Багато років тому на одному із скелястих островів Шотландії жило у добрій згоді двоє рибалок. Обидва неодружені, рідних у них не було, і їхня спільна праця, хоч і робили вони її по-різному, годувала їх обох. Вони були приблизно одного віку, але у всьому іншому відрізнялися один від одного, як орел від тюленя.
Каспар Штрумпф був низенький і гладкий чоловічок, з широким, масним і круглим, як повний місяць, обличчям та добрими усміхненими очима, які, здавалося, не знали жури і турботи. Він був не тільки гладкий, а й сонливий та повільний — тому йому припадала домашня робота: він пік хліб, варив обід, плів сіті для себе й на продаж, обробляв їхнє невеличке поле.
Його приятель, навпаки, був довготелесий та худий, з яструбиним носом і зіркими очима, заповзятий рибалка, безстрашний мисливець за морськими птахами, найпрацелюбніший землероб на всьому острові і водночас найжадібніший до грошей торгівець на ринку в Кірхуеллі. Але товар у нього був добрий, і продавав він його без ошуканства, тому всі охоче купували в нього. І Вільм Фальк (так звали його земляки) і Каспар Штрумпф, з яким він, хоч і був скнарою, радо ділив свої прибутки, мали хліб і до хліба та були на добрій дорозі до кращих достатків. Одначе простого добробуту було мало ненаситній душі Фалька. Йому хотілося бути багатим, дуже багатим, але він скоро зрозумів, що звичайним чином цього не досягнеш, і почав мріяти про якийсь особливий щасливий випадок, який принесе йому багатство. Ця спокуслива думка глибоко запала в його бентежну душу, яка закрилася для всього іншого, і він заговорив про це з Каспаром як про вирішену справу. А Каспар, для якого кожне слою Фалька було священним, як Євангеліє, розповів сусідам — і так пішов поголос, що Вільм Фальк або й справді продав душу дияволові, або ж принаймні дістав від нього таку пропозицію.
Правда, Фальк спочатку сміявся з тих чуток, та поступово йому припадала до смаку думка, що якийсь дух колись таки відкриє йому, де схований скарб, і він перестав перечити, коли земляки заводили з ним такі розмови. Потроху він почав занедбувати рибальство, шукаючи нагоди, яка б допомогла йому розбагатіти в одну мить. І на його нещастя, коли він одного разу стояв на безлюдному березі та з надією вдивлявся у море, ніби чекаючи від нього якогось дару, велика хвиля разом із жмуттям водоростей й камінням підкотила до його ніг жовту кульку із золота.
Вільм стояв, мов зачарований: отже, його передчуття не було марним — море дарувало йому золото. Чудове і чисте золото, мабуть, залишок важкого зливка, який хвилі обточили до величини рушничної кулі.
І раптом його осяяло: десь біля цих берегів колись затонув корабель з багатим вантажем, і саме йому доля призначила добути з морських глибин поховані там коштовності. Ця думка цілковито заволоділа ним. Заховавши свою знахідку навіть від друга, щоб ніхто не міг напасти на слід його відкриття, він закинув усі справи, дні й ночі стовбичив на березі, проте не закидав сітей у море, а лише копав прилаштованим для цього заступом, сподіваючись знайти золото.
Та не знайшов нічого, крім злиднів, адже сам він більше нічого не заробляв, а кволих зусиль Каспара було замало, щоб прогодувати їх обох. Пошуки незчисленних багатств поглинули не тільки знайдену кульку, а й усе майно приятелів. І як колись Штрумпф мовчазно приймав від Фалька смачні шматочки, так тепер безмовно скорився тому, що безглузді вчинки приятеля позбавляли його найнеобхідніших речей.
А якраз це його покірливе терпіння спонукало Фалька продовжувати безустанні пошуки. До того ж, як тільки він лягав спати і заплющував очі, хтось нашіптував йому на вухо слово. Він чув його дуже виразно, щоразу це було те саме слово, але він ніяк не міг його запам’ятати. Це таємниче нашіптування впевнювало у тому, що його чекає незмірне щастя, яке уявлялось йому величезною купою грошей.
