В старій, убогій хатинці на узліссі жила бідна вдова. Перед хатинкою був садок; а в садку росли два трояндові кущі. На одному цвіли білі троянди, а на другому — червоні; і у вдови було двоє дівчаток, схожих на ці троянди. Одну звали Білявочка, а другу — Красулька. Обидві вони були скромні, добрі й слухняні дівчинки. Тільки Красулька більше любила бігати по луках і полях, збирала квітки й ловила метеликів: а Білявочка — та все сиділа вдома біля матері, допомагала їй по господарству. Коли ж не було чого робити, вона читала матері вголос.
Сестри так любили одна одну, що, коли йшли куди-небудь, завжди трималися за руки. Білявочка часто питала:
— Ми ніколи не розлучимося?
— Ніколи в житті,— відповідала Красулька.
— Що буде в однієї з вас, хай поділиться з другою, — додавала мати.
Дівчатка часто бігали в ліс, збирали ягоди, і жоден звір їх не чіпав, і ні одна тварина не боялася їх. Зайчик їв капусту у них з рук, дика коза паслася біля них, олень спокійно пробігав мимо, а птахи спускалися на нижні гілки й співали їм своїх пісень.
Білявочка та Красулька тримали хатинку в такій чистоті, що любо було глянути. Влітку Красулька прибирала в хаті і зранку, поки мати ще спала, ставила біля її ліжка квіти — з кожного куща по троянді.
Взимку Білявочка затоплювала піч і підвішувала казан на гак; казан був мідний, але блищав, як золотий, так добре його було вичищено. Ввечері, коли падав білий лапатий сніг, мати говорила:
— Іди, Білявочко, замкни двері.
Потім вони сідали біля вогню.
Мати надівала окуляри й читала їм уголос з великої книги. А дівчатка слухали і пряли.
Одного разу, коли вони сиділи отак любесенько всі разом, раптом хтось постукав у двері. Мати сказала:
— Відчини швидше, Красулько. Це, мабуть, мандрівник проситься на ночівлю.
Красулька пішла і відсунула засувку. Вона гадала, що ввійде якась бідна людина; але то був ведмідь. Він просунув у двері свою велику чорну голову.
Красулька голосно скрикнула і відскочила, а Білявочка сховалася за ліжко. Але ведмідь раптом заговорив:
— Не бійтеся, я вас не зачеплю, я дуже змерз і хочу тільки трохи погрітися у вас.
— Ох ти, бідний ведмедю,— сказала мати,— ну, лягай тоді ближче до вогню; тільки дивись, не спали своєї шкури. — Потім вона гукнула: — Білявочко, Красулько, ідіть сюди, ведмідь вас не буде чіпати, він добрий.
Тоді дівчатка підійшли до ведмедя. Вони вже не боялися його.
Ведмідь сказав:
— Діти, струсіть сніжок з моєї шуби.
Дівчатка принесли віник і як слід почистили ведмедеві шубу; а він простягся біля вогнища і ласкаво мурчав од задоволення.
Незабаром дівчатка зовсім звикли до ведмедя і почали пустувати із своїм незграбним гостем. Вони смикали його за шерсть, а коли він гарчав, весело сміялися. І ведмедеві це дуже подобалось. Тільки коли вони занадто йому надокучали, він кричав:
— Ви мене вже пожалійте,
Нареченого не вбийте.
Коли настав час лягати спати, мати сказала ведмедеві:
— Ти можеш залишатися тут, біля печі, тут тобі не страшні холод і негода.
На світанку діти випустили ведмедя з дому, і він затупав по заметах до лісу.
Відтоді ведмідь приходив щовечора в той самий час, лягав біля вогнища і дозволяв дітям з ним гратися. Дівчатка так до нього звикли, що навіть дверей не замикали, доки не з’являвся їхній чорний приятель…
Коли надійшла весна і все зазеленіло, ведмідь сказав якось Білявочці:
— Ну, тепер мені час іти, і все літо мені не можна буде приходити до вас.
— Куди ж ти підеш, любий ведмедю? — спитала його Білявочка.
— Мені треба йти до лісу, стерегти свої скарби од злих карликів. Взимку, коли земля замерзає, вони залишаються в підземеллі і не можуть звідти вибратися. А коли сонце огріває землю і вона відтає, карлики вилазять нагору і шастають скрізь, аби щось поцупити. А вже що потрапить їм до рук і опиниться в них у печерах, то не так легко його розшукати.
Білявочка дуже засумувала, що доводиться їм розлучатися. Вона відчинила двері, щоб випустити ведмедя. Коли ведмідь виходив, то зачепився за клямку і вирвав собі клапоть шкури. І Білявочці здалося, наче з-під шкури блиснуло золото. А ведмідь швидко побіг І зник за деревами.
От якось мати послала дівчаток до лісу по хмиз. Раптом вони помітили, що в траві біля великого поваленого дерева щось стрибало; але ніяк не могли розібрати, що це таке.
Дівчатка підійшли ближче і побачили маленького чоловічка. Обличчя в нього було старе, зморщене, а борода довга-предовга і вся сива. Кінчик його бороди застряв у щілині дерева, і карлик стрибав навколо, як цуцик на прив’язі, не знаючи, як йому звільнитися.
Він витріщив на дівчат червоні палаючі очі і закричав:
— Ну, чого стоїте, хіба не можна підійти й допомогти мені?
— Що з тобою трапилося, чоловічку? — спитала його Красулька.
