Історія Альманзора

Володарю! Ті, що мали слово переді мною, розповіли дивовижні історії, почуті в чужих краях. На сором мені, я мушу признатися, що не знаю нічого особливого, гідного вашої уваги. Та якщо вам не видасться нудним, я розповім про незвичайну долю мого друга.

На тому кораблі алжирських піратів, звідки визволила мене ваша щедрість, був юнак мого віку, як мені здавалося, народжений не для невільничого одягу, який він носив. Решта нещасливців на нашому кораблі були або людьми грубими, з якими знатися мені не хотілось, або чужоземцями, мови яких я не розумів. Тому, коли випадала вільна часинка, я охоче розмовляв з тим юнаком. Звали його Альманзором і, судячи з вимови, був він родом з Єгипту. Одного разу нам спало на думку розповісти один одному про свою долю, й історія мого друга виявилася набагато цікавішою за мою.

Батько Альманзора був знатним вельможею і жив у Єгипті, у місті, якого він не назвав. Дитиною Альманзор жив у достатку й радості. Разом з тим він не був розпещений і рано вигострив свій розум, бо батько, людина мудра, виховував його у доброчесності, а за вчителя він мав знаменитого ученого, який навчав його всього, що належало знати юнакові. Альманзорові йшов десятий рік, коли з-за моря прийшли франки і напали на його народ.

Батько хлопчика, мабуть, чимось не догодив їм, бо одного разу, коли він збирався на ранкову молитву, прийшли франки і спочатку зажадали від нього як запоруку його відданості дружину, а коли він не захотів віддати її, силою забрали у свій табір його сина.

Слухаючи молодого невільника, шейх прикрив рукою обличчя, а залом пробігло невдоволення: як сміє цей молодик говорити так нерозважливо й ятрити рани Алі-Бану! Наглядач теж розгнівався на зухвалого юнака і звелів йому замовкнути. Невільник здивувався й запитав шейха, чи справді його слова немилі йому.

Шейх випростався й мовив:

— Заспокойтеся, друзі, як може цей юнак знати про мою гірку долю, адже він живе під цим дахом лише три дні. Хіба не могло з кимсь іншим статися те, що й зі мною? Хіба сам Альманзор не міг бути… Але розповідай далі, любий хлопче!

Молодий невільник уклонився й продовжував:

— Отже, юного Альманзора відвели у табір до франків. Правду кажучи, жилося йому там непогано, бо один воєначальник покликав його до себе у намет і забавлявся розповідями хлопчика, які йому перекладав товмач. Він потурбувався, щоб його годували й одягали. Але Альманзор сильно тужив за батьком та матір’ю. Він проплакав багато днів, одначе сльози не зворушили франків. Згодом вони знялися з табору, і Альманзор подумав було, що йому дозволять повернутися додому. Але так не сталося: війська пересувалися, воювали з мамелюками, а Альманзора тягали скрізь за собою. Коли ж він благав командирів відпустити його, вони відмовляли й говорили при тому, що він взятий як заручник вірності батька.

Та ось почали говорити про повернення військ додому. Альманзор радів, думаючи, що тепер звільнять і його. Військо з обозом потяглося до берега моря. Судна стояли на якорі, їх почали завантажувати. Уночі Альманзор як міг відганяв дрімоту — адже кожної хвилини його могли покликати, щоб відпустити. Все ж урешті його огорнув глибокий сон, і він подумав, що йому підмішали чогось снотворного у воду, бо коли прокинувся, яскраве сонце світило в кімнатку, в якій він не був, коли засинав. Схопився з ложа, але як тільки ступив на підлогу, зразу ж упав, бо вона хиталася під ногами, а навколо все ходило ходором. Тримаючись за стіни, він побрів з кімнати.

Навколо чувся рев і свист. Він не знав — сон це чи ява. Нарешті дістався до вузеньких сходів, насилу піднявся нагору, і — о жах! — з усіх кінців його обступило небо й море: він був на кораблі. Хлопець почав жалібно плакати, хотів кинутися в море, щоб плисти додому. Але його втримали, а один з полководців покликав до себе та обіцяв, якщо він буде слухняним, скоро повернути додому.

