Александрійський шейх і його невільники

Дивак був цей олександрійський шейх Алі-Бану. Коли вранці він ішов вулицями Александрії в дорогому кашеміровому тюрбані та багатому поясі, що коштував, ь, п’ятдесят верблюдів, крокуючи повільно, поважно, з нахмуреним чолом і опущеними очима і через кожних п’ять кроків замислено погладжував свою довгу чорну бороду, коли поспішав у мечеть, щоб, як того вимагав його сан, тлумачити правовірним Коран, — тоді зустрічні зупинялися, дивлячись йому вслід. І говорили: «Який вродливий чоловік». — «І багатий, багатий і знатний, — додавав другий, — дуже багатий: у нього є замок біля Стамбульської пристані, і маєтки, й угіддя, і тисячі голів худоби, і багато рабів». — «Так, — казав третій, — а той татарин, що недавно прибув до нього із Стамбула від самого володаря правовірних, хай благословить його Пророк, розповідав, що наш шейх там у великій пошані в усіх, навіть у самого султана». — «Це так, — вигукував четвертий, — хай будуть благословенні його стопи. Він багатий і знатний, але — ви знаєте, що я маю на думці…» — «Так, так, — шепотіли в юрмі, — що правда, то правда, у кожного своє горе. Не хотів би я помінятися з ним долею: він багатий і славетний, одначе, одначе…»

На найкращому майдані Александрії стояв чудовий дім Алі-Бану. Перед будинком була широка тераса, викладена мармуром, затінена пальмами. Вечорами він часто сидів там і курив кальян[1]. Дванадцять гарно вбраних невільників, стоячи віддалік, ловили його погляд — в одного був напоготові для нього бетель[2], другий тримав парасольку, третій — дзбани із чистого золота, наповнені смаковитим шербетом, четвертий віялом з павиних пер відганяв мух від свого пана, решта — то були співаки з лютнями й флейтами, готові, якщо він забажає, потішити його слух музикою, а один, найбільш учений з усіх, приготував рукописні згортки, щоб розважити його читанням.

Та марно чекали вони від нього знаку — ніяких жадань шейх не мав. Перехожі часто зупинялися, щоб помилуватися розкішшю палацу, та, перевівши погляд на похмурого шейха, що сидів під пальмами, не зводячи очей з голубуватого димку кальяну, похитували головами і казали: «Справді, цей багач — злидар. Маючи все, він бідніший за того, хто не має нічого, бо Пророк не дав йому знаття, як насолодитися своїм багатством».

Одного вечора, коли шейх, оточений усією земною розкішшю, сидів, як звичайно, у затінку пальм і сумовито курив кальян, неподалік зібралося кілька юнаків. Вони дивилися на нього і сміялись.

— Далебі, — сказав один з них, — Алі-Бану шаленець. Якби мені його скарби, я б знав, що з ними робити. Що не день були б у мене забави, у хоромах бенкетували б друзі, і їхній сміх звеселяв би ці сонні стіни.

— Та воно б непогано, — перебив його другий, — тільки з веселими друзями недовго й прогайнувати все добро. От якби мені довелося сидіти ввечері тут під пальмами, я наказав би рабам співати й грати, покликав би танцюристів, і вони розважали б мене. А я палив би кальян, смакував шербет і насолоджувався всім, мов володар Багдада.

— Шейх, — мовив третій юнак, який був писарем, — шейх, як кажуть, людина вчена й мудра, та й справді це видно з того, як він тлумачить Коран. Та хіба таке життя личить розумному мужеві? Он стоїть невільник з оберемком рукописів. Я б віддав свій святковий одяг, щоб могти прочитати хоч один з них, бо всі вони, звичайно, рідкісні. А він? Він сидить і палить, а до книг йому байдуже. Якби я був шейхом, невільник читав би мені до хрипоти, поки не засну.

— Пусте! Не знаєте ви, як цікаво жити, — засміявся четвертий. — їсти, пити, співати й танцювати, читати мудрі речі й слухати вірші нікчемних поетів! Ні, я зробив би зовсім інакше. На його місці я пустився б у подорож і їхав би, їхав на край світу. Щоб поглянути на чудеса світу, я не злякався б найдальшої дороги!

— Юність — чудова пора, — обізвався непоказний літній чоловік, що стояв поблизу й чув їхні слова. — Та дозвольте мені сказати, що юність часто базікає марно, не розуміючи, що чинить.

— Що ви хотіли цим сказати, дідусю? — здивовано спитали юнаки. — Ви, може, нас маєте на думці? Що вам до того, ганимо ми шейха чи ні?

— Якщо один знає щось краще від іншого, хай виправить його помилку — так повелів Пророк, — заперечив старий. — Справді, небо благословило шейха багатством, він має все, чого душа забажає, а журба його не без причини. Ви думаєте, він завжди був таким? Ні, я бачив його п’ятнадцять років тому, тоді він був веселий і бадьорий, як газель, жив радісно й насолоджувався життям. Він мав сина, і кожен, хто бачив хлопця — а йому йшов тільки десятий рік, — заздрив шейхові, бо був він гарний і такий вчений, яким інший не буває й у вісімнадцять.

