Мій батько мав у Бальзорі малу крамничку. Ні бідний, ні багатий, він був з тих, хто неохоче ризикує, щоб не втратити й того малого, що має. Він виховав мене у простоті, дбаючи, щоб я був правдивим і працьовитим, і з юних років я став йому помічником. Коли мені виповнилося вісімнадцять років, він зважився на першу велику комерцію: накупив різного краму й завантажив його на корабель для перепродажу. Та невдовзі помер, мабуть, від тривоги, що довірив морю тисячу золотих. Через кілька тижнів прийшла вістка про загибель корабля з його товарами, і мені лишилось потішитися тільки тим, що батько не дожив до цієї втрати.
Та моєї юначої відваги ця біда не похитнула. Продавши все майно, яке залишилося після батька, взявши із собою вірного слугу Ібрагіма, що не хотів мене покидати, я пустився в дорогу шукати щастя на чужині. З погожим вітром відпливли ми з Бальзорської гавані. Корабель, на якому я купив собі місце, прямував до Індії.
Майже два тижні пливли ми спокійним морем. Та ось капітан сповістив, що наближається буря. Вигляд він мав заклопотаний, бо надто погано знав тутешні води, щоб спокійно зустріти бурю. Капітан наказав згорнути всі вітрила, і ми повільно посувалися за течією. Настала ніч, було ясно й прохолодно, і він подумав було, що помилився в прикметах бурі.
Та раптом зовсім близько від нас пронісся корабель, якого ми раніше не бачили. З його палуби до нас долетів гомін нестримних веселощів, що мене в цю страшну перед бурею годину вельми здивувало. Капітан, який стояв поблизу, смертельно зблід.
— Мій корабель загинув! — крикнув він. — То пливе сама смерть!
Не встиг я його ні про що розпитати, як до нас з криками кинулися матроси.
— Бачили ви його? — вигукували вони. — Тепер нам кінець!
Капітан наказав читати святі молитви, а сам взявся за кермо. Та даремно! Звідки не візьмись налетіла буря, і не минуло й години, як корабель наш затріщав і зупинився. Зразу ж на воду спустили човни, і ледве матроси встигли пересісти на них, як корабель на наших очах потонув.
Буря ревіла все сильніше, і правити човном було неможливо. Я міцно обняв свого старого слугу, і ми заприсягли- ся триматися один за одного до останку. Коли нарешті почало світати, сильний вітер підхопив човна і перекинув його. Так я більше й не бачив нікого з нашого корабля. Падаючи, я знепритомнів, а прийшовши до пам’яті, побачив себе в руках вірного слуги, який врятувався на перевернутому човні й мене витяг за собою.
Буря втихомирилась. Нашого корабля не було й у по- мині, але неподалік ми побачили інший, до нього й несли нас хвилі. Коли ми наблизились, я впізнав той самий корабель, що вночі пролетів попри нас і так налякав капітана. Мене кинуло у дрож: передчуття капітана, яке так страхітливо справдилося, мертвий вигляд корабля, з якого, хоч ми розпачливо кричали пробі, ніхто не озивався, жахали мене. Але це була єдина можливість врятуватись, і ми дякували Богові, який зіслав нам такий порятунок. З носа судна звисала довжелезна линва. Гребучи з усіх сил руками й ногами, ми підпливли і з чималими труднощами вхопилися за неї. Я ще раз голосно закричав, але на кораблі, як і перед тим, було тихо. Тоді ми почали підтягатись угору, я, як молодший, попереду.
Та Боже! Яке жахіття побачив я, ступивши на поклад! Вся підлога була червона від крові, двадцять або й більше мерців, одягнутих по-турецьки, лежали розпростерті на долівці. Біля середньої щогли стояв багато зодягнутий чоловік із шаблею в руці. Його обличчя було бліде й спотворене. Великим цвяхом, що стримів посеред чола, він був прибитий до щогли.
Страх скував мені ноги, я не наважувався й дихнути. Нарешті нагору виліз мій супутник. І він жахнувся від побаченого: жодної живої душі — самі мерці! З похололими від страху душами помолилися ми Пророкові й вирішили оглянути корабель. За кожним кроком оглядалися навсібіч — чи не з’явиться ще щось жахливіше? Та скрізь було однаково: куди не глянь — ніде нічого живого, тільки ми та океан. Навіть розмовляти голосно ми не наважувалися, боячись, що мертвий капітан поверне до нас свої застиглі очі. Нарешті дійшли до сходів, що вели у трюм, і нерішуче зупинилися, переглянувшись.
— Паничу, — сказав Ібрагім, — тут сталося щось несамовите. Одначе, якщо там, унизу, повно вбивць, я ладен радше здатися на їхню ласку чи неласку, аніж лишатися далі тут, між мерцями.