Корабель плив багато днів і нарешті пристав до берега — та це був не Єгипет, а Франкистан! Потім довго їхали сушею, і скрізь збігався народ, щоб глянути на нього, бо його супутники розповідали, нібито він син володаря Єгипту, який прислав його сюди навчатися. Нарешті прибули до великого міста. Там взяв його у свій дім лікар. Передусім Альманзора одягли у тамтешній одяг, вузький і тісний й далеко не такий гарний, як єгипетський. Потім заборонили кланятися, схрестивши руки. Тепер треба було однією рукою зняти з голови великого чорного капелюха, який там носили всі чоловіки, а другу відвести убік і шаркнути правою ніжкою. Заборонили також сидіти з підібганими ногами за добрим східним звичаєм — тепер йому доводилося сидіти на високих кріслах, звісивши ноги. їда теж завдавала немало прикростей, бо кожний кусень, перш ніж піднести до рота, доводилося протикати залізною виделкою.

Лікар був суворий і лихий. Якщо хлопець необачно сказав якомусь гостеві: «Салам алейкум!»[1], він бив його палицею, бо належало говорити: «Votre serviteur!»[2]. Йому заборонили думати, розмовляти, писати рідною мовою — він міг нею хіба що мріяти. Можливо, й зовсім забув би її, якби у тому місті не жив один незвичний чоловік.

Це був вельми вчений старий добродій, який розумів багато східних мов: арабську, перську, коптську, навіть китайську — всі потроху. Його вважали чудом ученості й платили йому великі гроші, щоб він навчав цих мов інших людей. Той чоловік кликав Альманзора до себе по кілька разів на тиждень, частував рідкісними фруктами й іншими ласощами, і хлопцеві здавалося, ніби він удома. Старий був диваком. Він замовив для Альманзора одяг, який носять в Єгипті вельможі. Коли хлопець приходив, він наказував йому переодягатися за звичаєм свого краю. Після цього вони йшли в «малу Аравію», як називався один із залів у домі вченого.

Там стояли штучно вирощені дерева — пальми, бамбуки, молоді кедри, квіти, які зустрічаються тільки на Сході. Підлога була застелена перськими килимами, під стінами лежали подушки, а крісел і столів не було зовсім. На одній із подушок сідав учений. На голові він мав тюрбан, сива прив’язана борода спускалася до пояса. Одягнутий він був у парчевий халат, широченні шаровари та жовті пантофлі й хоч був дуже миролюбний, причіплював турецьку шаблю, а за пояс застромлював ятаган, прикрашений штучними каменями. Він палив довжелезну люльку. Слуги також були одягнуті в перський одяг, а обличчя й руки багатьох з них були вимащені чорною фарбою.

Спочатку все це вельми дивувало Альманзора, та згодом він зрозумів, що час, проведений у старого дивака, пішов йому на користь. У лікаря він не смів промовити й слова по-єгипетськи, а тут заборонялась французька мова. Посідавши на подушках, старий учений та юнак балакали перською, арабською, коптською та іншими мовами впереміш. А поряд стояв слуга з великим словником, і коли старому бракувало якогось слова, він швидко знаходив його у книзі, й розмова продовжувалась.

їм приносили шербет у турецькому посуді та інші лакоминки. Альманзор чудово читав по-перськи, і старий вважав це великою перевагою. Він мав багато перських рукописів і примушував читати їх уголос, сам повторював за ним кожне слово і так завчав правильну вимову.

Так прожив Альманзор декілька років, але туга за рідною землею не миналася. Коли ж йому сповнилося п’ятнадцять років, сталася подія, яка змінила його долю.

Річ у тому, що франки саме тоді обрали свого головного генерала, того, що в Єгипті так часто розмовляв з Альманзором, — королем. Альманзор і гадки не мав, що король і є той самий полководець, якого він бачив тоді.

Одного разу хлопець переходив мостом над широкою річкою і побачив чоловіка у простому солдатському одязі. Той сперся на поручні і дивився на воду. Риси його обличчя здалися йому знайомими, і він згадав, що це і є той франкський генерал, який був такий добрий до нього в таборі. Він не знав точно його імені й тепер, набравшися сміливості, підійшов і звернувся до нього так, як називали його солдати:

— Салам алейкум, Petit Сарогаl![3]

Той здивовано обернувся, окинув хлопця проникливим поглядом, подумав хвилинку і сказав:

— Господи! Чи це можливо? Ти тут, Альманзоре? Як мається твій батько? Що діється в Єгипті? Що привело тебе до нас?

