Давно-давно були собі дід та баба. Жили вони в убогій тісній хатині. Та хоч і важко їм жилося, дуже хотіли вони мати дитину. «Щоб не була пусткою хата», зітхала баба. «Щоб мати підпору на старість», казав дід.
Так минав рік за роком, волосся в них все більше сивіло, і смуток звив собі гніздо в їхній хаті.
— От добре було б мати дитину, — говорила плачучи баба.
— Навіть не хочеться додому ввечері вертатись, — казав дід, ідучи на роботу.
Та одного разу, збираючи в лісі хмиз, баба знайшла під деревом хлопчика. Зраділа вона, взяла його і понесла додому. А по дорозі й ім’я йому підібрала — Каталін. Отак став він Каталіном.
Прийшовши додому, баба швиденько скупала дитину, сповила, поклала в ночви і стала заколисувати. І тільки почала колисати, аж чує: щось тріщить…
Що воно таке? Дивиться баба, а пелюшки, в які був загорнутий хлопчик, тріснули на ньому, і почав він рости в неї на очах.
Покликала стара діда. Дивиться баба на діда, а дід на бабу, і очам своїм не вірять, а дід так зрадів, що покинув роботу і сам став колисати Каталіна. Співала хлопчикові баба і заколисувала, співав дід і радів, що синок так швидко росте. А Каталіну вже тісно стало в ночвах. Тоді поклали його старі у великі ночви для тіста. Та Каталін все ріс і ріс, і скоро йому й тут стало тісно.
— Куди б нам його покласти, стара? — прошепотів дід. — Він уже і в цих ночвах не вміщається.
— Не журіться, я довго не байдикуватиму, — промовив Каталін.
І, повернувшись раз, другий у ночвах, устав на ноги — справжній тобі молодець. Взяв він у сінях сокиру та й пішов у ліс по дрова.
Надвечір Каталін вернувся додому і приніс товстелезну деревину. Її і втрьох важко обхопити, а він сам один ніс, як тріску.
На другий день він почав робити з дерева цеберка, дійниці і всяке інше начиння.
— Однесіть, тату, їх на ярмарок, — сказав він дідові. — Вторгуєте трохи грошей, і нам стане легше жити.
Так і пішло. Каталін майстрував усякі речі, та так вправно, наче цілий вік був майстром. Дід приносив з ярмарку то нові чоботи, то хустку бабі, то ласощі. Що й казати, поталанило старим!
Одного разу в лісі Каталін обдивлявся, як краще зрубати велику тополю. Коли бачить: тополя розкривається, і з неї виходить дівчина невимовної краси. Одежа на ній біла, як сніг, волосся з щирого золота спадає до пояса, а сама вона гнучка, як тростинка. Ступала вона так легко, що здавалося, ніби її маленькі черевички, оздоблені самоцвітами, зовсім не торкаються землі.
Катал і н був вражений її красою. Хотів спитати в дівчини, хто вона така, але не зміг дібрати слів; хотів підійти до неї, але серце в нього билось так, що мало не вискочило з грудей. А коли він насмілився знову звести очі, щоб іще раз глянути на красуню, дівчина зникла, мов крізь землю провалилась.
«Хто ж вона така?» думав молодець. Але не було нікого, хто б міг йому відповісти.
«Коли вона з цієї тополі вийшла, то сюди мусить і вернутись», подумав Каталін. Кинув свою торбину і сокиру на землю, а сам сховався за деревом і став ждати. Ні голод, ні спрага не мучили його, тільки думка про красуню не давала спокою.
Так прождав він до пізнього вечора. От зійшла перша зірка, друга, дев’ята, от уже все небо засвітилося зірками. Солов’ї защебетали на деревах, світлячки вийшли на прогулянку з ліхтариками при поясі, жаби заквакали на болоті, вітер зірвав з тополі кілька листочків, а золотокосої красуні все не було.
І от уже зовсім пізно, коли квочка зібрала на небі своїх срібних курчат, вернулась золотокоса красуня і вмить сховалась у тополі. Каталін підійшов до тополі: дерево як дерево.
Постояв він, подумав і сумно пішов додому. Дома не сказав нічого ні бабі, ні дідові.
Вранці він, як звичайно, взявся до роботи, але з думки йому не йшла золотокоса красуня. Не втерпів Каталін і пішов знову на те місце. Дівчина з золотим волоссям вийшла з тополі, пішла стежкою і вернулась, як і перший раз, серед ночі. І цього разу Каталін не сказав їй ні слова. На третій вечір було те саме.