— І він помер? Бідолашний шейх! — вигукнув молодий писар.

— Для нього було б розрадою дізнатись, що син повернувся в оселю Пророка, де йому жилось би краще, ніж тут, в Александрїї. Але те, що він пережив, набагато гірше. То був час, коли франки, як голодні вовки, напали на нашу землю і почали з нами війну. Вони підкорили Александрію, звідси робили наскоки в глиб країни і воювали з мамелюками. Шейх умів жити з ними у злагоді. Та чи то вони ласились на його багатство, чи то він допоміг своїм одновірцям, точно не знаю, — одне слово, якось вони прийшли до нього й звинуватили його в тому, що він таємно постачає мамелюкам зброю, коней і харчі. Як він не заперечував, ніщо не допомогло, бо франки — люди жорстокосерді й здатні на все, коли йдеться про гроші. Отже, вони забрали до себе заручником його сина Кайрама. Він давав за нього великі гроші, але франки не відпустили його й хотіли змусити шейха підвищити викуп. Та тут раптом їхній паша, чи як там його, наказав готуватися до відплиття. В Александрії про це ніхто не знав, і вони вийшли у відкрите море. А малого Кайрама, мабуть, забрали з собою, бо більше про нього ніхто не чув.

— Бідолаха, як покарав його Аллах! — в один голос вигукнули юнаки й співчутливо подивились на шейха, який сидів під пальмами самотній і зажурений.

— Дружина, яку він дуже кохав, померла з горя. Він же спорядив корабель й умовив франкського лікаря, що живе там внизу, біля колодязя, поїхати з ним у Франкистан шукати сина. Вони довго пливли відкритим морем і нарешті прибули в землю тих гяурів[3], тих невірних, що були в Александрії. Але там, розповідають, якраз діялося щось недобре. Люди скинули свого султана з пашею, багаті й бідні рубали одні одним голови, в країні не було ладу. Марно розпитували вони по всіх містах про малого Кайрама — ніхто не чував про нього, і франкський лікар порадив шейхові плисти назад, а то ще й самим їм доведеться накласти головами.

Вони повернулися додому, і відтоді шейх живе отак — побивається за сином. Коли він їсть чи п’є, то думає: «А мій Кайрам, може, й черствої скоринки не має». Коли надягає святкове вбрання, як того вимагає його сан, то думає: «А йому, певно, нічим прикрити голе тіло». А коли його оточують співаки, танцюристи, читці, його гнітить думка: «А мій бідний син, може, зараз грає задля примхи свого франкського володаря». Та найбільше журить його думка, що Кайрам забуде віру батьків, і їм не доведеться обійняти один одного у райських садах. Тому він такий ласкавий до своїх рабів і роздає щедру милостиню жебракам. Він сподівається, що Аллах відплатить йому за це й злагіднить серця франків, володарів його сина, й вони будуть ласкавішими до нього. І щоразу, коли настає день, коли у нього викрали сина, він відпускає на волю дванадцять рабів.

— Про це я чув, — сказав писар. — Про його сина при цьому не згадували, та, правда, кажуть, нібито він дивак і особливо охочий до казок. Буцімто щороку влаштовує змагання між своїми рабами і того, чия розповідь найкраща, відпускає на волю.

— Не вірте поголоскам, — мовив старий, — все саме так, як я кажу. Можливо, в той сумний день йому хочеться збадьоритися, й він наказує оповідати казки. Але відпускає він рабів тільки задля пам’яті сина. Одначе вже холоднішає. Мир з вами, молоді люди, і надалі судіть прихильніше про нашого доброго шейха.

Юнаки подякували старому за розмову, ще раз поглянули на засмученого батька і пішли своєю дорогою. Котрийсь із них сказав:

«Не хотілось би мені бути на місці Алі-Бану».

Невдовзі випало їм знову проходити тією вулицею у час ранкової молитви. їм пригадався старий та його оповідь, вони ще раз пожаліли шейха й поглянули на його дім. І як же здивувались, коли побачили, що він прикрашений, як ніколи. На покрівлі походжали гарно вбрані невільниці, розвівались знамена, передпокої були вкриті дорогими килимами, далі, з широких сходів, спускалися шовкові тканини, вулиця була вистелена тонким сукном, з якого не один був би радий пошити святкову одежину.

— Чи бач, як перемінився шейх за кілька днів! — сказав молодий писар. — Чи не збирається він улаштувати бенкет? Погляньте на килими! Мабуть, ні в кого в Александрії не знайти таких! А яке тонке сукно на голій землі, просто шкода!

— Він, мабуть, чекає знатних гостей, — додав інший. — Цікаво, хто тут побуває сьогодні?