Так думав і я. І, приготувавшись до найгіршого, ми почали спускатися сходами. Але й внизу панувала мертва тиша, тільки лунко відбивалися наші кроки. Ми підійшли до каюти, я приклав вухо до дверей і прислухався, та нічого не було чути. Я відчинив двері. В кімнаті був неймовірний розгардіяш. Скрізь упереміш валялися одяг, зброя, інші речі. Команда, а чи й сам капітан, мабуть, недавно бенкетували тут, бо зі стола ще не було прибрано. Ми пішли далі з каюти в каюту і скрізь бачили великі запаси шовку, коштовного намиста, цукру.
Я зрадів, побачивши таке багатство, бо якщо на судні нема нікого, то все це тепер може належати мені. Одначе Ібрагім нагадав мені, що ми, мабуть, ще дуже далеко від берега, і нам без сторонньої допомоги не дістатися до нього.
Підживившись тим, що знайшли на столі, ми повернулися на поклад. І знову відчули мороз поза шкірою, поглянувши на мерців. Ми вирішили позбутися їх, скинувши за борт. Але — о жах! — жодного з них неможливо було зрушити з місця. Вони ніби приросли до підлоги, і довелося б виламувати дошки разом з тілами, якби у нас знайшлося якесь знаряддя для цього. Капітана теж наче прикували до щогли, навіть шаблі не можна було витягти з його закостенілої руки.
День минув у сумних роздумах, а коли стало смеркати, я дозволив Ібрагімові лягти спати, сам же вирішив вартувати, виглядаючи якогось порятунку. Та коли зійшов місяць, і по зірках можна було зрозуміти, що наближається північ, мене почав змагати сон, і я мимоволі звалився на бочку, що стояла неподалік, і заснув. Але то було радше забуття, ніж сон, бо я виразно чув, як билося море об борт корабля, а вітрила лопотіли й свистіли на вітрі.
Раптом мені причулися чоловічі голоси і кроки. Я хотів підвестися і поглянути, але невидима сила скувала моє тіло — навіть очей не міг розплющити. А голоси ставали все чіткішими, мені вчувалася весела метушня матросів, крізь гамір я розрізняв чийсь владний голос, чув, як підтягали линви й закріплювали вітрила. Та мало-помалу притомність моя слабшала, я запався у глибокий сон, крізь який мені вчувався брязкіт зброї. Прокинувся я, коли сонце вже стояло високо в небі й палило мені лице. Здивовано озирнувся я навколо і побачив, що все тут було по-вчорашньому. Нерухомо лежали мерці, а капітан стояв, прип’ятий до щогли. Я посміявся над своїм сном і подався шукати Ібрагіма. Він сидів у відчаї і, побачивши мене, вигукнув:
— Паничу, я волів би лежати на самому дні моря, ніж залишитися ще на одну ніч на цьому судні з нечистою силою.
Він розповів, що пережив уночі.
— Я проспав, мабуть, кілька годин і прокинувся, бо почув над головою якусь біганину. Подумав було, що це ви, та ні ж — там тупотіло не менш як двадцятеро, до того ж чути було розмови й крики. Нарешті хтось важко загупав на сходах. Тут моя голова запаморочилася, тільки час від часу приходив до тями, і тоді бачив, як той самий чоловік, що прибитий до щогли, сидить ось тут, за столом, співає, п’є вино, а з ним той, що лежить на покладі неподалік від нього, в червоному жупані.
Отаке розповів мені мій слуга. Ви легко зрозумієте, друзі, що коїлось у моїй душі — отже, то було не марення, адже й я чітко чув біганину й голоси! Плисти далі на цьому кораблі здалося мені жахливим. А Ібрагім мій знову поринув у глибоку задуму.
— Згадав! — нарешті вигукнув він.
То він пригадав закляття, якого навчив його дід, чоловік бувалий, який багато подорожував. Закляття допомагало від усякої нечистої сили і чарів. Крім того, мій старий слуга запевнив мене, що коли ми будемо щиросердно читати молитви з Корану, то здолаємо наступної ночі той зрадливий сон, який морив нас.
З тривогою чекали ми ночі. Побіля капітанської каюти була невелика комірка, там ми й надумали сховатися. Провертіли у дверях кілька дірок, щоб бачити всю каюту, потім зачинили двері зсередини, і Ібрагім написав у всіх чотирьох кутках ім’я Пророка. Наближалася одинадцята година, коли на мене почав нестримно налягати сон. Ібрагім порадив мені прочитати кілька молитов з Корану, і це справді допомогло.
Раптом нагорі прокинулося життя. Линви заскрипіли, на покладі почулися кроки, і до нас виразно долетіли голоси. Якийсь час ми напружено чекали і ось почули, що хтось спускається сходами в каюту. Тут Ібрагім зразу ж почав проказувати закляття проти привидів і нечистої сили, якого навчився від діда:
Духи тьми! Нечисті сили!