І так сподобалась йому ота дівчина з золотим волоссям, що він і спати не міг, і працювати перестав. Але батькам своїм нічого не казав.
Побачивши, що він так ніколи не дізнається, хто така ця дівчина, Каталін вирішив зрубати тополю. Як надумав, так і зробив. Почекав, поки дівчина вийшла з тополі, а тоді зрубав дерево під самий корінь. Потім порубав на дрібні тріски, .сподіваючись, що знайде в ньому щось незвичайне. Але в тополі нічого не було: дерево як дерево.
Став він чекати свою милу. Коли дівчина з золотим волоссям вернулась і побачила, що тополя зрубана, зажурилась вона і сказала:
Ох, Каталін, що ж ти наробив!.. Почекав би ще три ночі, і зійшло б сюди сонце, позолотило б листя тополі… Почекав би ще три дні, і зійшов би сюди місяць і посріблив би гілля тополі… Тоді б втратили силу чари Конопляної бороди верхи на Конячій голові…
— А за віщо вона зачарувала тебе і що то за Конопляна борода верхи на Конячій голові? — спитав здивовано хлопець.
— О, Конопляна борода — це чудисько, яке увесь час сидить верхи на Конячій голові, а царство його під землею. Я колись проходила через його царство, а він як побачив мене, то зараз і відняв намисто, яке було в мене на шиї. Це намисто ціни не має, бо в кожній намистинці сховане ремесло, якого люди ще не знають. Та ще й зачарував мене Конопляна борода так, що я тільки тоді знатиму цю таємницю, коли в цієї тополі буде золоте листя і срібне гілля. Якби ти не зрубав її, то прийшло б сонце і позолотило листя; якби ти не зрубав її, то прийшов би місяць і посріблив гілля… А тепер, щоб згадати всі ці таємниці, я мушу просидіти тисячу років у печері, там, де гори сходяться своїми вершинами, а ремесла служитимуть Конопляній бороді… Недобре ти зробив, Каталін. Прощай!
— І ніяк не можна видобути цієї таємниці з царства Конопляної бороди верхи на Конячій голові?
— Можна, тільки хто ж насмілиться спуститись у те царство за намистом? Та коли хто й потрапить туди і взнає таємниці майстерності, то все одно не вийде живий і здоровий з того царства… З Конопляною бородою важко битися: ні меч, ні стріла його не бере, він і в вогні не Корить, і в воді не тоне… Хто насмілиться піти туди?
— Я піду! — сказав Каталін. — І як доб’юся свого, то прийду по тебе туди, де гори сходяться вершинами, і принесу тобі намисто.
— Та це дуже далеко…
Каталін хотів був розпитати в неї, де йому шукати царство Конопляної бороди, але золотокоса красуня пішла стежкою і раптом зникла… Каталін кинувся її доганяти, почав кликати, та даремно…
Тяжко зажурився він і довго простояв біля зрубаної тополі. А потім пішов додому і розказав дідові й бабі все, що з ним трапилось.
— Може, то тобі тільки здалося, синку, — сказав дід.
— Або приснилося, — докинула баба.
— І не здалося, і не приснилося. Я її бачив так, як оце вас бачу. Виряджайте мене, мамо, в далеку дорогу, бо, поки не визволю від чар золотокосу красуню, додому не вернуся…
Хоч як плакала баба, хоч як спиняв його дід, — нічого не помогло. Попрощався Каталін з батьками, повісив через плече торбу та й пішов шукати царство Конопляної бороди верхи на Конячій голові.
І так він ішов та й ішов, і всіх, кого зустрічав на дорозі, розпитував, чи не знають вони, де те царство. Але ніхто не міг йому цього сказати. Одні зовсім про нього не чули, а другі радили Каталіну вертатись додому. Каталін дякував за пораду і йшов далі, а сам не переставав думати про дівчину з золотим волоссям.
І от дійшов він до високих гір, вкритих лісом. Хотів трохи перепочити, але не встиг сісти, коли почув, що десь мекає коза. Почав прислухатися, а коза мекає та й мекає.
«Тут щось негаразд», подумав він і пішов на її голос. Бачить: чорна, як ніч, коза зачепилася рогами за гілку дерева і ніяк не може відчепитись. Скаче, б’ється об дерево, кричить, наче її на заріз ведуть.
