Жив на світі один чоловік. І все той чоловік умів робити — був і швець, і мнець, і на дуду грець. Служив він на війні, був хоробрий і спритний, але як закінчилася війна, дістав відставку та три гроші на дорогу. «То оце така шана за вірну службу,— сказав він.— Гаразд. Ось зберу я добрих хлопців, то король не три гроші, а всі свої скарби мені віддасть».
І вирядився він до лісу. Дивиться, а там якийсь чоловік дерева з корінням вириває, наче ті соломинки. Солдат йому й каже:
— Хочеш стати мені товаришем і йти зі мною?
— Гаразд,— відповідає той чоловік,— ось тільки віднесу матері дрова.— І він узяв дерево, зв’язав ним, як перевеслом, п’ять дерев, підняв їх на плечі і поніс додому.
Коли він повернувся, солдат йому й каже:
— Ми з тобою удвох увесь світ обійдемо.
Рушили вони разом у мандри, йшли, йшли, і зустрівся їм на шляху мисливець: стояв він, приклавши рушницю до плеча, і цілився.
— Мисливцю, ти куди стріляти збираєшся? — питає його солдат.
А той йому й відповідає:
— За дві милі звідціля на гілці дуба сидить муха,— от я й хочу влупити їй у ліве око.
— О, коли так, то йди з нами,— каже солдат.— Якщо ми будемо втрьох, то весь світ обійдемо.
Мисливець погодився. Пішли вони далі утрьох. Йшли, йшли, і прийшли до семи вітряків. їхні крила швидко крутилися, а вітру не було, навіть листок на дереві ані шелесь. От солдат і каже:
— Не розумію, як крутяться оті вітряки — хоча б вітерець віяв.
Пройшли вони ще дві милі й побачили чоловіка на дереві: він притиснув пальцем одну ніздрю, а в другу дув.
— Гей, що ти там робиш? — питає солдат.
А чоловік і каже:
— Та он за дві милі звідси стоять сім вітряків, ну я й дму на них, а вони й крутяться.
— О, коли так, то йди з нами,—каже солдат.— Якщо будемо ми вчотирьох, то весь світ обійдемо.
Чоловік зліз із дерева і пішов із ними. А незабаром побачили вони ще одного чоловіка, і до кожної ноги в нього було прив’язано гирі.
Солдат і каже:
— Добрячі в тебе шпори.
— Я скороход, — відповів той, — а щоб не бігти дуже швидко, я й прив’язав оці гирі до ніг. А як зняти їх — то вже мене лови що вітра в полі.
— О, то ходімо з нами. Уп’ятьох ми весь світ обійдемо!
І пішов скороход разом з ними. Незабаром зустріли вони парубка, а в нього шапчина аж на потилиці — ледве на голові тримається. От солдат і каже до нього:
— Гарно, що й казати, гарно! Поправ шапку, а то як у того дурня.
— Неможна,— відповідає парубок.— Якщо надіти шапку як слід, то вдарить такий мороз, що птахи будуть замерзати на льоту і падати на землю.
— О, то ходімо з нами,— каже солдат.— Ушістьох ми весь світ обійдемо.
От прийшли всі шестеро до міста. А король саме оголосив про змагання. Той, хто побіжить навзаводи з його дочкою і переможе, стане її чоловіком, а хто програє, тому голову відрубають. Солдат пішов до короля та й каже:
— За мене побіжить товариш.
— Гаразд,— відповідає король.— Але якщо моя дочка його випередить, відрубають голови вам обом.
От солдат одв’язав гирі скороходові та й каже:
— Нумо, покажи, який ти прудкий
А було домовлено, що хто перший принесе воду з далекої криниці, той і буде переможцем. От взяли скороход і королівна кухлі та й побігли. Королівна ще й двох кроків не зробила, а скороход уже зник з очей. Прибіг він до криниці, набрав повен кухоль води і помчав назад. А тут, як на гріх, здолав його сон, поставив він кухоль, а сам ліг на землю й заснув. А під голови поклав собі кінський череп, щоб швидше прокинутися. А королівна в цей час не барилася. Прибігла вона до криниці і поспішила назад з водою. Побачила, що скороход лежить і спить, зраділа та й каже:
— Моя буде зверху.
Виплеснула воду з його кухля і помчала далі.
Так усе б і скінчилося, якби мисливець не спостеріг усе це з замкової башти. От він і каже:
— А все ж наша буде зверху.— Зарядив свою рушницю і вистрілив так влучно, що вибив кінський череп з-під голови скорохода, не заподіявши йому ніякої шкоди.