Тут Альманзор не витримав і гірко заридав:

— То ти, маленький капрале, не знаєш, що зі мною вчинили ті твої собаки? Ти не знаєш, що я вже багато років не бачив землі моїх батьків?

— Не можу повірити, — сказав той, і обличчя його спохмурніло, — не можу повірити, що вони потягли тебе за собою аж сюди.

— Так воно й було, — відповів Альманзор. — Вони забрали мене з собою, і один полковник зглянувся наді мною й платить за моє утримання тому дідьковому лікареві. Він б’є мене і морить голодом… Послухай, маленький капрале, — продовжував хлопець у простоті сердечній, — як добре, що я тебе зустрів, ти міг би мені допомогти.

Вояк усміхнувся і спитав, чим саме може допомогти.

— Бачиш, — сказав Альманзор, — соромно мені що-небудь просити в тебе. Правда, ти завжди був добрий до мене, та я знаю, що ти теж людина бідна, бо коли був генералом, одягався гірше за інших. Судячи з твого сурдута і капелюха, справи твої й тепер кепські. Але франки недавно вибрали собі султана, і ти, звичайно, повинен знати когось з його прибічників, може, агу[4] його яничарів або ще когось. Адже ж знаєш?

— Справді, знаю. А що далі?

— Ти міг би замовити за мене слівце, маленький капрале, хай вони попросять франкського султана, щоб він відпустив мене на волю. Тоді мені потрібно буде трохи грошенят на дорогу. Та, головне, обіцяй не обмовитися ні лікареві, ні арабському вченому…

— А що це за арабський учений? — поцікавився маленький капрал.

— О, це дивак, але я розповім тобі про нього іншим разом. Коли вони щось прочують, мені не вибратися з Франкистану. То чи зробиш ти це для мене? Скажи відверто!

— Ходімо, — сказав давній знайомець, — може, я допоможу тобі зразу ж.

— Зразу ж? — злякано вигукнув юнак. — Ой, ні, не зараз, лікар поб’є мене, я поспішаю додому…

— А що в твоєму кошику? — спитав вояк, затримуючи його за руку.

Альманзор почервонів і спочатку не хотів показувати, та нарешті скорився:

— Бачиш, маленький капрале, мені доводиться робити те, що робить останній раб мого батька. Лікар — страшенний скупар і щодня ганяє мене на найдальший базар, до якого від нас година ходьби, і я купую все у брудних перекупок, щоб виторгувати кілька мідяків, бо вони віддають трішечки дешевше. Ось дивись, задля смердючого оселедця, задля пучка салати та кусника масла мені доводиться щодня ходити бозна-куди. Ох, якби знав про це мій батько!

Співбесідник Альманзора був зворушений його скаргами і сказав:

— Ходімо зі мною, і будь спокійний, лікар не посміє тебе скривдити, навіть якщо залишиться сьогодні без оселедця й салати. Заспокойся, ходімо.

З цими словами він взяв Альманзора за руку і повів за собою, хоча у хлопця щеміло серце, коли він згадував лікаря. В обличчі й словах маленького капрала було щось таке, що викликало повне довір’я. Так він і пішов з кошиком у руках пліч-о-пліч з ним вулицями міста, і дивно було йому, що зустрічні знімали капелюхи, зупинялись і дивилися їм услід. Він сказав про це своєму супутникові, та той тільки усміхнувся.

Нарешті вони дійшли до розкішного палацу, і Альманзорів приятель завернув просто туди.

— Хіба ти тут живеш, маленький капрале? — спитав хлопець.

— Тут моє помешкання, — відповів той, — а тебе я заведу до своєї дружини.

— Ну, живеш ти непогано! — захоплено сказав Альманзор. — Султан, певно, дав тобі покої задармо?

— Ти вгадав, це помешкання я дістав від імператора, — потвердив супутник і повів його у палац.

Там вони піднялися широкими сходами, і він наказав Альманзорові залишити кошик у розкішному залі, а потім зайшов з ним у прегарну кімнату, де на дивані сиділа жінка. Він заговорив з нею чужою мовою, і обоє вони сміялися від душі, а потім жінка мовою франків почала розпитувати Альманзора про Єгипет. Через якийсь час маленький капрал сказав йому:

— Знаєш, буде найкраще, якщо я зараз же поведу тебе до імператора й замовлю йому за тебе слівце.