Каталін вхопився за дерево, нахилив його і відчепив козу.
Коза вже хотіла була бігти, але потім спинилась і сказала:
— Спасибі тобі, славний молодче, що врятував мене, а то і моє козеня і Мудрець померли б з голоду.
— Що козеня померло б, це я розумію, а про якого Мудреця ти кажеш?
На вершині найвищої з цих гір живе Мудрець, такий старий, що забув, скільки йому років, та зате він знає все, що робиться на землі і на місяці. До нього приходять на пораду люди, які попали в біду. Я щодня ходжу туди і, після того як погодую своє козеня, решту молока віддаю йому.
— Почекай, — попросив Каталін. — І я хотів би побачитися з Мудрецем, бо мені дуже потрібна його порада, якщо він справді так багато знає. Покажи мені дорогу до нього.
— З радістю зроблю це, — відповіла коза. Іди за мною. Я буду плигати зі скелі на скелю.
І Каталін поліз на гору слідом за козою і так дістався до печери, де жив Мудрець.
Волосся в Мудреця було біле, як молоко. Брови затуляли йому обличчя, а борода геть укривала груди. Він сидів на великому камені, вкритому зеленим мохом. Почувши кроки, він підняв костуром брови, ласкаво глянув на Каталіна і спитав, чого йому треба. Юнак розповів старому все, що з ним трапилось.
— Гай-гай! Дорога в царство Конопляної бороди верхи на Конячій голові пролягає недалечко, — промовив Мудрець. — Туди не важко дістатись, але хто потрапить у те царство, той ніколи не вернеться звідти… Та коли вже ти надумав . туди добратись, то слухай моєї поради, бо інакше не вернешся додому. Ти тільки тоді здобудеш намисто золотокосої красуні, коли уб’єш чудисько; а для цього ти мусиш найнятись до нього за підмайстра. Коли навчишся всього, чого повинен навчитись, попроси Конопляну бороду, щоб він пустив тебе. Тоді він влаштує великий бенкет, посадить тебе на покуті поруч із собою і почне хвалити, а потім дасть тобі випити з золотого келиха. Якщо ти вип’єш, то зразу обернешся в камінь… А якщо не вип’єш і Конопляна борода це помітить, він так зачарує тебе, що ти забудеш і своїх батьків, і золотокосу красуню і залишишся в нього на все життя.
То що ж мені робити? — спитав Каталін.
— Ти повинен випити, але не з свого, а з його келиха. А щоб він не помітив, як ти міняєш келихи, візьми цей перстень. Коли персня надінеш, камінь у ньому блисне так, що на мить засліпить усіх. Тоді поміняй келихи. Тільки так ти уб’єш чудисько. А до того часу ти не повинен дивитись на перстень, не розгортай його навіть як ітимеш поночі, бо осліпнеш…
І старий дав Каталіну перстень, загорнутий в хустку.
— А тепер, — додав Мудрець, — спускайся по південному схилу і там під горою побачиш глибокий колодязь без води. На дні його знайдеш дорогу, що веде на той світ.
Каталін подякував Мудрецеві, зійшов з гори, спустився в колодязь і попрямував дорогою, яка, здавалося, не мала ні кінця, ні краю. Важко було йти поночі, але наш молодець невтомно йшов і йшов уперед, і все думав про золотокосу красуню.
Так дійшов він до воріт того царства. І постукати не встиг, як його оточили карлики і повели до Конопляної бороди верхи на Конячій голові.
Жило це чудисько в палаці, що був збудований з самоцвітів і сяяв яскравіше, ніж сонце.
У Конячої голови, на якій сиділо чудисько, замість очей були жарини, і очі не заплющувались ні вдень, ні вночі.
Конопляна борода був такий потворний, що той, хто побачив його раз, вдруге глянути не наважувався, хоч би який був сміливий.
Навколо чудиська метушилось безліч карликів. Одні з них грали на різних невидимих інструментах, другі танцювали, треті приносили йому всякі наїдки й напитки, четверті розчісували його конопляну бороду.
Стіни палацу мінилися різними кольорами, так що обличчя Конопляної бороди верхи на Конячій голові робилося то зелене, як водорості, то синє, то червоне, то жовте, як піски пустелі, то ставало темне, як ніч. Але він який був потворний, таким і залишався.
