Яна і Зірочка

Жила собі дівчинка Яна. А високо в небі горіла маленька Зірочка. Щовечора, коли дівчинка лягала спати, Зірочка заглядала до неї у віконце.

— На добраніч, моя маленька, — шепотіла Яна.

А Зірочка підморгувала їй очками.

Та якось серед глупої ночі Яна прокинулась. На ліжку у неї сиділа маленька Зірочка.

— Що ти тут робиш? — запитала дівчинка.

— Ох, — зітхнула Зірочка. — Я зазирала до тебе у вікно, але дуже перехилилась і бухнулася прямо в кімнату.

— Чудово, — зраділа Яна. — Тепер ти завжди будеш зі мною.

І вона простягла руки узяти Зірочку і покласти до себе під ковдру, бо від холоду вона цокотіла зубами.

— О ні, — відсахнулася Зірочка. — До світанку я маю бути на небі, бо вдень я геть осліпну.

І хоч Яна засмутилася, Зірочка стояла на своєму. З ліжка вона скікнула на підвіконня, звідти на подвір’я, а відтак намірилася сягнути й неба.

Та хоч як вона розганялася, підскочити вище підвіконня не ставало сил.

Зірочка стомилася. Вона зіщулилась і гірко заплакала.

— Не плач, Зірочко, не плач, — заспокоювала Яна.

Дівчинка схопилася з ліжка і взяла Зірочку на руки.

— Я підкину тебе високо-високо, — приказувала Яна. — Ану давай.

І вона підкинула її так високо, скільки було сил.

— Тепер ти полетиш, — підбадьорювала Яна. — Тільки не падай. Зірочко!

Але вона знову була на підвіконні.

— Спробуємо ще, — сказала Яна.

— Так, ще раз! — вигукнула Зірочка.

Дівчинка підкидала й підкидала її, аж поки їй не стерпли руки. Зрештою Яна сіла на ліжко, а Зірочка знову заплакала. Вона аж змарніла від сліз.

— Треба помізкувати, — запропонувала Яна і замислилась.

— Гаразд, гайда до Синиці! — вигукнула вона і, схопивши Зірочку за руку, побігла в сад.

— Синичко! — гукнула дівчинка.

— Що трапилося? — спросоння запитала Синичка.

— Зірочка зазирала до мене у вікно, — щебетала Яна, — але дуже перехилилась і бухнулася прямо в мою кімнату. До світанку вона має бути вдома, інакше осліпне, якщо на землі її застане день. Віднеси Зірочку на небо.

— Це не по моїх силах, — мовила Синичка. — То дуже високо. Попроси Жайворонка він літає вище за мене.

Яна й Зірочка побігли в поле до Жайворонка.

— Жайворонку! — гукнула дівчинка.

— Що таке, Яно? — запитав Жайворонок.

— Зірочка зазирала до мене у вікно, — мовила Яна, — але дуже перехилилась і бухнулася прямо в мою кімнату. До світанку вона має бути вдома, інакше осліпне, якщо на землі її застане день. Віднеси її на небо.

— Це не по моїх силах, — відповів Жайворонок. — То дуже високо. Попроси Орла.

Яна схопила Зірочку за руку і побігла до Орла.

— Орле! — гукнула вона.

— Агов, Яно! — озвався Орел.

— Зірочка зазирнула до мене у вікно, —- розповідала Яна, — але дуже перехилилась і бухнулася прямо в мою кімнату. До світанку вона має бути вдома, інакше осліпне, якщо на землі її застане день. Віднеси її на небо.

— Це не по моїх силах, — басом мовив Орел. — То дуже високо. Попроси Пілота. Він живе коло міста.

— Я дуже втомилась, — звертаючись до Зірочки, ледь чутно сказала Яна. — Болять мені ноги. Давай трохи спочинемо.

— О ні, — благала Зірочка. — Поспішаймо.

Незабаром із-за моря вигулькне сонце. А коли настане день, я осліпну.

І Яна знову взяла Зірочку за руку.

— Сідайте мені на спину, — сказав Орел. — Я віднесу вас до Пілота.

Яна і Зірочка міцно вчепилися Орлу за пір’я.

— От і прилетіли, — сказав Орел, спустившись на землю.

— Пілоте! — покликала Яна.

— Що тобі, Яно? — запитав Пілот.

— Зірочка зазирнула до мене у вікно, — розповідала Яна, — але дуже перехилилась і бухнулася прямо в мою кімнату. До світанку вона має бути вдома, інакше осліпне, якщо на землі її застане день. Віднеси її на небо.

— Я-то ні, — відповів Пілот. — А мій брат Космонавт віднесе Зірочку на небо. Він живе аж за містом, за полем, за лісом. Сідайте в літак, і полетимо до Космонавта.

Яна взяла Зірочку, і обоє вони опинилися в літаку.

— Спасибі, Орле! — гукнула Яна.

І Пілот полетів за місто, за поле, за ліс до брата Космонавта.

— Отут він, — сказав Пілот і посадив літак на землю.

— Космонавте! — гукнула Яна.

— Слухаю тебе, Яно, — одказав Космонавт.

— Зірочка зазирнула до мене у вікно, — сказала Яна, — але дуже перехилилась і бухнулася прямо в мою кімнату. А тепер їй треба повертатися додому, бо осліпне, якщо на землі її застане день. Відвези її на небо.

— З радістю, прошу тебе, маленька Зірочко, — запросив Космонавт. — Я вмить відвезу тебе додому.

Зірочка сіла в ракету.

— До побачення, — весело обернулася вона до Яни. — Спасибі тобі. Вітай Синичку, Жайворонка й Орла. Прощавай, Пілоте! — гукнула вона.

— В час добрий тобі, Зірочко, — відповів Пілот. — Гляди ж, більше не падай.

І ракета злетіла в небо.

Коли сонце зійшло і промінчиками пригріло Янине ліжко, мама зайшла до кімнати і сказала:

— Яно, ти, мабуть, не збираєшся вставати.

— Я ще трішки посплю, — благала Яна. — Сьогодні вночі до мене в кімнату впала Зірочка. Я віднесла її до Синиці, потім до Жайворонка, а тоді до Орла. Орел відвіз нас до Пілота, а Пілот до брата Космонавта. Бо маленька Зірочка осліпла б, якби на землі її застав день.

Мама усміхнулася і взяла Яну на руки.

— Це тобі приснилось, — сказала вона.

— Ні, не приснилось, — затялася Яна. — Ось почекай до вечора.

А коли взялося на вечір і мама поклала її в ліжко, Яна показала пальчиком на небо.

— Бачиш маленьку Зірочку? Оце вона й є. Космонавт відвіз її на ракеті. На добраніч, Зірочко.

А Зірочка підморгнула їй очками.