Альманзор дуже злякався, але зразу ж подумав про свою гірку долю, далеку батьківщину й мовив до своїх добродійників:

— Аллах допомагає нещасливим у хвилину скрути і додає їм відваги. Я вірю, що він не покине мене, бідолашного хлопця, в цій нужді. Згода, я зроблю так, як ти радиш, — піду до нього. Тільки скажи мені, маленький капрале, як мені повестися — впасти перед султаном на коліна, торкнутися чолом підлоги? Що маю робити?

Вони знову розсміялися і почали запевняти хлопця, що того всього робити не треба.

— А який султан на вигляд — грізний та величавий? — розпитував він далі. — Борода у нього довга? Сипле з очей іскри? Скажи, який він!

— Краще я не буду тобі його описувати, Альманзоре. Сам здогадаєшся, хто імператор. Вкажу тільки одну ознаку, щоб ти швидше його впізнав: коли він у залі, всі поштиво знімають капелюхи. Той, хто залишиться в капелюсі, і є імператор.

З цими словами маленький капрал взяв його за руку й повів в імператорський зал. Чим ближче вони підходили, тим сильніше билося серце у грудях хлопця, а коли наблизилися до дверей, у нього задрижали коліна. Слуга розчинив двері; там півколом стояли із тридцять достойників — усі пишно одягнуті, із золотими зірками. І Альманзор подумав, що його приятель, одягнутий так скромно, мабуть, найнезначніший серед них. Усі вони були без капелюхів, і тоді Альманзор почав водити очима: у кого капелюх на голові? Та марно він шукав. Усі тримали капелюхи в руках, отже імператора серед них нема. Тут він ненароком поглянув на свого супутника — і що ж — капелюх був у нього на голові!

Юнак просто остовпів з дива. Він довго дивився на свого добродійника, а потім сказав, також знявши капелюха:

— Салам алейкум, маленький капрале! Одне знаю, що султан франків — не я, значить, мені не личить прикривати голову. Ти ж — у капелюсі… Маленький капрале, то чи не ти — імператор?

— Ти вгадав, — потвердив імператор, — а до того ж я й твій друг. Тільки не винуй мене у своїх нещастях, вони сталися через лихі обставини. І будь певен, що з першим же кораблем ти попливеш до себе на батьківщину. Іди ж тепер до моєї дружини та розкажи їй про арабського вченого. Салату й оселедця я відішлю лікареві, а ти до самого від’їзду залишайся у мене в палаці.

Так сказав імператор. Альманзор упав перед ним на коліна, поцілував йому руку й просив вибачити, що не впізнав його зразу, бо в його очах він зовсім не схожий на імператора.

— Твоя правда, — відповів його рятівник, сміючись, — коли ти імператором лише кілька днів, то на лобі твоєму це не написане.

Сказавши це, він дав знак хлопцеві залишити кімнату.

З того дня жив Альманзор у добрі та спокої. Арабського учителя відвідав ще кілька разів, а лікаря більше не бачив. Через декілька днів імператор покликав його до себе й оголосив, що корабель, на якому він збирається відіслати його в Єгипет, готовий знятися з якоря. Альманзор незмірно зрадів. Він зібрався за кілька днів і з легким серцем, щедро обдарований імператором, пустився в дорогу.

Та в Аллаховій волі було ще раз випробувати його, і він не дав йому побачити берегів батьківщини. Англійці саме в той час воювали з імператором на морі. Вони захоплювали його кораблі, і так сталося, що на шостий день плавання обстріляли судно, на якому плив Альманзор. Корабель був змушений піддатися, і всі подорожні пересіли на суденце, яке попливло слідом за іншими. Та на морі так само неспокійно, як у пустелі, де на каравани несподівано нападають розбійники, вбивають та грабують. Туніські пірати напали на суденце, яке під час бурі відбилося від великих кораблів, захопили його, а всіх людей завезли в Алжир і продали в рабство.

