Найнявся слуга до одного дуки. Був той слуга роботящий, веселий, моторний.
От працює слуга рік. Час і платню платити. Хазяїн і думає: «Платити — нема дурних. А без грошей куди він подінеться?» — і не дав ні копійки.
Працює слуга другий рік. А хазяїн навіть і не думає розраховуватися. Слуга промовчав і цього разу — працює далі.
Минув і третій рік. Поміркував дука, засунув руку в кишеню, але нічого звідти не дістав.
Тут бідному наймитові терпець урвався:
— Хазяїне,— сказав він,— я чесно три роки служив вам. А тепер іду від вас і хочу одержати свій заробіток.
— Гаразд,— відповів хазяїн,— ти служив мені старанно, і ось тобі нагорода,— і відлічив батракові три гелери грошей.— Тут по цілому гелеру за рік, це плата велика.
Простодушний слуга на грошах не розумівся. Поклав він монети до кишені і рушив у дорогу.
Іде він через гори і долини. Іде і пісень співає. А назустріч йому маленький чоловічок.
— Ти чого це такий веселий? — питає він у слуги.
— А чого мені сумувати? — відповідає слуга.— Усе у мене є, ще й срібло бряжчить у кишені.
— А скільки ж його у тебе? — запитує чоловічок.
— Три гелери. Заробіток за цілі три роки.
— Послухай,— каже карлик,— я людина бідна, подаруй мені свої три гелери: робити я більше не здатен, а ти молодий і легко заробиш собі на хліб.
Слуга пожалів бідного чоловічка, віддав йому свої три гелери:
— На. А я вже якось обійдуся.
— Бачу я, серце в тебе добре,— мовив чоловічок.— Обіцяю виконати твої три бажання — за кожний гелер по бажанню. Нумо, загадуй.
— Ого,— сказав слуга,— та ти до вигадок мастак! Ну що ж, я хотів би мати самопал, та такий, що куди не націлишся, то влучить; скрипочку, що хто її почує, почне танцювати без упину; і, нарешті, щоб на моє прохання ніколи не було відмови.
— Гаразд,— сказав чоловічок, засунув руку в кущ, і — ото дивина! — була вже перед слугою і скрипочка — бери і грай, і самопал — бери й стріляй. Дав чоловічок їх слузі і сказав:
— Тільки попроси, ніхто тобі не відмовить.
— Більше мені нічого й не треба! — сказав слуга і весело попрямував далі.
Ішов він, ішов, бачить — стоїть під деревом монах, голову схилив і прислухається.
— Боже чудо! — вигукнув монах.— Така маленька пташка, а як співає! От якби мені її спіймати!
— Ну, це мені за іграшки,— каже слуга. Приклав він самопал до плеча, націлився і підбив пташку. Впала пташка у терник.
— О, я зараз її швидко дістану,— сказав монах. Ліг він на землю та й почав продиратися в кущі.
Ото заліз він у саму гущу терникову, і захотілося веселому слузі з нього посміятися,— зняв він свою скрипку та й заграв. І відразу ж почав монах стрибати, вигинатися і задирати ноги. І що більше слуга грав, то швидший ставав танець. Колючки геть пошматували монахові рясу, повисмикували волосся, тіло покололи.
— Ой, ой,— закричав монах,— благаю тебе, перестань грати на своїй чортячій скрипці.
Але слуга його не слухав. «Ти з людей шкуру дер, — думав він,— нехай із тобою зробить те саме терник». І він заграв ще веселіше. Монах підстрибував дедалі вище. Ряса в нього стала схожа на ганчірку і звисала лахміттям.
— Ой! Ой! Ой! — репетував монах.— Я не хочу танцювати! Спини свою скрипку, я тобі все, що захочеш, дам. От візьми мій гаманець! У ньому повно червінців.
— Ну коли ти вже такий щедрий,— мовив слуга,— то хай буде так, я кину грати. Далебі, я не знав, що монахи так добре танцюють! — Сказавши це, він підібрав гаманець і пішов собі геть.
А монах тільки мовчки дивився слузі вслід. А коли той зник з очей, він почав лаяти його на всі заставки:
— Ох ти ж, мерзотнику, музиканте нещасний! Почекай, ти в мене ще не так потанцюєш. Ох ти, голодранцю!
І монах побіг притьмом у місто до судді. Прибіг він та й давай голосити:
— Ой-ой-ой! Пане суддя, подивіться, що лиходій зі мною зробив! Одяг на мені порвав! Всього мене поколов, подряпав! Та ще й пограбував — гаманець забрав. Ради бога, запроторте цього душогуба у в’язницю!
— Певне, це солдат порубав тебе шаблею? — питає суддя.
— Та ні, пане суддя! — відповідає монах.— Шаблі в нього не було, а’ висіли тільки самопал за плечима та скрипка на шиї. Злочинця легко впізнати.
Вислав тоді суддя своїх урядовців, схопили вони слугу і привели на суд. А він і каже:
— Я монаха не чіпав і грошей у нього не брав: він сам мені їх запропонував, бо не міг музики моєї терпіти.
— Та він бреше! — закричав монах.— Він грабіжник.
— Придумав би ти щось краще,— сказав суддя,— адже жоден монах так легко свого не віддасть.— І присудив повісити слугу за розбій.
От повели слугу на шибеницю. Став він підніматися із своїм катом по драбині, а на останньому щаблі обернувся та й каже до судді:
— У мене є прохання перед смертю.
— Гаразд,— сказав суддя, — тільки не проси, щоб тебе помилували.
— Не помилування я прошу,— сказав слуга.— Дозвольте зіграти востаннє на скрипці.
Почув це монах і здійняв страшенний галас:
— Не дозволяйте йому, не дозволяйте!
— А чому не дозволити йому цієї маленької втіхи? — сказав суддя.— Так і закон велить.
Та і як би суддя не задовольнив цього прохання, коли слузі ні в чому не могло бути відмови.
Монах знов у лемент:
— Ой, ой, ой, прив’яжіть мене якомога міцніше!
Зняв слуга з шиї свою скрипочку, приладнав її. Тільки-но ударив він смичком, як захиталися усі — і судді, і писарі, і підсудки; і випала в ката з рук вірьовка. Ударив той смичком удруге — і всі попіднімали ноги. Ударив добрий слуга смичком утретє — і всі пішли в танок. Суддя і монах танцювали краще за всіх. І незабаром танцювали всі, хто був на майдані: і старі, й молоді, і товсті, й худі. Навіть собаки, які прибігли разом із своїми хазяями, і ті стали на задні лапи і теж застрибали. А слуга грає і грає. Танцюристи вже б’ються лобами — так високо вони підстрибували. І почали вони жалісно кричати. Гукнув тоді суддя, задихаючись:
— Дарую тобі життя, тільки перестань грати на скрипці!
Стало доброму слузі його шкода, опустив він смичок, повісив скрипку на шию і зліз з драбини. Підійшов він до монаха, що лежав на землі, ледве дихаючи, та й каже:
— Признайся, шахраю, звідки ти гроші добув. А то зніму скрипку і знову заграю.
— Я вкрав, я вкрав! — заволав монах.— А ти їх чесно заробив!
І наказав суддя вести монаха на шибеницю — повісити його, як злодія.