З вітру, з моря, із вогню
Вас створив Аллах всесильний, —
Покоряйтеся йому…
Мушу зізнатися, що я не дуже вірив у силу цього закляття, і коли двері розчинилися, волос у мене став дибом. У каюту увійшов той високий, ставний чоловік, якого ми бачили прип’ятим до щогли, цвях і тепер стирчав у нього посеред чола, але шаблю він вклав у піхви. За ним увійшов ще один, одягнутий менш багато, і цього ми бачили там між покійниками. Перший був, без сумніву, капітан. Блідий, з довгою чорною бородою, він несамовито заточував очима, оглядаючи каюту. Я дуже добре роздивився його, коли він проходив повз двері. А капітанові, мабуть, було байдуже до дверей, за якими причаїлись ми.
Обоє вони сіли за стіл і заговорили незрозумілою мені мовою, голосно, раз у раз скрикуючи. Нарешті капітан ударив кулаком об стіл так, що задрижали стіни. З шаленим реготом схопився з місця його співрозмовник і кивнув капітанові, щоб той ішов за ним. Капітан підвівся, вихопив шаблю з піхов, і обидва вийшли з каюти. Ми зітхнули полегшено, та страху наїлися ще чимало. На покладі ставало все гамірніше — тупіт, крики, сміх і виття перейшли у таке пекельне ревище, ніби всі снасті звалювалися на наші голови. Почувся брязкіт зброї, крик — і враз знову запала мертва тиша. Коли ми, просидівши ще якийсь час у сховку, зважилися вийти нагору, там все було, як і перед тим: мертві лежали нерухомі й задерев’янілі.
Так перебули ми на кораблі кілька днів. Він просувався на схід, де, за моїми розрахунками, мала бути земля. Та якщо за день судно проходило чималу відстань, то вночі, здавалось, поверталося назад, бо із сходом сонця ми знову опинялися в тому самому місці. Не інакше, міркували ми, щоночі покійники напинають вітрила і повертають корабель назад. Щоб перешкодити їм, ми завидна позгортали всі вітрила, а до того понаписували на пергаменті святе ім’я Пророка, ще й для певності закляття Ібрагімового діда та обвили написами згорнуті полотнища. Тремтячи, чекали ми в своїй комірці, що буде далі. Привиди тієї ночі шаленіли ще дужче, одначе наступного ранку вітрила були підв’язані так, як ми їх залишили. Тепер удень ми розгортали стільки вітрил, скільки треба було, щоб корабель легко рухався вперед, і через п’ять днів подолали чималий простір.
Нарешті вранці шостого дня побачили землю й щиро дякували Аллахові та його Пророкові за порятунок. Весь той день і наступну ніч ми пливли вздовж берега, а на сьомий ранок побачили поблизу місто. З немалими труднощами нам вдалося закріпити якір. Ми спустили на воду човна, налягли на весла і попливли до берега. Через півгодини дісталися до міських воріт. Тут розпитали вартового, як називається місто, і дізналися, що опинились в Індії, якраз неподалік того місця, куди я спочатку збирався плисти.
Поснідавши у караван-сараї[1], я спитав господаря, чи не знає він тут тямущого чоловіка, такого, натякнув йому, щоб розумівся на чарах. Він назвав мені Мулея, що жив на віддаленій вулиці в непоказній хатині. Там мене зустрів сивобородий чоловік з довгим носом і запитав, чого мені треба. Я сказав, що шукаю мудрого Мулея, і він відповів, що сам і є Мулеєм. Тут я попросив у нього поради, що мені чинити з мерцями і як їх позбутися з судна. Він був такої думки, що ті люди, мабуть, закляті за якісь великі злочини на морі, і що чари розвіються, як тільки померлих перенесуть на землю. Корабель же з усім його багатством, як підказують сумління і закон, належить мені, бо я його ніби знайшов. Та все це я повинен тримати у глибокій таємниці, а коли уділю йому якусь часточку з моєї багатої знахідки, то він разом із своїми невільниками допоможе мені позносити мерців.
Я, звичайно, пообіцяв щедро винагородити його, і ми вирушили з п’ятьма невільниками, прихопивши пили та сокири. По дорозі Мулей не міг надивуватися нашій спасенній думці обвити вітрила святими молитвами. Він сказав, що тільки це й врятувало нас.
Сонце стояло ще високо, коли ми дістались до судна. Зразу ж взялися за роботу, і не минуло й години, як чотири тіла вже лежали в човні. Невільникам наказали перевезти їх на землю і там поховати. Повернувшись, вони розповіли, що покійники позбавили їх труду поховання, бо як тільки поклали усіх чотирьох на землю, вони розсипалися на порох. Ми тим часом далі випилювали дошки і до вечора перевезли всіх померлих на землю.
