптом побачив свого малого приятеля скунса, що сидів серед квітів.
— Доброго ранку, Квітко! — сказав Бембі: останнім часом його словник значно збільшився.
Скунс відповів на привітання, чемно усміхнувшись. Але Бембі не міг довго встояти на одному місці. Він стрибнув ще раз і побачив Барабанщика, який тут-таки, неподалік, поскубував разом із сестрами смачну конюшину. Ледве повертаючи язиком у роті, повному конюшини, Барабанщик все ж таки спромігся запросити приятеля:
Скуштуй, Бембі! Поскуби разом із нами!
Бембі скуштував. Ця трава була незвичайна не тільки на вигляд. Смакувала вона теж незвичайно. Оленя швидко зрозуміло, що зайці недарма її полюбляли, і запам’ятало, яка на вигляд конюшина — запашна їжа, досі йому не відома.
Та коли він іще раз ткнувся носом у смачне зілля, звідти виплигнула велика зелена жаба і спокійнісінько пострибала собі до ставка, що виблискував зовсім поруч. Бембі був украй здивований: по-перше, він досі ніколи не бачив жаб, а по- друге, вперше уздрів ставок. Він прожогом кинувся до води, щоб краще усе розгледіти.
Де ж могла подітися та жаба? Бембі здивовано оглядав кола, що ширилися блискучою гладінню, і підійшов ще ближче — зазирнути в ставок. Водяне плесо потроху заспокоїлося, але, глянувши в воду, Бембі стрибнув назад. Він страшенно злякався, бо побачив оленя, що уважно дивилося па нього з води.
— Не лякайся, Бембі! — засміялася позаду мама. — Ти просто бачиш себе у воді.
Бембі глянув ще раз. Але тепер уже двоє оленят дивилося на нього з води. Це було вже занадто. Бембі знову стрибнув назад, та, звівши голову і сторожко озирнувшись, він побачив, що це йому не привиділося. Поруч з ним стояло ще одне оленя.
— Здоров! — сказало воно.
Бембі відступив назад, зупинився, потім знову позадкував і кинувся чимдуж до мами, яка спокійно поскубувала траву поруч із іншою оленицею. Бембі вклонився незнайомці й злякано озирнувся на оленя, що бігло за ним слідом.
— Не бійся, Бембі, — сказала йому мама. — То маленька Фаліна, а це — твоя тітка Ена. Ти не хочеш привітатися з ними?
— Добрий день, Бембі, — сказали олені.
Але Бембі нічого не відповів.
— Ти ж хотів познайомитися з іншими оленями, — додала мати, — а тітка Ена й Фаліна — такі самі олені, як ми з тобою. Чого ж ти мовчиш? Невже ти не можеш до них обізватися?
— Добрий день! — прошепотів Бембі ледь чутно.
— Ходімо побавимось, Бембі, — запропонувала Фаліна, що здивувалася, почувши голос нового свого знайомця, — такий він був тихий. Вона стрибнула й лизнула Бембі в ніс.
Бембі стрімголов помчав від неї, а Фаліна побігла навздогін. Здавалося, що малюки летять, не торкаючись до землі.
Вони бігали одне за одним, не знаючи втоми, перестрибуючи горбочки й невисокі кущі.
Коли оленята зупинилися, вкрай захекані й потомлені, вони були вже добрими друзями.
Потім оленята рушили гуляти в парі, неквапно ступаючи по соковитій траві, — Бембі відчув, яким цікавим стає життя, коли знайдеш щирого приятеля, і весь аж промінився щастям.
А прогулянки з мамою ставали тепер ще цікавіші. Вони знаходили нові стежки та барвисті галявини. Це був час найбільшої радості Бембі і найбільшого страху. Якось далеко в лісі щось тріснуло, й мама сказала, що то стріляє людина, — Людина, Яка Полює На Оленів. Бембі побачив у материних очах щирий безпорадний жах, коли вона додала: то смерть, невблаганна смерть глухо тріснула в лісі, а смерть наздоганяє так швидко, що найпрудкіший з оленів не може від неї втекти.