Одного разу на березі, де він знайшов золоту кулю, його настигла буря, та така страшна, що він поспішив сховатися від неї в поблизькій печері. Ця печера, яку мешканці острова називають Стінфольською, має довгий підземний хід, обидва отвори якого виходять до моря. Отже, хвилі мають вільний доступ до печери і, ревучи і пінячись, весь час прориваються в неї. Людям туди дістатись можна було тільки в одному місці — через розщілину зверху, але, крім зухвалих хлопчаків, рідко хто туди спускався, бо ходили чутки, що у печері нечисто.
Насилу протиснувшись у цю щілину, Більм на глибині десь із дванадцять футів від поверхні примостився на виступі каменя, під навислою скелею й поринув у свої звичні роздуми про затонулий корабель, про те, яким він був, хоч досі, як не випитував, навіть найстаріші остров’яни не могли пригадати, щоб десь поблизу затонув корабель. Скільки так просидів, він і сам не знав, коли ж нарешті відірвався від своїх думок, то помітив, що буря вщухла. Зібрався вже підніматися до розщелини, як з глибини почувся голос, і слово «Кар-міл-хан» цілком виразно долинуло до його вуха. Зляканий, він схопився й заглянув у прірву. «Великий Боже! — вигукнув. — Та це ж те саме слово, яке я чув уві сні. Але, сили небесні, що воно означає?»
«Кармілхан…» — ніби зітхання ще раз долинуло з печери, коли він уже вилазив із розщелини, і Більм, як налякана серна, кинувся до своєї хатини.
А він же не був з полохливих, тільки надто вже це було несподівано. Та й жадоба наживи була в нього така сильна, що тінь небезпеки не могла його відлякати від задуманого. Якось пізно ввечері, коли при світлі місяця якраз напроти печери він намагався виловити хоч дрібку золота, його заступ за щось зачепився. Він потягнув з усієї сили, та невідомий предмет не піддавався. Тим часом здійнявся вітер, темні хмари затягли небо, човен шалено хитало, здавалось він ось-ось перевернеться. Та Вільма це не бентежило — він тягнув і тягнув, поки опір не припинився, а що тягаря не відчував, то подумав, що це увірвалася линва.
Але в ту мить, коли хмари зібралися повністю затулити місяць, на поверхні зринула чорна брила, і знову почулося слово «Кармілхан». Фальк поквапився вхопити цю брилу, та як тільки простяг до неї руку, вона щезла у темряві, і буря, що здійнялася зразу за цим, примусила його шукати захистку під поблизькими скелями. Тут він, стомлений, заснув. Й у сні знову переживав ті муки, яких завдавала йому невтримна жадоба багатства.
Перші промені сонця впали на спокійну тепер поверхню моря, і Більм прокинувся. Він хотів було знову взятися за звичну роботу, але помітив, що здалеку щось наближається до нього. Невдовзі побачив, що це човен, а в ньому людина. Тільки що це — судно рухається без керма і вітрил, та ще й кормою повернуте до берега! Дивний човен підпливав усе ближче і нарешті зупинився неподалік від Вільма. Тепер було видно, що в ньому сидить маленький зморщений дідок, одягнутий у жовту полотнянку, з червоним ковпаком на голові, із заплющеними очима і нерухомий, як мрець.
Даремно криками та стусанами намагався Більм розворушити старого. Він уже збирався прив’язати до човна линву й витягти його на берег, як чоловічок розплющив очі, заворушився, і робив це так, що навіть сміливого рибалку охопив жах.
— Де я? — глибоко зітхнувши, спитав дідок по-голландськи.
Фальк знав трохи цю мову від голландських ловців оселедця і назвав йому острів та спитав, хто він такий і що привело його сюди.
— Я прибув, щоб поглянути на «Кармілхан».
— На «Кармілхан»? Боже милостивий! Що ж це?