Нарешті на борту залишився тільки той, що був прип’ятий до щогли. Даремно намагалися ми витягнути цвях з дерева, ніякою силою не вдавалося зрушити його хоч на волосок. Я вже не знав, як тут добрати розуму, бо не рубати ж щоглу, щоб перенести його на берег. Та Мулей і цьому зарадив. Він послав одного невільника чим- скоріш на берег, щоб привезти горщик із землею. Коли це було зроблено, чарівник прошепотів над горщиком якісь таємничі слова і посипав землею голову капітана. Тієї ж миті той розплющив очі, глибоко зітхнув, і з рани від цвяха почала сочитися кров. Тепер ми легко вийняли цвях, і поранений упав на руки невільникові.
— Хто порятував мене? — спитав він, опритомнівши.
Мулей показав на мене, і я підійшов до нього ближче.
— Дякую тобі, невідомий чужинцю. Ти позбавив мене нестерпних мук. Уже п’ятдесят років моє тіло плаває по цих хвилях, а мій заклятий дух приречений повертатися в нього щоночі. Та тепер голови моєї торкнулася сира земля, я дістав відпущення і можу відійти до прабатьків.
Я попросив його розповісти нам про свої митарства, і він заговорив:
— П’ятдесят років тому я був іменитою людиною і жив в Алжирі. Та жадоба наживи не давала мені спокою — тож спорядив корабель і подався на розбій. Я добував гроші піратським ремеслом уже довгенько, коли це у Занті на судно до мене попросився один дервіш[2]. Ми з приятелями були люди грубі й мали за ніщо святість дервіша, я навіть насміхався з нього. Одного разу він у своїй святій щирості огудив моє ремесло і став умовляти змінити грішне життя. Вночі, коли ми з моїм штурманом частувалися вином, я згадав його слова і скипів від гніву. Якийсь там нікчемний дервіш сміє говорити мені те, чого я не стерпів би навіть від султана!
Я кинувся на поклад й устромив йому кинджал у груди. Помираючи, він прокляв мене й мою команду. А закляття було таке, що ми не зможемо ні жити ні померти, поки не торкнемося головою землі. Дервіш умер. Насміхаючись з його погроз, ми скинули тіло в море. Та слова дервіша справдилися тієї самої ночі. Декотрі матроси збунтувалися проти мене і зчинили люту бійку з моїми прибічниками та всіх їх убили. Мене ж прип’яли цвяхом до щогли. Тільки й вони не вичуняли від своїх ран, і невдовзі мій корабель став великою домовиною. Мені теж потемніло в очах, дихання заглухло, я думав, що помираю. Але це було лише заціпеніння.
Наступної ночі, в ту саму годину, коли ми кинули дервіша у воду, всі прокинулися. Життя повернулося, але говорити і робити ми могли тільки те, що говорили та робили тієї злощасної ночі. Так ми плаваємо вже цілих п’ятдесят років — не можемо ні жити, ні умерти, бо як нам було досягти землі? З шаленою радістю розпускали ми всі вітрила, як тільки починалася буря, — сподівалися розбитися об скелі та знайти спочинок на дні моря. Та це нам не судилося. Тепер же, нарешті, я помру. Ще раз дякую тобі, незнайомий рятівнику! Якщо скарби можуть тебе винагородити, візьми мій корабель з усім, що на ньому є, на знак моєї вдячності.
Сказавши це, капітан схилив голову, і його не стало. Як і всі його матроси, він перетворився у порох. Ми зібрали його у скриньку і закопали в землю.
У місті я знайшов майстрів, які полагодили судно. Вимінявши ті товари, які були на борту, на інші, я найняв матросів, щедро нагородив мого друга Мулея і попрямував на батьківщину. По дорозі приставав до різних портів та продавав товари. Пророк благословив мої старання. Через дев’ять місяців я прибув у Бальзору, подвоївши спадок капітана. Земляки дуже здивувалися моєму багатству й щасливій долі. Вони думали, що я, напевно, знайшов славнозвісну діамантову печеру мореплавця Сіндбада. Я їм не перечив. І з того часу всі бальзорські юнаки, ледве досягти вісімнадцяти років, пускались у мандри, щоб за моїм прикладом знайти своє щастя.
А я живу собі любо й мирно і через кожні п’ять років відбуваю прощу до Мекки, щоб подякувати у святих місцях Богові за безмірну ласку до мене та вблагати його, щоб він прийняв у царство праведних капітана та його друзів.
[1] Караван-сарай (перс.) — заїзд в Азії, місце стоянки караванів, де є готелі.
[2] Дервіш (перс.) — мусульманський монах-жебрак.