— Стережися озброєних людей, сину, — сумно мовила олениця.
Минали дні. Листя на деревах жовкло, хилилася й висихала трава, безжалісний вітер обдирав гілки, й ті стирчали чорні, голі, розпачливо похитуючись під похмурим сірим небом.
Якось уранці Бембі прокинувся від холоду. Холод проймав його і поколював сотнями гострих колючок. Ще не розплющивши очей, оленя відчуло, що в повітрі потягло чимось незвичним, зовсім-зовсім новим. Бембі сторожко визирнув зі своєї схованки. Все навкруги було вкрите чимось білим.
— Це сніг, Бембі, — сказала йому мати, — виходь, пострибай трохи, не бійся!
Обережно-обережно Бембі ступив на сніг. Його копитце зразу ж глибоко пірнуло в пухнасту м’яку ковдру. Оленяті доводилося високо підіймати ноги, щоб переступати. Знову й знову він підкидав сніжні хмарки та пластівці снігу — наче мерзле листя спадало оленяті на спину й на ніс. Сніжинки лоскотали горло й поколювали очі.
Бембі був у захваті. Сонце яскраво відбивалося від сліпучо-білої поверхні. Повітря було чисте і м’яке, а навколо весело кружляли й падали білі зірки.
Вибігши на горбочок, Бембі побачив, що все, поки сягав зір, стало біле. Навіть ставок був білий. А посередині білого ставка сидів Барабанщик.
— Біжи сюди, Бембі! — крикнуло зайченя. — Поглянь лиш! Вода задубіла! Ти коли бачив таке? — Він барабанив задньою ногою по кризі. — Тут можна навіть ковзатися! Ось дивись, як це робиться!
Барабанщик розігнався і помчав через ставок. Бембі надумав спробувати й собі, але ноги під ним роз’їхались в різні боки, і оленя впало на тверду кригу. Бембі гадав, що це зовсім не смішно, хоч Барабанщик аж зайшовся реготом.
— Слухай, Барабанщику, — сказав Бембі, марно намагаючись зіпнутися на ноги, — пограймося в щось інше. — Він нарешті випростався і струшував тепер примерзлі грудочки снігу. — А де Квітка?
— Де Квітка? — замислився Барабанщик. — Здається, знаю! Біжімо!
Він допоміг Бембі зійти на берег, і вони побігли — Барабанщик попереду, оленя за ним — до нори, де жили скунси. Звірята нахилилися й по черзі зазирнули в нору. Там, мирно посопуючи на своєму ліжку, вистеленому засушеними квітами, лежав маленький скунс.
— Прокидайся, Квітко! — гукнув Бембі.
— А що, вже весна? — сонним голосом спитав Квітка, напіврозплющивши очі.
— Ні, щойно зима почалася, — сказав Бембі. — Це так гарно. Що ти тут робиш?
— В мене зимова сплячка, — поважно відповів малий скунс, — хіба ж ти не знаєш, що всі квіти сплять узимку?
Барабанщик позіхнув:
— Знаєте, друзі, мені теж захотілося подрімати. Бувай, Бембі, ще побачимося!
Оленя повернулось до мами.
— Не турбуйся, Бембі, — сказала олениця. — Зима скоро закінчиться, знову прийде весна.
Бембі ліг спати в затишній теплій хащі, куди вітер не міг продертися. Він снив про веселі ігри, про друзів, про те, як вони бавитимуться, коли прийде весна.
В оленяти все ще було попереду — справжні пригоди, справжні радощі та печалі, крізь які він має пройти, доки стане дорослим оленем з гарними рогами над головою. Він стане, неодмінно стане ним, Бембі, малий королевич великого лісу.
Його казка тільки-но починається…
