Шпаки

Повіяли вітри холодні, наближалася зима люта. Зграя шпаків зібралась летіти в теплі краї.

— Ох, — сказав старий Чивік, — та й надокучило мені щоосені літати за море. Втомишся, змучишся, хоч би шлях був ближчий.

Підстрибнув до нього молодий шпачок Малюк — так його за малий зріст прозвали — і заторохтів:

— Чого ти бурчиш, дядьку Чивіку, адже літати дуже цікаво! Скільки нового побачимо!

— Почекай, — відповів Чивік, — що ти в дорозі скажеш. Такий переліт і старих, бувалих птахів зморює, а в тебе сили ще обмаль.

— У мене обмаль? — образився Малюк і гордовито задер голову. — Я ніколи не заморюся!

І от зграя шпаків вирушила на південь.

Добре було летіти перші дні, легко мандрівники собі їжу знаходили. Та коли внизу жовтими пісками розіслалася пустеля, шлях став трудним. У гарячому повітрі важко дихалось, хотілося пити.

«Ох, як я стомився, несила мені далі летіти», подумав Малюк і запитав:

— Дядьку Чивіку, чи далеко до моря?

— Та ще не близько, — відповів той, — але не журись, тримайся біля мене.

І раптом він здивовано вигукнув:

— Ти глянь-бо — вода! А на шляху нашому її не повинно бути до самого моря!

Справді, жовтий пісок пустелі срібною стежкою перетинала річка.

— Вода, вода! — зраділи шпаки і швидко замахали крилами. Вони сіли на березі подалі од людей і величезних, небачених машин, що рили землю. Напившись, Чивік запитав у ватажка зграї:

— Чи не збилися ми з дороги, звідки тут воді взятися?

— Ні, ми летимо вірно, — відповів той, — це люди в пустелю провели ріку. Дивись — он вони їй далі шлях прокладають.

— Якщо так, спасибі людям, — сказав Чивік, — тепер і нам буде легше перелітати через пустелю.

Відпочивши, шпаки знову вирушили в дорогу і не помітили, що серед них немає Малюка. Він так виморився, що міцно заснув під колючим кущиком і нічого не чув.

Прокинувшись, Малюк злякався:

— Ой, усі полетіли, як же я тепер дорогу знайду?

Він махнув крилами — і зойкнув. Праве крило, що почало боліти ще вчора, зовсім опухло.

Так і просидів Малюк під кущиком увесь день, а надвечір пошкандибав до річки напитися. Тут його і знайшов шоферів хлопчик, веселий засмаглий Вітько. Він приніс Малюка додому і радісно вигукнув:

—- Мамо, мамо, дивись, я шпака підібрав!

— Видно, захворів і од зграї одстав, — відповіла мати. — Нагодуй його і зроби шпаківню.

Так і залишився Малюк у Вітька.

Сидячи на своїй хатинці, він любив спостерігати, що діється навколо: як швидко виникали на березі ріки нові ряди красивих будинків, як, покірний людині, крокував залізний велетень і починав рити землю. А коли настали холода, Малюк оселився у Вітька в кімнаті і дуже з ним заприятелював.

Прибігаючи із школи, Вітько запитував:

— Як живеться, шпаченьку?

І Малюк навчився відповідати людською мовою:

— Дуже добре!

Одного разу надвечір на берег ріки опустилася зграя шпаків. Малюк почув знайомі голоси і поспішив до своїх друзів.

Всі зраділи йому, і почалися тут розпитування та розповіді.

— Ох, — зітхнув Чивік, — швидше б уже долетіти, знудьгувався я за своєю домівкою.

Пригадалося тут Малюкові село на косогорі, гайок березовий, схотілося і йому швидше дома опинитися.

— Летімо, летімо негайно! — вигукнув він.

— Ти ба, який моторний, — засміялися шпаки, — дай нам трохи відпочити.

— Тоді, Чивіку, летімо зі мною, — сказав Малюк, — покажу тобі будинок, де я жив.

Показав Малюк своєму приятелеві дім, показав Вітька, що бігав у дворі з м’ячем.

— А он садок, який допомагали саджати і ми з Вітьком, — похвалився Малюк, — летімо туди.

Сіли шпаки на землю, між деревами. Ходять, ранніх комах розшукують. Чивік говорить:

— От ви з Вітьком допомагали саджати цей сад, а загине він, якщо охорони йому не знайдеться.

— Якої охорони? — запитав Малюк.

— Та ти що, — здивувався Чивік, — досі не знаєш, що сади од комах та гусені птахи охороняють? А тут птахів ще немає.

Замислився Малюк, шкода йому садка. Говорить він Чивікові:

— А що, коли ми тут залишимося жити? Глянь, скільки шпаківень хлоп’ята приготували.

А школярі, як побачили зграю шпаків, кожен біля своєї шпаківні корму насипав, ждуть, до кого раніше шпаки прилетять.

Повернувшись на берег, став Малюк умовляти шпаків тут ‘залишитися. Здивувався ватажок зграї:

— Чого це ти — то підганяв усіх летіти, а тепер залишитися хочеш?

— Не знав я, — відповів Малюк, — що людям ми тут дуже Потрібні. Адже хто, як не люди, ріку привели в пустелю, тяжкий шлях нам полегшили? Вони садки посадили, хатки для нас приготували, ждуть, що оселимося тут, садки охоронятимемо. І якщо не зробимо цього — значить, ми найневдячніші птахи на світі!

— Залишаймося, залишаймося тут! — вигукнули молоді шпаки.

І залишились, а з ними і Чивік…

Настали теплі дні, весело шумлять деревця молодим листям, пильно охороняють їх шпаки од кузьок та гусені зажерливої. А як прийде Вітько до саду, Малюк, забачивши його, залопотить крилами і вигукне:

— Дуже добре!