— Дурепо, хіба не бачиш? — відповів карлик.— Я хотів дерево розколоти, щоб нарубати дровець. Коли класти товсті поліна, то наша їжа швидко підгоряє,— адже ми не такі ненажери, як ви, грубі і жадібні люди. Я уже забив клин, і все йшло як слід, але проклятий клинок був надто рівний і вискочив. А щілина так швидко зійшлася, що я й не встиг витягти своєї гарної білої бороди. От вона й застряла, і я не можу піти. А ви ще смієтесь. Тьху, до чого ж ви бридкі!
Діти старалися з усієї сили, але не могли витягти бороду.
— Я побіжу покличу людей,— сказала Красулька.
— Ет, голови ви баранячі! — заверещав карлик.— Навіщо людей кликати — вас тут і двох вистачить. Кращого нічого надумати не можете?
— Ти потерпи трохи,— сказала Білявочка,— я вже придумала, що робити.
Вона дістала з кишені ножиці й відрізала карликові кінчик бороди. Як тільки він почув себе вільним, то схопив свій мішок, повний золота, який лежав між корінням дерева, і пішов, бурмочучи: «Ото неотесаний народ! Одрізати кусок такої чудової бороди! Хай вас дідько забере!»
Одного разу Білявочка й Красулька пішли ловити рибу. Підійшли вони до струмка і побачили, що на березі, біля води, стрибає ніби великий коник. Дівчатка підбігли ближче і впізнали карлика.
— Ти куди це стрибаєш? — спитала його Красулька. — Невже хочеш кинутись у воду?
— Я не такий дурень! — гукнув карлик.— Хіба не бачите, що проклята риба мене за собою тягне?
Дівчатка побачили, що волосінь- від вудки заплуталась у бороді карлика.
Риба тягла його вздовж берега, і він уже от-от опинився б у воді.
Дівчатка наспіли вчасно. Вони втримали карлика і спробували одчепити його бороду од волосіні. Але марно: борода і волосінь зовсім переплуталися.
Залишалось тільки одне — дістати ножиці й відрізати пасмо бороди.
Побачив це карлик і почав кричати на них:
— Хіба це діло, дурепи ви, спотворювати людині обличчя? Мало вам того, що ви обкарнали мені бороду знизу, а зараз ви вистригли і найкращу її частину! Мені тепер до своїх і на очі не показуйся. Хай вам всячина!
Потім він дістав мішок з перлами, що був захований в очереті, і, не сказавши більше ні слова, потяг його кудись і зник за каменем.
Сталося так, що незабаром після того мати послала Білявочку й Красульку до міста купити ниток, голок, шнурів і стрічок. Дівчатка йшли лукою. Раптом вони побачили великого птаха, котрий повільно кружляв над ними в повітрі, спускаючись дедалі нижче. Нарешті він опустився недалеко від них, біля великого каменя. Потім вони почули пронизливий жалібний крик. Вони підбігли і з жахом побачили, що орел схопив їхнього давнього знайомця — карлика і хоче його понести. Добрі діти зараз же вчепилися за чоловічка і доти боролися з орлом, поки той не кинув своєї здобичі.
Коли карлик трохи опам’ятався від переляку, він закричав своїм верескливим голосом:
— Хіба не можна було поводитися зі мною ввічливіше? Ви так порвали мій костюмчик, що він тепер весь у дірках. Ох, ви такі-сякі, незграбні та неповороткі!
Потім він взяв мішок з коштовними камінцями і потяг його під скелю до своєї печери. Дівчатка пішли далі.
Коли вони купили в місті все, що їм було потрібно, і повертались додому через ту саму луку, вони знову побачили карлика. Не сподіваючись, що хтось буде так пізно йти цією дорогою, карлик висипав на рівному місці коштовні камінці. Вечірнє сонце освітлювало блискучі камінці, і вони так гарно сяяли і переливалися всіма кольорами веселки, що діти зупинились і задивилися на них.
— Чого ви стоїте, роззяви? — закричав карлик, і його сіре, як попіл, обличчя зробилося від гніву червоне, як мак.
Він би лаявся ще й далі, але раптом почувся гучний рев, і з лісу вибіг чорний ведмідь. Зляканий, карлик схопився, але добратися до своєї схованки не встиг. Ведмідь був уже зовсім близько. Тоді карлик заволав від жаху:
— Добрий мій пане ведмедю, пощади ти мене, я віддам тобі всі свої скарби! Подивись на ці чудові коштовні камінці. Не вбивай мене! Яка користь тобі з такого маленького, щуплого чоловічка? Ти навіть не відчуєш мене на зубах. З’їж краще ось цих двох злих дівчаток — це ласий шматок для тебе. З’їж їх на здоров’я!
Але ведмідь не звернув уваги на його слова. Він ударив лапою злісного чоловічка і вбив його.
Дівчатка кинулися тікати. Але ведмідь крикнув їм:
— Білявочко, Красулько, не бійтеся, почекайте, я піду з вами.
Вони впізнали його голос і зупинились. А коли ведмідь підійшов до них, з нього раптом звалилася ведмежа шкура,— і перед ними постав вродливий юнак у золотому вбранні.
— Я королівський син,— сказав він,— а злий карлик, що вкрав у мене скарби, обернув мене на ведмедя, і я мав блукати в лісі, поки його смерть не звільнить мене. А тепер він одержав кару по заслузі.
Незабаром Білявочка вийшла заміж за королевича, а Красулька — за його брата.
Стара мати жила ще довгі роки щасливо й спокійно разом із своїми дітьми.
А два трояндові кущі вона взяла з собою і посадила у себе під вікном.
І щороку розцвітали на них чудові троянди — білі та червоні.