— Не згадуй цього імені, я не відповідаю, коли мене запитують ось так, — мовив чоловічок, явно стривожившись.
— Ну тоді — хто ж це Кармілхан? — закричав Фальк.
— Тепер «Кармілхан» — ніщо, але колись це був чудовий корабель, ущерть завантажений золотом.
— Де ж він загинув і коли?
— Сто років тому. Де саме, точно не знаю, я прибув сюди, щоб розшукати це місце і виловити затонулий скарб. Якщо ти мені допоможеш, то ми поділимо здобич.
— З радою душею! Скажи лише, що я маю робити?
— Те, що тобі доведеться робити, вимагає мужності. Незадовго до півночі ти повинен податися в найвідлюднішу частину острова. З тобою має бути корова, яку ти там заріжеш, і хто-небудь хай загорне тебе в її свіжу шкуру. Той супутник повинен затим покласти тебе на землю й залишити самого. І тоді, як мине година, ти знатимеш, де заховані скарби «Кармілхана».
— Але ж саме так старий Енгроль занапастив своє тіло й душу! — з жахом скрикнув Більм. — Ти злий дух! Повертайся в пекло, я не хочу з тобою знатися!
Більм щосили поплив геть на своєму човні. Дідуган заскреготів зубами, посилаючи йому услід прокляття, але рибалка, налігши на весла, скоро перестав його чути.
Одначе те, що злий дух хоче заманити його в свою пастку, не зупинило засліпленого рибалку. Навпаки, він вирішив скористатися тим, що почув від нього, сам, не віддаючись лукавому, і далі шукав золото на відлюдному березі. Жилося їм з Каспаром усе важче, і Фальк ще заповзятливіше рив пісок, сподіваючись чимскоріше винагородити друга за всі злигодні.
Диявольські нашіптування щоразу, коли він засинав, продовжувалися. І врешті Більм зважився виконати те, до чого намовляв його чоловічок, хоча із старих переказів добре знав, що тим самим віддасть себе духам пітьми.
Марно Каспар умовляв його не робити цього. Чим більше благав він друга облишити небезпечний намір, тим більше гарячкував Фальк, і добрий, м’який Штрумпф погодився нарешті піти з ним і допомогти в його задумі. В обох боляче стиснулося серце, коли вони обмотали мотузкою роги своєї корівки, їхнього останнього скарбу, бо виростили її з телятка і нізащо не хотіли продавати, щоб вона не потрапила у чужі руки. Та злий дух, оволодівши Більмом, заглушив у ньому всі найкращі почуття, а Каспар не вмів йому перечити.
Тоді саме почались довгі ночі шотландської зими. Під суворим вечірнім вітром важко перекочувались хмари, громадячись, наче айсберги в Мальстремі. Глибокі тіні заповнювали прірви, і нечіткі русла рік здавалися чорними, як пекельні безодні. Фальк ішов попереду, за ним Штрумпф, який здригався від власної сміливості. Сльози заступали його зажурені очі, коли він поглядав на бідолашну худобину, що так довірливо крокувала назустріч близькій смерті від рук тих, хто досі годував її.
Нарешті дісталися вони вузької болотяної долини, порослої де-не-де мохом і вереском, усіяної великим камінням і оточеної ланцюгом диких гір, що губилися в сірому тумані. Рідко ступала тут нога людини. Хисткою землею наблизилися вони до великого каменя, з якого злетів наляканий орел. Бідолашна корова глухо замукала. Каспар відвернувся, щоб витерти сльози. Він заглянув у розпадину скелі, в яку вони мали увійти і звідки докочувався далекий шум морського прибою, потім перевів погляд на маківки гір, де скупчилися чорні, як вугілля, хмари. Коли знову поглянув у бік Вільма, той тільки що прив’язав горопашну корову до каменя і стояв над нею з піднятою сокирою. Це було нестерпно. Готовність Каспара скоритися волі друга похитнулася. Заломивши руки, він впав на коліна:
— Побійся Бога, Вільме! — заволав розпачливо. — Пожалій себе! Пожалій корову! Пожалій і мене і себе! Рятуй свою душу, своє життя! А якщо ти все-таки не боїшся спокушати Бога, то зажди до завтра й принеси в офіру якусь іншу тварину, а не нашу корівку…
— Каспаре, ти збожеволів! — несамовито закричав Вільм, усе ще не опускаючи сокири. — Я маю пожаліти корову і померти з голоду?
