У горобців зовсім так само, як і в людей: дорослі горобці й горобчихи — пташки нудні і про все говорять, як у книжках написано, а молодь — живе своїм розумом.

Був собі жовторотий горобчик, звали його Пудик, а жив він над вікном лазні, за верхнім наличником, в теплім гніздечку з клоччя, моховинок та інших м’яких матеріалів. Літати він ще не пробував, але вже крильцями махав і все виглядав з гнізда: хотілося швидше дізнатися, що таке світ і чи годиться він для нього.

— Що, що? — питала його горобчиха-мама.

Він стріпував крильцями і, дивлячись на землю, цвірінькав:

— Надзвичайно чорна, надзвичайно!

Прилітав татусь, приносив комашок Пудикові і вихвалявся:

— Чи я щедрий?

Мама-горобчиха хвалила його:

— Щедрий, щедрий!

А Пудик ковтав комашок і думав:

«Чим чваняться — черв’яка з ніжками дали — чудо!»

І все висувався з гнізда, все роздивлявся.

— Чадо, чадо,—непокоїлась мати,— диви — беркицьнешся!

— Чим, чим? — питав Пудик.

— Та не чим, а впадеш на землю, кішка — чик! — і злопає! — поясняв батько, відлітаючи на полювання.

Так усе й ішло, а крила рости не поспішали:

Дмухнув якось вітер — Пудик питає:

— Що, що?

— Вітер дмухне на тебе — чирк! — і скине на землю — кішці! — пояснила мати.

Це не сподобалось Пудикові, він і сказав:

— А чому дерева гойдаються? Хай перестануть, тоді вітру не буде…

Пробувала мати пояснити йому, що це не так, але він не повірив — він любив поясняти все по-своєму.

Іде мимо лазні мужик, махає руками.

— Чисто крила йому обірвала кішка,— сказав Пудик,— самі кісточки лишились!

— Це чоловік, вони всі безкрилі! — сказала горобчиха.

— Чому?

— У них такий чин, щоб жити без крил, вони завжди на ногах стрибають, чуєш?

— Чому?

— Були б у них крила, так вони б і ловили нас, як ми з татком комашок…

— Казна-що! — сказав Пудик.— Казна-що, дурниці! Всі повинні мати крила. Адже на землі гірше, ніж у повітрі!.. Коли я виросту великий, я зроблю, щоб усі літали.

Пудик не вірив мамі; він ще не знав, що як не вірити мамі, це кепсько скінчиться.

Він сидів на самім краю гніздечка і на все горло виспівував віршик, який сам склав:

— Ех, двоногий чоловік,
В тебе крил немає.
Хоч ти дужий, а тобі
Мошка дошкуляє.
А я, бач, вродивсь малим.
Зате сам я мошок їм.

Співав, співав та й випав з гнізда, А горобчиха за ним, а кішка — руда, зелені очі — як тут була.

Злякався Пудик, розчепірив крила, гойдається на сіреньких ніжках і цвірінькає:

— Честь маю, маю честь…

А горобчиха відштовхує його вбік, пір’я в неї настовбурчилось, страшна, смілива, дзьоб розкрила — в око кішці цілить.

— Геть, геть! Лети, Пудик, лети на вікно, лети…

Страх підняв з землі горобчика, він підстрибнув, замахав крильцями — раз, раз, і — на вікні!

Тут і мама підлетіла — без хвоста, але у великій радості, сіла поряд з ним, клюнула його в потилицю й каже:

— Що, що?

— Ну, що ж? — сказав Пудик.— Всього відразу не навчишся!

А кішка сидить на землі, зчищає з лапи горобчишине пір’я, дивиться на нього — руда, зелені очі — із жалем нявчить:

— М’я-акенький такий горобчичок… наче ми-ишка… Ня-у-у…

І все скінчилось щасливо, якщо забути про те, що мама лишилася без хвоста…