Прокинувся скороход, побачив, що кухоль його порожній і що королівна його випередила. Але не розгубився, кинувся знову до криниці, зачерпнув води і прибіг раніше від королівни.
— Хай йому грець,— сказав він,— оце тільки трохи й побігав!
І стало королеві прикро, а ще більше королівні, що якийсь простий солдат поведе її з дому. Але як позбутися його, а заодно і товаришів солдата? От король і каже до дочки:
— Не бійся, я вже придумав.
І звернувся він до них з такими словами:
— А зараз будемо веселитися.
І повів їх до кімнати,— підлога там була залізна, двері залізні, а на вікнах теж залізяччя. І був у тій кімнаті стіл, а на столі різні дорогі страви. Король і каже:
— Прошу! Пийте, гуляйте собі на здоров’я!
Тільки вони ввійшли, наказав король замкнути двері. Потім покликав кухаря, щоб він розпалив вогонь під кімнатою, аж поки залізо не розпечеться до червоного. Так кухар і вчинив.
А хлопці наїлися, напилися та й думають, що це їм від їжі так жарко. А коли спека стала нестерпною і захотілося їм вийти з кімнати, то побачили, що двері й вікна замкнуто.
Король захотів приготувати з нас печеню. Та це ще казала Настя, як удасться,— промовив той, на котрому була шапчина,— я нажену такого холоду, що буде, як узимку.— Він посунув свою шапчину на лоба — і вдарив такий мороз, що навіть вино у келихах позамерзало.
Минув деякий час; король сподівався, що хлопці вже загинули від спеки, і наказав одімкнути двері, щоб самому на них подивитися. Коли це бачить, а вони живі й здорові та ще й просяться вийти надвір погрітися.
Розгнівався король, почав лаяти на всі заставки кухаря та питати, чого він не виконав його наказу.
А кухар відповідає:
— Та я розклав таке багаття, що навіть чортам не снилося в пеклі.
Глянув король і побачив, що під залізною кімнатою аж палахкотить.
Отут і зрозумів король, що хлопців спекатися не легко.
І почав король знову думати та гадати. Покликав він солдата до себе та й каже:
— Хочеш, я дам тобі золота скільки завгодно, тільки відмовся від моєї дочки.
— О, я згоден, ваша величність,— відповідає той,— дайте мені золота стільки, скільки мій товариш зможе взяти.
Королю це сподобалося, але солдат каже далі:
— Тільки прийду я по золото через два тижні.
Тоді він скликав кравців з усього королівства, і мусили вони сидіти два тижні підряд і шити мішок. А коли пошили, то взяв його той дужий чоловік, що дерева з корінням вивертав, і пішов до короля. Злякався король і думає:
— Що це за силач, що тягне на плечах цілу купу полотна? Скільки ж він золота понесе?
І він звелів шістнадцятьом найдужчим людям королівства принести бочку золота. А силач укинув бочку в мішок і каже:
— Що ж ви принесли? Курям на сміх.
Тоді звелів король тягти сюди всю скарбницю. Дужий чоловік засунув її у мішок і все ж не наповнив.
— Давайте ще! — кричить він.— Побільше, а то носите крихти.
І зібрали тоді з усієї країни сім тисяч возів золота, і все воно зникло у величезному полотняному мішку, ще й чимало порожнього місця залишилося. Силач і каже:
— Ну що ж, візьму неповний мішок.
Узяв він його собі на плечі і пішов разом із своїми товаришами.
Побачив король, що одна людина забрала всі його скарби, розгнівався і наказав своїм слугам сісти на коней, наздогнати хлопців і відняти в них мішок. ї от незабаром наздоганяють хлопців вершники й кричать:
— Здавайтеся в полон, кидайте мішок з золотом на землю, а то всіх поб’ємо!
— Та що ви кажете? — сказав той, хто в ніздрю добре дути вмів.— Ач, які гарячі. А може, вітерець вас остудить?
Затиснув він одну ніздрю і дмухнув у другу, та просто на полки — і розсипалася кіннота, розлетілася в повітря над горами, над долинами на всі боки.
Один із вершників почав благати, волаючи, що він був на війні і поранений уже дев’ять разів. Тоді дмухач став дути тихіше, і верхівець щасливо спустився на землю.
— Ну, а тепер повертайся до короля,— сказав йому дмухач,— та скажи йому, нехай вишле кінноти побільше, я й ту розвію, розмету.
Почув король ці слова та й каже:
— Нехай вони йдуть геть. А то знову в халепу вскочимо.
І от принесли шестеро свої скарби додому, поділили між собою. І стали жити-поживати і горя не знати.