— Ти не помреш з голоду, — рішуче заперечив Каспар, — поки у мене є руки, ти не будеш голодувати. Від ранку до ночі я буду працювати за тебе, тільки не занепащай своєї душі й залиши живою нашу нещасну корову!
— Тоді візьми сокиру і розтрощи мені голову! — вигукнув Фальк з відчаєм у голосі. — Я не зрушуся з місця, поки не доб’юся свого! Чи, може, ти замість мене розшукаєш скарби «Кармілхана»? Працею своїх рук ледве животітимеш! Але ти можеш обірвати моє життя. Ходи, нехай я впаду жертвою…
— Вільме, вбий корову, вбий мене! Мені нічого не шкода. Мені шкода лише твоєї безсмертної душі! Та це ж вівтар піктів[1], і жертва, яку ти хочеш скласти, призначається духові пітьми!
— Що мені до того?! — дико зареготав Фальк, який ніколи не хотів знати нічого про те, що може відвернути його від небезпечного наміру. — Каспаре, ти ошаленів і мене зводиш з розуму! То ось що, — продовжував він, кидаючи сокиру і хапаючи з каменя ножа та роблячи вигляд, що хоче убити себе, — лиши собі замість мене корову!
В одну мить Каспар прискочив до нього і вирвав з рук ножа. Далі схопив сокиру, замахнувся і з такою силою вдарив по голові свою улюблену корівчину, що та, не здригнувшись, упала мертва до ніг господаря.
Блискавка спалахнула в ту мить, і Фальк втупився у свого друга поглядом, яким дорослий дивиться на дитину, що насмілилася зробити те, на що він сам не міг зважитися. Та, здавалося, Штрумпф не злякався грому, німе здивування приятеля теж не схвилювало його — він без єдиного слова накинувся на корову і заходився здирати з неї шкуру. Вільм, отямившись, почав допомагати йому, та при цьому виказував стільки огиди, наскільки раніше йому не терпеливилося скласти цю жертву.
Тим часом у горах загримотіло, і несамовиті блискавки почали звиватись навкруг каменя, а вітер вив по долині. Коли ж нарешті шкура була зідрана, обидва рибалки стояли промоклі до кісток. Вони розстелили шкуру на землі, Каспар загорнув у неї Фалька і, як той звелів, міцно зав’язав його в ній. І тільки після того, як усе було зроблено, бідний чоловік порушив мовчанку і, співчутливо дивлячись на друга, спитав його тремтячим голосом:
— Що я ще можу зробити для тебе, Вільме?
— Більше нічого, — відповів той. — Прощавай.
— Прощавай, — мовив Каспар, — хай береже тебе Бог і хай простить тебе, як і я прощаю.
Наступної миті Штрумпф зник у темряві, і зразу ж знялася така буря, якої ще ніколи не довелося переживати Фалькові. Блискавка освітила не лише поблизькі гори і скелі, але й долину та розбурхане море, в якому йому привиділася примара великого чужоземного корабля з поламаними щоглами. Зрештою, корабель цей миттєво зник. Громові удари стали ще оглушливішими, відірвані від скель уламки котилися з гір, загрожуючи розчавити Фалька. Дощ лив такими потоками, що затопив вузьку долину, і вода невдовзі сягала Більмових плечей. На щастя, Каспар уклав верхню частину його тулуба на узвишші, а то б він зразу захлинувся. Вода все піднімалась, і чим більше Вільм напружувався, щоб якось порятуватися, тим тісніше стискала його шкура. Марно кликав він Каспара — той був уже далеко. Звернутися до Бога в своїй скруті він не насмілювався, і жах огортав його, коли він хотів молитися тим силам, яким віддався.