Правда, Альманзорові не було так важко в неволі, як християнам, бо він був правовірним мусульманином, та все ж остання надія побачити рідну землю та батьків пропала. Так прожив він п’ять років в одного багатого пана, працював у саду й поливав квіти. Та багач помер, не залишивши спадкоємців, добро його розтягли, невільників поділили, і Альманзор потрапив до рук работоргівця. Той якраз спорядив корабель, щоб дорожче перепродати своїх невільників у інших краях. Я також попав на той корабель, що й Альманзор. Там ми познайомились, і там він розповів мені про свої дивні пригоди. Та коли ми припливли до берега і зійшли на сушу, я став свідком незбагненності доріг Аллаха — ми висадилися на його рідному березі, нас виставили на продаж на невільницькому ринку в його рідному місті. І, володарю мій, — справжнє диво: купив його рідний батько!

Шейх Алі-Бану слухав оповідання невільника у глибокій задумі. Почуте мимоволі викликало бурю в його душі. Груди високо здіймались, очі палали, і кілька разів він поривався спинити молодого невільника. Та кінець розповіді, здавалось, не вдовольнив його.

— Ти кажеш, йому тепер було б десь двадцять один рік? — почав він розпитувати раба.

— Так, володарю, він мій ровесник.

— А яке місто назвав він своєю батьківщиною? Про це ти нічого не сказав.

— Якщо не помиляюсь, — відповів невільник, — це була Александрія.

— Александрія?! — скрикнув шейх. — Це… мій син. Де він? Не знаєш часом, чи було в нього інше ім’я — Кайрам? Які в нього очі — темні? А волосся — чорне?

— Саме таке, як ви кажете. А в хвилини відвертості він називав себе Кайрамом, а не Альманзором.

— Заклинаю тебе Аллахом, скажи мені — батько купив його на твоїх очах, як ти кажеш? Він сказав, що то його батько? Значить, це не мій син…

Невільник відповів:

— Він сказав мені: «Благословенний будь Аллах після стількох моїх мук. Це ринкова площа мого рідного міста». А трохи згодом з-за рогу надійшов вельможа, і тоді він вигукнув: «О, який безцінний дар небес — наші очі! Мені пощастило ще раз побачити мого дорогого батька». Той чоловік підійшов до нас, оглянув усіх і купив того, з ким усе притрапилося. Тоді Альманзор прикликав Аллаха, палко подякував йому й шепнув мені: «Ось я знову повертаюся в оселю щастя: мене купив мій рідний батько».

— Виходить, це не мій син, не Кайрам! — застогнав шейх.

Юнак не міг більше стримуватися, сльози радості бризнули з його очей, він упав до ніг шейха і вигукнув:

— І все ж це ваш син — Кайрам-Альманзор, бо ви, ви самі купили його…

«Господи, велике ім’я твоє, і нехай доброта твоя славиться навіки!» — вигукували присутні, стараючись протиснутися ближче. А шейх занімів і пильно вдивлявся в юнака, який підвів до нього своє обличчя.

— Мій друже Мустафо, — мовив він старому дервішеві, — за сльозами я не бачу добре його обличчя. Кайрам був подібний до матері, підійди і поглянь на нього, чи не помиляюсь я.

Старий підійшов, довго вдивлявся в юнака, нарешті поклав руку на його чоло і сказав:

— Кайраме, пригадай і прокажи мені ті слова з Корану, які я дав тобі в дорогу, коли ти йшов у табір франків.

— Мій дорогий учителю, — відповів юнак, торкаючись устами його руки, — вони звучать так: «Хто любить Аллаха і чистий душею та сумлінням, той не самотній і в пустелі злигоднів, бо з ним двоє супутників, які підтримають і потішать його».

Тоді старий з подякою звів очі до неба, пригорнув юнака до свого серця, підвів його до шейха і сказав:

— Візьми його, він твій! Як правда те, що ти тужив за ним десять років, так правда свята те, що це твій син Кайрам.

Шейх був незмірно щасливий. Він не міг надивитися на свого втраченого і віднайденого сина. І всі раділи разом з ним, бо любили шейха, і кожному здавалося, ніби йому самому доля подарувала сина.

Пісні радості знову залунали у домі шейха. Юнакові довелося повторити свою розповідь, тепер уже до найменших подробиць, і всі хвалили арабського ученого й імператора, і всіх, хто був приязний до Кайрама. Гості розійшлися пізно вночі, і шейх щедро обдарував усіх своїх друзів, щоб вони згадували цей щасливий день його радості.

[1] Салам алейкум — східне привітання, що означає «мир вам».

[2] Ваш покірний слуга (фр.).

[3] Маленький капрал (фр.).

[4] Ага (тюрк.) — у султанській Туреччині титул воєначальників.