Побачивши Каталіна, він спитав:
— Яким вітром занесло тебе сюди, жителю землі? Ти хочеш вкрасти в мене мої скарби чи вивідати таємниці мого царства?
Ні те, ні те. Я чув про твоє чудесне царство і прийшов служити тобі. Візьми мене за підмайстра.
— А що ти вмієш робити?
— Куди менше, ніж уміють твої майстри. Але я старатимусь догодити тобі. Ти не жалкуватимеш, якщо візьмеш мене до себе.
Конопляна борода верхи на Конячій голові знав, що ніхто з людей, які вивідали хоч одну таємницю, не зможе вибратися з його царства і що жодна людина ніколи не зуміє зробити те, що роблять його майстри. Тому він наказав найкращому із своїх майстрів перевірити, що вміє робити гість.
Якого тільки дива не побачив Каталін у тому царстві!
Одні з карликів робили дзеркала, в яких було видно землю уздовж і впоперек, з усіма горами і долинами, лісами і річками. Каталін довго придивлявся, поки не розгадав таємниці цього ремесла, і тоді взявся й сам зробити одне дзеркало. І зробив таке, що коли в те дзеркало глянеш, то побачиш усіх пташок високо в небі, і найдрібніших рибок у морських глибинах, і скарби, сховані під землею, і все, що робиться на місяці й на землі…
Побачив це чудесне дзеркало Конопляна борода верхи на Конячій голові і дуже зрадів, що має такого майстра.
Довго був Каталін серед карликів: і серед тих, що робили з золота, срібла та самоцвітів різні прикраси; і серед тих, що ткали шовкові тканини з тоненьких, як павутина, ниток; і серед тих, які розтоплювали й змішували різні метали.
У другому кінці цього царства кілька білобородих карликів пробували зробити залізну птицю. Птиця злітала, але зараз же падала і розбивалась… Карлики починали роботу з початку. І знову птиця падала і розбивалась. Побачив це Каталін, почав думати, довго думав і нарешті сам узявся робити залізну птицю. І зробив таку . велику, що на спині в неї сідало дванадцять карликів. Птиця була як жива: кліпала очима, махала крилами і літала над усім царством.
Побачив її Конопляна борода верхи на Конячій голові і так зрадів, що й не сказати.
І так, одне по одному, вивчив Каталін усі ремесла, вивідав усі таємниці того чудесного царства. І коли йому вже нічого було вчитись, пішов він до Конопляної бороди верхи на Конячій голові і сказав, що скучив за своїм рідним селом, за батьками, і не може більше тут лишатись.
— Мені дуже шкода, — відказує чудисько. — Ти хлопець тямущий і не тільки навчився всякого ремесла, а навіть перевершив моїх підданців. Якщо залишишся тут, буде тобі від мене велика шана. З собою за стіл садовитиму, в золоченому палаці оселю, зроблю тебе старшим над рабами. А коли ні, — дам тобі багато дарунків, і йди собі куди хочеш…
Побачило чудисько, що не може втримати нашого молодця, зробило знак рукою— і стіл вмить застелився білою скатертю, а на ній з’явились різні наїдки і дарунки. Музиканти почали грати, танцюристи пішли в танець, а палац засвітився різнобарвними вогнями. Чудисько сиділо, гладячи свою бороду, і засміялось, коли двоє бридких карликів принесли на двох підносах два великих келихи. Один вони поставили перед Каталіном, а другий — перед своїм володарем.
Тут Каталін згадав пораду Мудреця, швидко витяг з-за пазухи перстень і розгорнув хустку.
Перстень заблищав так яскраво, що Конопляна борода, засліплений, упав з Конячої голови.
В цю мить наш молодець і поміняв келихи.
Чудисько протерло очі та й каже:
— Багато в мене скарбів, але такої краси я ще не бачив. Чи не подаруєш ти мені цього персня?
— Гаразд. Але давай спершу вип’ємо, бо мене давно спрага мучить, — відповів Каталін.
Піднесли вони келихи, цокнулись і випили до дна…
І от що тоді трапилось.
Затремтіло чудисько і повалилось додолу, а далі почорніло, обернулось в камінь та так і лишилось лежати нерухомо.