— Поглянь, хто там унизу, чи не наш це дідуган? Він усе знає і, певно, нам розтлумачить. Гей, дідусю! Чи не можна вас попросити на хвилинку сюди? — покликали вони його.

Старий помітив їхні знаки і підійшов. Вони спитали, чи не знає він, якого знатного гостя очікують тут.

— Ви, мабуть, гадаєте, — відповів він, — що Алі-Бану влаштовує веселу учту. Це не так. Сьогодні, як ви знаєте, дванадцятий день місяця Рамадана, а в цей день забрали в заручники його сина.

— Але ж, присягаюсь бородою Пророка, — вигукнув один з юнаків — усе прибрано так, ніби тут весілля, а насправді це пам’ятний для нього день смутку. Як це розуміти? Погодьтеся, у шейха все-таки трішки ушкоджений розум.

— Чи не судите ви, як і раніше, надто поспішно, мій молодий друже? — усміхнувся дідусь. — І цього разу стріла у вас гостра, тятива лука натягнута туго, і все ж ви б’єте далеченько від цілі. Дізнайтеся ж — сьогодні шейх чекає свого сина.

— То його знайшли? — зраділи юнаки за батька.

— Ні, і, певно, ще довго не знайдуть. Але знайте: вісім чи десять років тому, коли шейх у скорботі відзначав цей день за своїм звичаєм — відпускав рабів, годував та поїв безліч жебраків, — трапилось йому послати їжу одному дервішеві, що, стомлений, приліг у тіні його будинку. А дервіш виявився святою людиною й знався на зірках. Підживившись від щедрот милостивого шейха, він підійшов до нього і сказав: «Я знаю причину твого горя, сьогодні дванадцяте число місяця Рамадана, а в той день ти втратив сина. Але потішся — день скорботи стане для тебе днем радості. Знай у цей день повернеться до тебе син». Так сказав дервіш. Сумніватися в словах такої людини було б гріхом для мусульманина. Правда, скорбота Алі не стихла, та все ж щоразу в цей день він очікує повернення сина і прикрашає дім так, ніби той може повернутися будь-якої миті.

— Чудасія! — здивувався писар. — А проте, хотілось би мені поглянути на пишне оздоблення і на шейха, як він сумує посеред цього багатства, а головне — почути розповіді його невільників.

— Нема нічого простішого, — відповів старий добродій. — Наглядач рабів шейха мій давній приятель і завжди в цей день знаходить мені місце в залі. Я побалакаю з ним, може, він впустить вас. Приходьте о дев’ятій годині сюди, на майдан, і я перекажу його відповідь.

На призначену годину юнаки прийшли на площу перед домом шейха, і новий знайомий сказав, що наглядач рабів дозволив провести їх. Він пішов уперед, але не багато прибраними сходами і не через головну браму, а через бічну хвірточку, яку старанно зачинив за собою на замок. Далі він повів їх різними галереями аж у великий зал. Тут було повно народу — й імениті мужі у багатому вбранні, і друзі шейха, що прийшли розрадити його в горі, і невільники всіх племен і народів. У всіх на обличчі був смуток, бо вони любили свого пана й сумували разом з ним. У кінці залу на розкішному дивані сиділи найзнатніші друзі Алі, і невільники прислужували їм. Побіля них на долівці примістився шейх, бо в своїй скорботі не хотів сидіти на святковому килимі. Він підпер голову рукою і, здавалося, мало дослухався до слів розради, які нашіптували йому друзі. Навпроти нього сиділо кілька літніх та юних невільників, це, пояснив старий своїм супутникам, раби, котрих сьогодні відпускає на волю Алі-Бану. Серед них було й кілька франків. Одного з них — писаної краси юнака — шейх купив недавно у туніського работоргівця за великі гроші і все ж уже сьогодні відпускав його на волю, бо вірив, що чим більше франків поверне на батьківщину, тим швидше Пророк визволить з неволі його сина.

Після того, як усім рознесли прохолодні напої, шейх подав знак наглядачеві рабів. Той підвівся, і в залі запанувала тиша. Наглядач став перед невільниками, яких мали відпустити, і сказав голосно:

— Слухайте, раби, що відпускаються нині на волю з ласки мого пана, александрійського шейха, пошануйте звичай цього дому, і хай кожен, як належить у такий день, розповість нам щось цікаве.

Вони пошепотілися між собою, і після цього заговорив старий невільник:

— Достойний пане! Як помиляються ті, хто думає, ніби тільки у часи Гаруна аль Рашіда, володаря Багдада, водилися феї й чарівники, і навіть твердять, що в оповідях про витівки духів та їхніх володарів, які можна почути на базарі, нема правди. Ще й у наші дні зустрічаються феї, і не так давно я був свідком однієї пригоди, у якій були замішані духи, про що й оповім вам.

[1] Кальян (перс.) — прилад для куріння тютюну у східних народів.

[2] Бетель (порт.) — перцева рослина, листя якої вживається для жування.

[3] Гяур (тур.) — у, мусульман зневажлива назва іновірців.