Нарешті дощ послабшав, густа темрява на небі трохи розсіялась, повертаючи йому надію. Правда, він почував себе таким безсилим, як після смертельної боротьби, і над усе хотів вирватися із свого полону. Та його несамовитий намір ще не звершився, тому, коли відступила найбільша небезпека, жадоба знову вселилась у його груди. Щоб досягти свого, він і далі лежав непорушно. Від холоду і втоми Фальк невдовзі поринув у глибокий сон.
Він проспав години зо дві, коли холодний вітер, що шмагав в обличчя, та шум морських хвиль вирвали його із забуття. Небо знову потемнішало, блискавка ще раз освітила околицю, і йому знову привидівся чужоземний корабель. Тепер він, здавалося, повис у повітрі, винесений хвилею побіля самої Стінфольської печери, і раптом запався у вирву.
Фальк все ще невідривно дивився туди, де щез привид, як несподівано з долини піднявся величезний водяний смерч і з такою силою кинув його на скелю, що в нього запаморочилася голова. Коли він опритомнів, негода вщухла, небо проясніло, але зірки ще не засвічувалися. Він лежав біля самого підніжжя гори, що заступала долину, такий розбитий, що не міг поворухнутися. Чув легкий шум прибою, до якого примішувалася урочиста музика, ніби церковний спів.
Ці звуки були спочатку дуже слабкі, і він подумав, що помилився, але вони бриніли й далі, притому все виразніше і ближче, і йому пригадався наспів псалма, який він чув торішнього літа на покладі голландського судна з оселедцями. Нарешті почулися й окремі голоси і, як йому здалося, окремі слова. Голоси лунали тепер у долині, і коли він з великими труднощами присунувся до каменя й поклав на нього голову, то побачив цілу процесію, що рухалася просто до нього. Звідти й долинав спів.
Горе і жах застигли на обличчях людей, які наближалися, а з їхнього одягу скапувала вода. Ось вони підійшли до нього зовсім близько, і спів замовк. Процесію очолювали музиканти, далі видно було моряків, а за ними йшов високий і могутній чоловік у старовинному, прикрашеному золотом одязі, з мечем при боці та з великою очеретяною палицею із золотим руків’ям. Поруч з ним бігло негреня, час від часу подаючи своєму господареві люльку, з якої той робив урочисто кілька затяжок і повертав її. Випроставшись на весь зріст, він зупинився перед Більмом, а обабіч стали інші, скромніше одягнені чоловіки з люльками в руках. За ними підійшли ще люди, серед них декілька жінок, деякі тримали немовлят або вели за руку трохи старшеньких дітей — всі в багатому чужоземному одязі. Юрба голландських матросів завершувала похід, і у кожного з них або рот був повний тютюну, або в зубах стирчали люльки, якими вони мовчки й похмуро попихкували.
Рибалка з жахом дивився на це незвичайне збіговисько, та очікування того, що мало статися, не давало йому до кінця занепасти духом. Довго стояли вони так навколо нього, і дим від їхніх люльок здіймався хмарою, крізь яку проглядали зірки. Все тіснішим ставало це коло, хмари диму густішали. Фальк був безстрашний, зухвалий чоловік, готовий на все, та коли ця таємнича юрма стала насуватися на нього, ніби намагаючись задушити його своєю масою, мужність покинула його, великі краплі поту виступили на чолі, здалося, що він помре від страху. Можна уявити собі жах рибалки, коли він випадково перевів погляд і помітив побіля самої своєї голови жовтого чоловічка, прямого і непорушного, точнісінько такого, яким бачив його перший раз, — тільки тепер він, ніби передражнюючи прибулих, також тримав у зубах люльку. Охоплений смертельним страхом, Фальк вигукнув, звертаючись до головної особи:
— В ім’я того, кому служите, — хто ви? І чого хочете від мене?
