Жив колись на світі один чоловік. Було в нього три сини, а з майна він мав тільки одну хатину. Кожен із синів хотів, щоб хата після батькової смерті дісталася тільки йому, але батько любив кожного однаково і не знав, що робити. Найлегше було б продати хатину й поділити гроші між ними, але робити цього він також не хотів, бо хата дісталась йому від баби й діда. Нарешті він знайшов-таки вихід, покликав їх до себе й сказав:
— Ідіть у світ і спробуйте навчитись якогось ремесла, а коли вернетеся додому, то хату матиме той, хто буде найкращим майстром у своєму ділі.
Синам це сподобалось. Найстарший вирішив стати ковалем, щоб підковувати коней, середущий — перукарем, а наймолодший — фехтувальним майстром. Потім вони домовилися, коли мають вернутися додому, і пішли.
І сталося так, що кожен із них потрапив до хорошого майстра і досконало вивчив своє ремесло.
Старший підковував королівських коней і думав собі: «Тепер мені не бракує нічого, і хата буде моя». Перукар голив бороди поважному панству і також думав, що хата буде його. Фехтувальник дістав не один удар, але, зціпивши зуби, мовчав і не дратувався, бо думав собі: «Якщо боятимуся стусана, то хати ніколи не матиму».
Коли минув визначений час, вони знову зійшлися всі до батька, але не знали, як найкраще показати свою майстерність, і сіли вкупочці, щоб порадитись.
От сидять вони собі, коли раптом біжить полем заєць.
— Гей! — сказав перукар.— Біжить, наче його кликали.
Він узяв хутенько чашечку й мило, і поки заєць ближче підбіг, зробив піну, потім, на повному ходу, намилив, поголив йому бороду і ніде не врізав, не завдав ніякого болю.
— Це мені подобається,— сказав батько,— і коли брати тебе не перевершать — хата твоя.
Трохи згодом бачать — їде якийсь пан у кареті, а кінь іде вчвал.
— Тепер, тату, побачите, що я вмію робити,— сказав коваль, стрибнув за каретою, зірвав на повному ходу всі чотири підкови з ніг у коня і прибив чотири нові, а кінь і на мить не спинився.
— І ти добрий зух, хлопче,— сказав батько,— впорався з роботою не гірше за брата, і я просто не знаю, кому віддати хату.
Тоді сказав і третій:
— Тату, то почекайте, подивіться ж, на що здатний і я.
Тут саме почав накрапати дощ. Фехтувальний майстер вихопив шпагу і почав вимахувати нею над головою, та так швидко, що жодна краплина не впала на нього.
А коли дощ припустив і нарешті полив як із відра, він почав вимахувати ще швидше і залишився сухий, наче сидів під дахом.
Побачивши це, батько дивом здивувався і сказав:
— Ти найкращий майстер, хата твоя.
Середущий і старший брати були задоволені, бо батько розсудив їх саме так, як обіцяв. А що вони любили один одного, то й залишились усі в батьковій хаті і там-таки займалися своїм ремеслом. Були вони добрими майстрами і заробляли добрі гроші.
Так жили вони у згоді до старості, і коли один із них захворів і вмер, то двоє інших так засумували, що теж захворіли і повмирали.
За їхню майстерність усі їх однаково любили й поважали, а тому й поховали в спільній могилі.
