Був собі Осел. Багато було йому праці у господаря. «Давай,— думає,— втечу у ліс і буду жити на волі! Буду собі пастися в лісі, і хто мені що зробить?»
І, не довго думавши, втік від господаря у ліс. Добре йому там. Пасеться, де хоче, нічого не робить, ніхто його не б’є,— відколи живе, ще такого добра не зазнавав. Аж раз дивиться, йде Лев, страшнийпрестрашний, та просто на нього.
«Ну,— думав собі Осел,— аж тепер кінець мені буде!»
Але поки Лев дійшов до нього, він якось трохи отямився й подумав собі:
«Ану, може, я його як-небудь обдурю?»
Та як стояв — бух на землю, ліг собі й лежить. Підходить Лев і кричить уже здалека:
— Ей, ти, хто ти там? Як ти смієш лежати? Чому не встанеш і не поклонишся мені?
А Осел мов і не чує. Лежить собі та тільки довгими вухами клапає.
Підійшов Лев і знову кричить:
— Зараз устань і поклонися мені!
— А хто ж ти такий? — питає Осел.
— Ти ще й питаєшся? — кричить грізно Лев.— Хіба ти не знаєш, що я Лев, над усіма звірами цар?
Осел, не встаючи, підвів голову й витріщив на нього очі.
— І що ти за дурниці говориш? — промовив він.— Ти цар над усіма звірами? Хто тобі це сказав? Де це написано? Хто обирав тебе на царя? Ну, говори!
Лев стояв, мов лобом об стіну стукнувся.
— Хто мені це сказав? Та всі мені кажуть, що я над звірами цар. Хіба ж це неправда?
— Звичайно, що неправда! Не може бути правда, бо цар над усіма звірами не ти, а я.
— Ти? —здивувався Лев.— А де це написано?
— А йди подивися ось тут!
І він устав на ноги й, обернувшись задом до Лева, показав йому заднє копито, на якім була прибита новісінька блискуча підкова.
— Бачиш? Це моя царська печатка. Якби ти був цар, то й ти б мав таку.
— Ото диво! — промовив Лев.— А я про те й не подумав ніколи. Мабуть, твоя правда. Але стій! Давай будемо змагатись. Ходімо в ліс, хто за годину наловить більше звірів, той буде справжній цар.
— Добре, нехай і так буде,— промовив Осел, і з тим розійшлися.
Лев побіг по лісі; бігав, бігав: тут зловив сарну, там зайчика, там знов якогось звіра — за годину мав уже п’ять чи шість штук. Бере те все і тягне до Осла.
А Осел тим часом що робить? Пішов собі на широку поляну, де сонечко ясно світило, й посеред лугу кинувся на землю, ноги геть відкинув, очі зажмурив, язик висолопив — кожен сказав би: згинув та й згинув. А понад поляною все яструби літають, ворони, кані, сороки, галки, всяка погана птиця. Бачать вони, лежить неживий Осел, та й усі гуртом до нього. Спочатку здалека заскакували, а там бачать, що не рухається, то й почали по ньому скакати, дзьобати йому язик та очі. А Осел нічого, тільки коли якийсь птах дуже близько підлізе, він клац його зубами або стук його ногою, вб’є та й сховає під себе, та так хитро, що інші й не бачать. Не минуло й години, а він уже надушив їх з півкопи. Тоді схопився на ноги та як зареве, а птахи всі врозтіч. Осел забрав усю побиту пташню та й несе на те місце, де мали зійтися з Левом.
Приходить, а Лев уже там.
— Ну, що,— каже до Осла і показує йому свою здобич,— бачиш, скільки я наполював?
— Ну, та й дурний же ти, Леве,— каже Осел і лягнув його звірів ногою.— Таких звірів міг би наловити зо дві копи. Та чого вони варті! А ти подивись на моїх! Я тільки таких ловив, що в повітрі літають. Ану, спробуй ти!
— Ні, я такої штуки не втну,— відповів Лев.— Аж тепер бачу насправді, що ти над звірами цар, а не я! Вибачай мені, що я так нечемно говорив з тобою!
— А бачиш,— промовив гордо Осел.— Завжди треба бути чемним, бо як наскочиш на старшого від себе, то що тоді буде? От і тепер я міг би тебе покарати на смерть, але вибачаю, бо ти це зробив з дурного розуму, а не зі злої волі. Йди ж тепер і шануйся на другий раз!
І Лев пішов, похнюпившись та підібгавши хвіст, немовби хто вилив на нього бочку холодної-прехолодної води. Чи близько, чи далеко, зустрічає в лісі Вовчика-братика.
— Здорові були, найясніший царю! — каже Вовк і кланяється низенько.
— Ет, іди, не смійся з мене! — каже сумно Лев.— Який я тобі цар?
— Як-то ні? — скрикнув Вовк.— Хто ж би посмів інакше сказати?
— Мовчи, братику,— пошепки говорить до нього Лев.— Тут недалеко є справжній цар. Як почує, біда буде і тобі й мені.
— Справжній цар? — здивувався Вовк.— Що за диво? Який же тут є справжній цар, крім тебе?
— Є, є! — перелякано шепотів Лев.— Я сам його бачив. Там такий страшний! А що за сила! Навіть тих звірів ловить, що в повітрі літають. Я радий, що хоч мене живим відпустив.
— Ну, що ти говориш? — здивувався Вовк.— Диво дивне! Знаю цей ліс давно, але ніяк не придумаю, хто б то міг бути. Який же на вигляд той новий цар?
— Одне слово — страшний! — каже Лев.— Вуха отакі, голова — як цеберко, а на задній нозі царська печатка.
— Ніяк не вгадаю, хто це може бути,— клопотався Вовк.— Знаєш що, ходім, покажи мені його!
— Я? Нізащо в світі! — скрикнув Лев.— Досить уже раз страху наївся.
— Та ходімо! Чого боятися? — заохочував Вовк.— От знаєш що, прив’яжи себе своїм хвостом до мого, сміліше нам буде йти.
— Про мене,— каже Лев,— нехай і так буде.
Зв’язалися обоє хвостами докупи та й пішли. Вийшли на горбок над полянкою, що на ній пасся Осел. Лев зупинився та й шепче до Вовка:
— Ось він! Ось він! Подивися!
Обертається Вовк, поглянув та як крикне:
— Дурний Леве, та це ж Ослисько! — А Левові почулося, що то новий цар уже близько, як злякається, та ходу! Біг, біг, далі втомився, став та й озирнувся.
— А що, Вовче, близько вже той новий цар?
Але Вовк тільки язик висолопив. Як був прив’язаний до левового хвоста, так і волікся за ним усю дорогу і давно вже й дух випустив.
— А бачиш,— каже до нього Лев,— ти казав, що новий цар не страшний, а як побачив його зблизька, то від самого страху помер!