Побачила це Коняча голова, опустила вуха, стала на них, як на ноги, і кинулась на Каталіна. Вхопив її молодець і відштовхнув од себе. А Коняча голова знов на нього суне і зубами клацає, хоче його розшматувати. Тоді Каталін як ударить нею об землю, аж луна пішла. Перелякані карлики поховались у мишачі нірки. А Каталін потяг Конячу голову до великого казана, де кипів розтоплений свинець, і кинув її туди. Вогонь погас, свинець охолов, і Коняча голова вже не могла звідти вилізти.
Карлики почали вилазити з усіх щілин, немов мурашки. Від радості вони підкидали вгору свої шапочки і не знали, як і дякувати Каталіну за те, що він врятував їх від Конопляної бороди верхи на Конячій голові. Бо коли ці чудиська загинули, зникли й чари, що через них карлики мусили так довго працювати в підземному царстві і слухатися Конопляної бороди верхи на Конячій голові.
Враз у палаці Конопляної бороди стало темно, і він розвалився, а на руїнах з’явилося намисто золотокосої красуні. Каталін сховав його за пазуху і, веселий, пішов з того місця. За ним залишили царство Конопляної бороди і всі карлики і розбрелися, хто куди.
Вийшовши на цей світ, Каталін почав шукати печеру, де гори сходяться вершинами.
Минали дні і ночі, а Каталін все йшов та йшов. Він продирався через непрохідні ліси, перепливав бездонні ріки, проходив безкраї пустелі, а печери все не було.
Одного разу він зустрів на дорозі цілу юрбу обідраних. знесилених людей.
— Куди це ви йдете, добрі люди? — спитав їх юнак.
Але люди брели далі, не підводячи очей, і ніхто йому не відповів.
Каталін спитав удруге. Тоді один дідусь сказав йому:
— А хіба ти не знаєш? Навіть немовлята в колисках знають про наше горе. Навіщо ж ти питаєш?
— Не гнівайтесь на мене, люди добрі, я прийшов з того світу…
Дідусь пильно подивився на нього і каже:
— Тоді ти, мабуть, справді не чув про примху нашого імператора. Ніхто не знає, де він таке бачив, а може, йому просто приснилося, що можна збудувати такий палац, щоб дах його був зроблений з зірок, а під дахом був місяць. Він зібрав майстрів з усієї своєї держави і от мордує нас так, що вже несила терпіти. Три роки будують майстри, виводять стіни все вище й вище, а потім ті стіни падають на людей… І де знайти стільки каменю, скільки треба на такий палац, і де взяти стільки лісу, щоб зробити риштування?.. Нема рятунку народові, і нема такого майстра, який міг би зробити це диво, і нікому захистити нас від імператора… Ось тепер він сказав, що коли ми за сім днів не збудуємо палацу, він звелить постинати всім нам голови…
Каталін постояв, подивився на похмурі обличчя людей, а тоді й каже:
— Я вам допоможу, ведіть мене до вашого імператора.
— Іди собі, хлопче, куди йшов, — відповів дідусь. — І ти хочеш тут накласти головою?
Та хоч як умовляли Каталіна, він таки свого домігся і пішов разом з усіма туди, де будували палац.
Там працювало дуже багато виснажених, блідих людей. Одні з них несли на спині каміння, другі мішали вапно з піском, треті мурували стіни.
Став Каталін і почав думати, як би його побудувати такий палац. Нарешті пішов до імператора і сказав, що береться разом з кількома майстрами збудувати палац.
Імператор зміряв його очима й питає:
— Ти певен, що можеш це зробити? Гляди, не додержиш слова, накладеш головою.
— Я зроблю це! Тільки давай спершу домовимось про ціну.
— Про ціну? — перепитав імператор. — Про це поговоримо, коли скінчиш роботу. Я дам тобі, що схочеш…
Каталін не став сперечатися, вибрав собі кількох майстрів
і, порадившись з ними, взявся до роботи.
Стіни росли з дивовижною швидкістю, палац підносився все вище й вище, ось він уже переріс гори і піднявся над хмарами. Зрадів імператор, та й усі дивувалися, який Каталін проворний.
Але через деякий час не стало більше ні каменю для стін, ні лісу для риштування. А імператор ні про що і слухати не хоче. Він вже наказав катові нагострити сокиру. Залишався ще тільки один день і одна ніч, а там голови майстрів і Каталіна впадуть додолу.
Думав Каталін, думав, як йому від смерті врятуватись, але нічого не міг придумати.
І раптом згадав про намисто з ремеслами: може, воно навчить його добудувати палац.
Зрадів молодець і тільки витяг намисто з-за пазухи, коли бачить: підходить до нього золотокоса красуня.