Високий чоловік ще урочистіше, ніж раніше, тричі затягнувся, потім передав люльку слузі і відповів з крижаним спокоєм:
— Я Альфред-Франц ван дер Свельдер, власник корабля «Кармілхан» з Амстердама, який по дорозі з Батавіі затонув біля цих скель з усім екіпажем і вантажем. Ось мої офіцери, ось мої пасажири, а ось мої відважні матроси, які потонули разом зі мною. Навіщо викликав ти нас з наших глибоких жител на дні морському? Навіщо порушив наш спокій?
— Я хочу знати, де скарби «Кармілхана».
— На дні моря.
— Але де саме?
— У Стінфольській печері.
— Як мені дістати їх?
— Гусак пірнає по оселедця в морську безодню, невже скарби «Кармілхана» не варті цього?
— Скільки ж припаде їх на мою пайку?
— Більше, ніж би ти встиг витратити за все життя.
Жовтий чоловічок ошкірився, і всі голосно розреготались.
— Ти закінчив? — спитав Свельдер.
— Так. Бувай здоровий.
— На все добре, — відповів голландець і обернувся спиною.
Музиканти знову стали на чолі процесії, і всі віддалилися у тому ж порядку, як прийшли, з тим же урочистим співом, який лунав усе тихіше, поки зовсім не загубився у шумі прибою.
Вільм напружив останні сили, щоб визволитись із пут, і йому вдалося нарешті звільнити спочатку одну руку, якою він розрізав мотузки, і далі зовсім вилізти із шкури. Не оглядаючись, поспішив він у хатину і знайшов бідолашного Каспара непритомного на підлозі. Насилу привів він його до тями, і сердега заплакав від радості, коли побачив перед собою приятеля, якого вважав загиблим. Але цей промінець радості зразу ж погас, коли він дізнався про несамовитий намір друга:
— Краще мені потрапити в пекло, ніж вічно бачити ці голі стіни й злидні. Підеш ти зі мною чи ні, я все одно піду.
З цими словами Вільм схопив смолоскип, кресало і линву та побіг. Каспар помчав за ним і застав його вже на виступі скелі, де він раніше шукав захисту від бурі. Фальк збирався вже спускатися у чорну прірву. Коли Каспар зрозумів, що ніякі його вмовляння не діють на цього шаленця, то вирішив іти за ним, але Фальк наказав йому залишитися й тримати линву. Потім спустився у печеру. Під ним перекочувалися чорні хвилі з білими баранцями. Жадібно став він вдивлятися у них і, нарешті, помітив у воді щось блискуче прямісінько під собою. Він відклав смолоскип, кинувся у хвилі й схопив щось важке. Витягнувши знахідку, побачив, що то залізна шкатула, повна золотих монет. Він гукнув приятелеві, що знайшов золото, але не звернув ніякої уваги на його благання вдовольнитися цим і піднятися нагору. Фальк вважав, що це тільки перший плід його безконечних старань. Він ще раз кинувся у воду. Голосний регіт піднявся з морського дна, і Більма Фалька більше ніхто ніколи не бачив.
Каспар сам-один повернувся додому. Але повернувся зовсім іншою людиною. Неймовірні струси, які довелося перетерпіти його слабкій голові й чутливому серцю, спустошили його душу. Все навколо нього завмерло, а сам він, безтямно дивлячись перед себе, блукав день і ніч, викликаючи у перехожих жалість.
Один рибалка запевняв, нібито бачив Вільма Фалька бурхливої ночі серед екіпажу «Кармілхана» на березі моря, і тієї ж ночі щез і Каспар Штрумпф.
Його скрізь шукали, та ніде не знайшли жодних слідів. Ходять чутки, нібито його бачили поряд з Фальком серед матросів зачарованого корабля, який з того часу деколи появляється поблизу Стінфольської печери.
[1] Пікти (лат ) — кельтське населення талиського племені, яке своїми наскоками наводило жах на Римську Британію.
