Жила собі в одному селі убога стара жінка. Надумала вона якось наварити бобу. Налущила його повну миску, накидала в піч дрова, а щоб вони швидше зайнялися, підклала ще й віхоть соломи.
Висипала стара біб у горщик і не побачила, що один упав додолу. А долі вже лежала соломинка. Так біб і лишився біля тієї соломинки. Коли це з печі — стриб! — вискочила жарина та й собі до них.
— Як ви опинились тут, кумо? — спитала її соломинка.
— Втекла від вогню, дякувати долі,— відповіла жарина.— Бо якби була не набралась духу й не вистрибнула з печі, то вже б і не жила на світі, лишилася б із мене купка попелу.
— Я теж утік живий і цілий,— озвався біб,— а якби стара була вкинула мене в горщик, то я геть розварився б, як і мої побратими.
— А хіба мене чекало не те саме? — мовила соломинка.— Стара всіх моїх сестер пустила з вогнем і димом, схопила в жменю шістдесят соломин і всіх занапастила, тільки мені вдалося прослизнути в неї крізь пальці.
— Що ж нам тепер робити? — спитала жарина.
— Я думаю ось що,— сказав біб.— Коли вже нам пощастило втекти від смерті, то тримаймося разом і помагаймо одне одному. А щоб нас не спіткала знов якась біда, давайте помандруємо в світ гуртом.
Його думка сподобалась соломинці та жарині, і вони разом вирушили в дорогу.
Невдовзі дійшли вони до струмка. Через нього не було ні мосту, ні кладки. Як же його перейти? Довго вони міркували, а тоді соломинка й каже:
— Я ляжу впоперек струмка, і ви по мені перейдете, як по кладці.
Вона лягла та й сягнула від берега до берега. От тобі й кладка!
Жарина була гарячої вдачі, тому довго не роздумувала й сміливо ступила на кладку. Дійшла до середини, почула, як унизу шумить вода, і її пойняв страх. Вона зупинилась і далі ні руш. Там, де вона стала, соломинка затлілася, розломилась надвоє і впала у струмок. Жарина за нею; долетіла до води, засичала і згасла навіки.
А обережний біб ще й далі стояв на березі. Побачив він, що сталося з соломинкою і жариною, та й ну реготати. Реготав, реготав, аж поки луснув. Тут би і йому була смерть, якби, на його щастя, не нагодився кравець. Той кравець мандрував собі світом і сів біля струмка відпочити. У кравця було добре серце, він дістав голку й нитку і зшив боба докупи. Біб щиро подякував йому.
Але кравець ізшив його чорною ниткою, і відтоді всі боби мають чорне шво.
