У горобців зовсім так само, як і в людей: дорослі горобці й горобчихи — пташки нудні і про все говорять, як у книжках написано, а молодь — живе своїм розумом.
Був собі жовторотий горобчик, звали його Пудик, а жив він над вікном лазні, за верхнім наличником, в теплім гніздечку з клоччя, моховинок та інших м’яких матеріалів. Літати він ще не пробував, але вже крильцями махав і все виглядав з гнізда: хотілося швидше дізнатися, що таке світ і чи годиться він для нього.
— Що, що? — питала його горобчиха-мама.
Він стріпував крильцями і, дивлячись на землю, цвірінькав:
— Надзвичайно чорна, надзвичайно!
Прилітав татусь, приносив комашок Пудикові і вихвалявся:
— Чи я щедрий?
Мама-горобчиха хвалила його:
— Щедрий, щедрий!
А Пудик ковтав комашок і думав:
«Чим чваняться — черв’яка з ніжками дали — чудо!»
І все висувався з гнізда, все роздивлявся.
— Чадо, чадо,—непокоїлась мати,— диви — беркицьнешся!
— Чим, чим? — питав Пудик.
— Та не чим, а впадеш на землю, кішка — чик! — і злопає! — поясняв батько, відлітаючи на полювання.
Так усе й ішло, а крила рости не поспішали:
Дмухнув якось вітер — Пудик питає:
— Що, що?
— Вітер дмухне на тебе — чирк! — і скине на землю — кішці! — пояснила мати.
Це не сподобалось Пудикові, він і сказав:
— А чому дерева гойдаються? Хай перестануть, тоді вітру не буде…
Пробувала мати пояснити йому, що це не так, але він не повірив — він любив поясняти все по-своєму.
Іде мимо лазні мужик, махає руками.
— Чисто крила йому обірвала кішка,— сказав Пудик,— самі кісточки лишились!
— Це чоловік, вони всі безкрилі! — сказала горобчиха.
— Чому?
— У них такий чин, щоб жити без крил, вони завжди на ногах стрибають, чуєш?
— Чому?
— Були б у них крила, так вони б і ловили нас, як ми з татком комашок…
— Казна-що! — сказав Пудик.— Казна-що, дурниці! Всі повинні мати крила. Адже на землі гірше, ніж у повітрі!.. Коли я виросту великий, я зроблю, щоб усі літали.
Пудик не вірив мамі; він ще не знав, що як не вірити мамі, це кепсько скінчиться.
Він сидів на самім краю гніздечка і на все горло виспівував віршик, який сам склав:
— Ех, двоногий чоловік,
В тебе крил немає.
Хоч ти дужий, а тобі
Мошка дошкуляє.
А я, бач, вродивсь малим.
Зате сам я мошок їм.
Співав, співав та й випав з гнізда, А горобчиха за ним, а кішка — руда, зелені очі — як тут була.
Злякався Пудик, розчепірив крила, гойдається на сіреньких ніжках і цвірінькає:
— Честь маю, маю честь…
А горобчиха відштовхує його вбік, пір’я в неї настовбурчилось, страшна, смілива, дзьоб розкрила — в око кішці цілить.
— Геть, геть! Лети, Пудик, лети на вікно, лети…
Страх підняв з землі горобчика, він підстрибнув, замахав крильцями — раз, раз, і — на вікні!
Тут і мама підлетіла — без хвоста, але у великій радості, сіла поряд з ним, клюнула його в потилицю й каже:
— Що, що?
— Ну, що ж? — сказав Пудик.— Всього відразу не навчишся!
А кішка сидить на землі, зчищає з лапи горобчишине пір’я, дивиться на нього — руда, зелені очі — із жалем нявчить:
— М’я-акенький такий горобчичок… наче ми-ишка… Ня-у-у…
І все скінчилось щасливо, якщо забути про те, що мама лишилася без хвоста…