— Чого зажурився, Каталін?
— Як же мені не журитись, коли нема з чого палац будувати.
— Е, ще є час…
— Як ти сюди потрапила? Хто тобі сказав, що я тут?
— Сиділа я в печері і чекала, щоб минула тисяча років, поки я згадаю всі ремесла, які вкрав Конопляна борода верхи на Конячій голові. І раптом у мене в голові проясніло, і я все згадала. Тоді я зрозуміла, що чари чудиська зникли, що ти переміг його, і пішла тебе шукати по світу. Важко мені було йти, і тепер я така рада…
— Дивись, — сказав їй Каталін, — я приніс тобі намисто. Я йшов до тебе, але зустрів оцих нещасних людей і затримався, щоб врятувати їх від божевільного царя, та сам на себе біду накликав. Багато чого я навчився, але будувати палаци з повітря не вмію, а каменю поблизу більше нема, і жити мені лишилось недовго…
Дівчина з золотим волоссям взяла з рук Каталіна намисто, вибрала одну намистинку і. простягаючи її юнакові, мовила:
— Цим камінчиком ти добудуєш палац. Піднімись на стіни, поклич нагору імператора і роздуши цю намистинку об стіну. А сам залишайся на риштуванні і, коли палац почне сам будуватись, спускайся вниз. Як усе скінчиш, шукай мене біля Оленячого джерела…
Пішов Каталін до імператора і каже:
— Я надумав, як зробити твій палац ще кращим, ще чарівнішим. Тепер ми маємо все, що треба. Піднімись на риштування, і ти побачиш, як гори каменю самі посунуть до нас, як побіжать до нас цілі ліси. Такого дива ти ще ніколи не бачив.
Імператор взяв з собою найвірніших своїх радників при, повній зброї, піднявся нагору і став походжати по стінах.
— Палац дуже низький, майстре! — сказав він. — Дивись, зірки ще далеко…
— Він виросте до самих зірок, — відповів Каталін і роздушив намистинку об стіну.
І палац почав рости сам, без майстрів, без риштування, піднімаючи імператора та його радників все вище й вище.
Каталін, який залишився на риштуванні, крикнув імператорові:
— Може, хочеш ще вище? — але вже не почув відповіді.
А стіни росли і ставали все тоншими. Скоро імператор і його радники зовсім зникли з очей.
Каталін зліз з риштування. Люди стовпилися внизу і дивились на чудо. Каталін зробив знак, щоб вони відійшли від палацу.
А стіни все росли і тоншали і вже стали аж прозорі.
Раптом почувся страшний гуркіт. Це розвалився палац.
Від імператора та його радників не лишилось і сліду…
А руїни стали провалюватись крізь землю, і чим глибше вони провалювались, тим веселішими робились обличчя в людей.
Попрощавшись з майстрами і всім народом, Каталін пішов до Оленячого джерела. Золотокоса красуня ждала його.
Вони сіли на великий пеньок і миттю дісталися до Каталінової хати.
Дід і баба стали такі старі, що вже ледве ходили. Побачивши гостей, вони так зраділи, що не знали, де їх і посадити. Дивилась баба на діда, а дід на бабу, і тоді удвох на сина та на красуню. І, дивлячись на них, самі молоділи.
Баба замісила тісто в ночвах, а дід пішов по вино. Зібралися сусідки і заходились готувати голубці, смажити курчата і молоду вбирати.
І почалося таке весілля, якого ніде в світі не було. Гостей посходилося стільки, що у дворі ніде було стати.
Прийшли люди з того царства, де Каталін врятував народ від імператора, прийшли з щедрими подарунками карлики, яких Каталін визволив від чар Конопляної бороди. А коли всі зібралися, Каталін послав кількох метких хлопців по Мудреця і посадив його на покуті.
І так вони бенкетували і веселилися, що навіть сонце на небі спинилось від здивування. А далі пішли танці. Танцювала баба з дідом, а Каталін повів у танець золотоволосу красуню. А гості так витанцьовували, що аж земля гула під ногами.
І я пішов був туди, але спізнився, весілля вже справили, і Каталін з золотоволосою красунею роздавали людям намистини з ремеслами. На нитці лишалась тільки одна намистинка, її і дали мені.
А коли я розкрив її, то знайшов у ній казку, яку оце розказав вам.
З того часу я дуже люблю розказувати казки.
